Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 10)

Я спостерігала за тим, як звір рухається, намагалася знайти бодай якесь — будь-яке — вразливе місце. Проте не знаходила. Геть нічого не знаходила.

— А якого ти типу фейрі? — запитала я в нього, і мої слова наче проковтнув вітер, і сніг, і дерева, і зорі, і важкість нічної темряви.

Він навіть не завдав собі клопоту розвернутися. Вимовити бодай слово. Що ж, справедливо. Адже я вбила його друга.

Я знову звернулася до звіра:

— У тебе є ім’я?

Або щось, за чим я можу проклинати його.

Хмарка пари, що вихопилася з його пащі, здалася гірким сміхом.

— Навіщо тобі це потрібно, смертна? — відповів він запитанням на запитання.

Я промовчала. Він міг передумати щодо свого милосердя.

Але, можливо, у мене буде шанс втекти, перш ніж він вирішить вительбушити мене. Тоді я забрала б свою родину й ми сіли б на корабель, щоб відплисти далеко-далеко. Може, я все ж таки спробую вбити його попри все безглуздя такого вчинку, попри те, що це буде ще один неспровокований напад на фейрі. Я не овечка, яка покірно йде на заклання. Фейрі не цінують нашого життя, зате я ціную своє власне. Вціліла ж та найманка; можливо, і я вцілію. Можливо.

Я розтулила рота, щоб іще раз спитати, яке в нього ім’я, проте з його пащі пролунало роздратоване гарчання. У мене не було жодних шансів протистояти звіру, дати йому справжній бій. Нараз гострий металевий запах ударив мені в ніздрі. На мене раптом упала неймовірна втома, і мене до останку поглинула темрява.

Прокинулася я від того, що мене ніби виштовхнули назовні. Звідкіля? Я досі сиділа в сідлі, прив’язана невидимими тенетами. Сонце вже підбилося доволі високо.

Магія! Ось звідки був той металевий запах, магія, яка тримала мене в пастці, не даючи дотягнутися до ножа. Цю силу я знала усім своїм нутром, колективним знанням кількох поколінь і їхнім жахом. Як довго магія протримала мене в небутті? Як довго він утримував мене в такому стані, щоб тільки не розмовляти зі мною?

Зціпивши зуби, я могла б знову вимагати відповідей, могла б докричатися туди, куди він торував нам шлях, не обертаючись. Але раптом поряд зі мною пролетіли щебетливі пташки й теплий легіт ніжно поцілував мені обличчя. Попереду я побачила велетенські металеві ґрати в зеленій живій огорожі.

Моя темниця чи мій порятунок? Того я ще не знала.

Два дні, подорож від мого дому до Стіни, південного кордону Прифії, забрала дві доби. То він так довго тримав мене непритомною? Покидьок.

Ворота навстіж розчинилися без допомоги слуг чи охоронців. Фейрі увійшов і попрямував далі. Хотіла я того чи ні, але моя кобила пішла за ним.

Розділ 6

Маєток був розташований на пологих зелених пагорбах. Я ніколи не бачила нічого подібного, навіть наш колишній особняк не витримав би порівняння. Цей палац був вкритий серпанком троянд і плюща, з терасами, балконами і сходами, які буквально виростали з алебастрових країв. Це місце зусібіч оточував ліс, але він був так далеко, що я ледве бачила зелену смугу на небокраї. Мене захопило видовище кольорів, світла і приголомшлива різноманітність форм. Очі все це жадібно вбирали й ніяк не могли насититися. Будь-яка картина з натури стала б жалюгідною копією, не здатною передати всієї краси реальності. Моє захоплення, певно, подолало б і страх, якби це місце не було таким тихим і безлюдним. Навіть сад, крізь який ми йшли гравійною доріжкою, посипаною рінню, до головного входу в будинок, притихнув і спав. Над клумбами аметистових ірисів, білих пролісків та олійно-жовтих нарцисів, які ліниво погойдувалися під вітром, витав запах металу. Стільки кольору, сонячного світла, текстури… Мені кортіло пити цей краєвид, наче воду. Малювати його було безглуздо, жоден малюнок не передав би справжньої краси.

Звісно, усе це було магією, тому що навкруги буяла весна. Якими ж бо могутніми силами вони володіли, щоб досягнути такої неймовірної різниці між своїми землями та землями смертних, керувати порами року й погодою, наче ті належали їм? Спиною в мене стікав піт, зимовий одяг перетворився на задушливий панцир. Я покрутила зап’ястками й ворухнулася в сідлі. Тенет, які мене неволили, більше не було.

Фейрі досі йшов уперед, потім легко, одним стрімким рухом застрибнув на просторі мармурові сходи, які вели до важких дубових дверей. Ті безшумно розчинилися перед ним, і звір зайшов усередину.

Звичайно ж, уся подорож сюди була ретельно продумана. За допомогою магії він занурив мене в несвідомий стан, щоб я не знала, де перебуваю, і не змогла знайти дорогу додому. Я й гадки не мала, чи далеко звідси до Стіни й через землі яких фейрі пролягає дорога. Я сунула руку в потайну кишеню — вона спорожніла. Мій ніж зник.

Від думки про те, як мій плащ обшукують оті пазури і як вони знаходять ніж, відчула сухість у роті. Я намагалася відкинути свої лють, страх та огиду, коли кобила вирішила зупинитися біля підніжжя сходів. Що ж, послання зрозуміле. Величний маєток наче спостерігав і чекав.

Я кинула оком через плече на досі відчинені ворота. Якби я збиралась тікати, зробила б це зараз.

Південь. Можна було просто бігти на південь, щоб дістатися Стіни. Якщо, звісно, я не зіткнусь із чимось дорогою до неї. Я смикнула віжки, але кобила не ворухнулася, навіть коли я вп’ялася підборами їй у боки. Гаразд. Доведеться пішки.

Коліна в мене підігнулися, коли я зістрибнула на землю. В очах замерехтіло. Я вхопилася за сідло і здригнулася від болю й голоду, які забили всі почуття. Зараз, мені треба бігти зараз. Проте світ довкола мене все ще обертався й мерехтів.

Тільки справжній бовдур наважиться тікати в такому стані. Коли геть знесилений. Без запасів харчу. Я й пів кілометра не встигну пробігти, як фейрі мене дожене й пошматує. Як і обіцяв.

Я судомно вдихнула. Їжа. Знайти бодай якусь їжу, а вже потім бігти за першої можливості. Це здавалося мені непоганим планом.

Коли нарешті змогла триматися на ногах, я залишила кобилу біля сходів і крок за кроком стала підійматися. Подолавши останню сходинку, я затамувала дух і увійшла в прочинені двері.

Мене вразило розкішне оздоблення в будинку. Під ногами виблискували чорні й білі мармурові квадрати. Це був коридор із безліччю дверей. Посередині починалися сходи, а в дальньому кінці, за товстими скляними дверима, видно було ще один сад, ще більший і величніший. Жодного натяку на в’язницю. Знизу не долинало ні криків, ні стогонів. Лише тихе гарчання з найближчої до мене кімнати, настільки глибоке, що від нього затремтіли горщики з гортензіями, розставлені на невисоких підставках у коридорі. Немов у відповідь на моє мовчазне запитання, ліворуч розчинилися двостулкові двері. Це був німий наказ увійти.

Я протерла очі. Пальці в мене тремтіли. Я добре знала, що колись Вищі Фе будували для себе пишні палаци та храми по всьому світі — будівлі, які мої смертні пращури знищили після Війни. Проте я ніколи не замислювалася над тим, як живуть фейрі тепер, у якій розкоші й багатстві. Ніколи навіть уявити не могла, що фейрі, ті жорстокі чудовиська, володіють маєтками значно величнішими за будь-який будинок найбагатших смертних.

Затамувавши дух, я увійшла до зали. Довгий стіл — довший за той, що стояв у нашому колишньому маєтку, — займав майже увесь її простір. І повнісінько їжі — різної їжі — та вина. Від деяких страв ще здіймалася пара, і пахло так, що рот мій умить наповнився слиною. Принаймні всі страви були знайомі. Ніяких дивних делікатесів. Курчата, хліб, горошок, риба, спаржа, ягня… Такий пишний бенкет могли б дозволити собі тільки дуже заможні смертні.

І ще одна несподіванка. Звір попрямував до величезного крісла на чолі столу. Я затрималась у дверях, витріщаючись на їжу, гарячу чудову їжу, якої не могла торкнутися. Перше правило, якого нас навчали з дитинства, зазвичай у піснях та казках: якщо недоля раптом зведе тебе з фейрі, у жодному разі не пий їхнього вина, не торкайся їжі. Ніколи. Якщо, звісно, не хочеш бути поневоленим на все своє життя, стати їхнім рабом тілом і душею, опинитися потім у Прифії. Ну, останнє вже й так сталося, проте мені може випасти шанс обминути першу засторогу.

Звір усівся в крісло, яке застогнало під його вагою. І нараз, у сполоху білого сяйва, перетворився на чоловіка з волоссям кольору золота.

Я зціпила зуби, щоб не закричати, і сперлася на вкриту дерев’яними панелями стіну біля дверей, хапаючись за одвірок і намагаючись оцінити відстань до рятівного виходу. Цей звір не був звичайною людиною, хоча й дуже схожий. Утім, він і не був звичайним фейрі. Очевидно, він був представником Вищих Фе, одним із їхніх правителів: вродливий, смертельно небезпечний, безжальний.

Він виявився молодим, принаймні та частина обличчя, яку я могла розгледіти, здавалася молодою. Його ніс, вилиці та брови були вкриті вишуканою золотою маскою, інкрустованою смарагдами, які утворювали різноманітні візерунки з листя. Певно, якась скажена мода в колах Вищих Фе. Лишалися відкритими тільки очі, такі самі, як були у звіра, вольове підборіддя і щільно стиснуті губи.

— Тобі треба щось з’їсти, — промовив він.

На відміну від витонченої коштовної маски, темно-зелена туніка була аж надто непоказна. Замість прикрас — шкіряний перев’яз для меча. Такий одяг більше годився для битв, ніж для життя серед розкоші. Тим часом ні меча, ні навіть кинджала я в нього не побачила. Отже, я потрапила в полон не просто до фейського аристократа, але ще й до воїна.