Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 11)
Я зовсім не хотіла розмірковувати над тим, що саме змусило його вдягти цей перев’яз для меча, і щосили намагалася не дивитися на те, як виблискують на шкірі сонячні промені, що заглядали в широкі вікна за його спиною. Такого чистого неба я не бачила вже багато місяців. Фейрі налив вина з витонченої кришталевої карафки й випив геть усе одним духом.
Я тихенько відступала до дверей, а серце калатало так, що мене аж нудило.
Холодний метал дверних петель торкнувся моїх пальців. Якщо не зволікати, я зможу вибігти з будинку й дістатися воріт за лічені секунди. Він, безперечно, швидший — але якщо я дорогою перекину кілька тих вишуканих ваз та столів із зали, це може трохи уповільнити його. Хоча вуха фейрі — з витонченими загостреними кінчиками — одразу ж почують будь-який натяк на шурхотіння від моїх рухів.
— То хто ж ти? — все ж таки наважилася спитати я.
Його золотаве волосся мало такий самий колір, що і шкура його вовчої подоби. А велетенські кігті напевно й досі були напоготові під шкірою.
— Сідай! — похмуро сказав він, широким жестом охоплюючи стіл. — Поїж.
У голові роїлося застереження з дитячих пісень. Не можна потурати своєму шлунку, нехай я страшенно голодна. Один раз наситити черево, щоб стати рабинею цього фейрі? Ні, не варте це того.
Він тихо загарчав.
— Чи ти хочеш знепритомніти від голоду?
— Це небезпечно для смертних, — наважилася відповісти я, попри те що могла цим його образити.
Він розсміявся так само шорстко, як сміявся, коли ще був звіром.
— Наша їжа цілком придатна для перетравлення в людських шлунках!
Його дивні зелені очі прикували мене до місця. Ніби він міг відчути, що кожен м’яз мого тіла був ладен тікати.
— Йди, якщо хочеш, — додав він, показавши зуби. — Я не тюремник для тебе. Ворота все ще відчинені — ти можеш піти будь-куди у Прифії.
І звичайно ж, мене з’їдять або розірвуть на шмаття якісь безжальні фейрі. Тоді як кожен куточок його палацу був живий, чистий і неймовірно прекрасний. Але ж мені треба було тікати, мені треба було повернутися додому. Та клята обітниця, що її дала я матері, така холодна й безжальна, як сама мати, була всім, що в мене залишилося. Я не зрушила з місця. Я досі не мала наміру наближатися до їжі.
— Гаразд, — промовив чоловік із натяком на гарчання й почав накладати їжу собі в тарілку.
Я ще не встигла зіткнутись із можливими наслідками моєї вже другої відмови, коли повз мене блискавкою хтось пролетів і попрямував саме до чоловіка на чолі столу.
— Ну? — озвався незнайомець, ще один представник Вищих Фе, з червоно-рудим волоссям і в туніці кольору тьмяного срібла. На його обличчі також була маска.
Із натяком на поклон золотоволосому він схрестив руки на грудях, якимось дивним чином не помічаючи мене, прилиплої до стіни.
— Що
— Ендрас таки загинув?
Мій полонитель, або мій рятівник, не мало значення, ким він був, кивнув.
— Мені шкода, — тихо сказав він.
— Як? — спитав рудоволосий, і кісточки пальців, якими він вчепився у свої м’язисті руки, аж побіліли.
— Ясенева стріла.
Рудоволосий зашипів.
— Угода привела мене до смертної. Я дав їй прихисток.
— Дівчина… проста смертна дівчина вбила Ендраса.
Це було не запитання, а ствердження, з якого сочилася отрута.
Він подивився на протилежний кінець столу, де стояв мій порожній стілець.
— І вищі сили, згідно з умовами Угоди, вирішили, що вона винна.
А чоловік у золотій масці гірко розсміявся і вказав на мене.
— Магія Угоди та вищі сили привели мене прямісінько до її ґанку.
Незнайомець плавним рухом обернувся до мене. Маска на його обличчі була бронзова, у формі лисячої морди, і відкривала лише нижню частину його обличчя — разом зі страшним шрамом, що, схоже, збігав від брови до підборіддя. А ще маска не приховувала того факту, що в нього не було одного ока, натомість золота сфера
Навіть з іншого кінця кімнати я змогла побачити, як широко розкривається його живе руде око. Фейрі принюхався, вишкірив білі зуби й розвернувся до свого компаньйона.
— Та ти жартуєш, — тихо сказав він. — Оце кощаве дівчисько здолало
Покидьок. Просто покидьок. Шкода, що в мене вже не було ясеневої стріли, я б і його підстрелила.
— Вона зізналася, — стримано мовив золотоволосий, проводячи кінчиком пальця по обідцю свого кубка.
Його ніготь перетворився на довгий смертоносний пазур, який рипів по металу. Я відчайдушно намагалася дихати спокійно. Особливо після того, як він додав:
— Вона навіть не стала цього заперечувати.
Фейрі з маскою лиса присів на краєчок столу, і сонячне світло заплуталось у його довгому вогняно-рудому волоссі. Зважаючи на страшний шрам і відсутнє око, я розуміла, навіщо він носить маску, але ж інший Вищий Фе був цілком здоровий. Можливо, із солідарності. Бо як іще пояснити цю дивну моду серед Вищих Фе.
— Прекрасне рішення! — сердито прошипів рудоволосий. — І що ми тепер маємо? А все через твоє дивовижне милосердя. Ти зруйнував…
Я зробила крок уперед, лише один-єдиний крок. Я не знала, що скажу, але те, що я почула, мені дуже не сподобалося… Я стояла мовчки, проте одного кроку таки було достатньо.
— Дістала насолоду, вбиваючи мого друга, скажи, дівчино? — спитав у мене рудий. — Чи ти хоч вагалася? Чи через ненависть у твоєму серці в тебе навіть не виникло думки про те, щоб не позбавляти його життя? Маленькій смертній, напевне, приємно відчувати, що вбила такого воїна.
Золотоволосий мовчав, проте обличчя його напружилось. Вони дивилися на мене, а я несвідомо шукала ніж, якого вже не було.
— У будь-якому разі, — вів далі фейрі в лисячій масці, вишкіряючись до свого приятеля. Він напевне б посміявся, якби я кинулася на нього з ножем. — Можливо, існує спосіб…
— Люсьєне, — тихенько промовив мій полонитель, і десь у відлунні його імені я почула знайоме гарчання. — Поводься чемно.
Люсьєн на мить завмер, раптом зістрибнув із краєчка столу й низько мені вклонився.
— Перепрошую, леді. — Ще один жарт, спрямований на те, щоб принизити мене. — Мене звати Люсьєн. Придворний і емісар. — Він куртуазно мені вклонився. — Твої очі сяють, як зорі в нічному небі, а твоє волосся — як темне золото.
І нахилив голову, чекаючи, що і я назву своє ім’я. Проте будь-які розповіді про мене, будь-яка інформація про мою родину, звідки я…
— Її звати Фейра, — відповів замість мене правитель-звір.
Певно, він почув моє ім’я, коли був у нашому будинку. Ті пронизливі смарагдові очі впіймали мій погляд і знову поглянули на двері.
— Ейсіл відведе тебе до твоєї кімнати. Тобі не завадить ванна й чистий одяг.
Я вагалася: вважати це образою чи сприйняти як належне. Аж тут мене взяла за лікоть чиясь рука, і я здригнулася від несподіванки. Огрядна жінка з брунатним волоссям і простою латунною маскою пташки на обличчі взяла мене за руку й хитнула головою в напрямку відчинених дверей. Її сніжно-білий накрохмалений фартушок був зав’язаний поверх простої домотканої брунатної сукні — служниця. Тож виходить, що маски тут носять усі.
Якщо тут так піклуються про одяг — навіть про одяг слуг, можливо, я зумію зіграти на їхньому марнославстві або знайду інший спосіб їх обдурити? Попри воїнське вбрання господаря. Проте вони були Вищими Фе. Я повинна бути дуже хитрою й дуже тихою, щоб дочекатися слушного моменту для втечі. Тож я дозволила Ейсіл відвести мене. До
Я тільки встигла зробити кілька кроків, коли Люсьєн загарчав:
— То це і є рука, яку Котел на нас направив?
Гарчання було гірке, а не погрозливе. Цікаво, чи він теж перевертень?
— Можливо, нам слід уже ухвалити рішення. І сказати: «Годі!» З дівчиськом нема чого панькатися. Закинь до темниці. А краще — убий. Мені байдуже до її долі. Вона просто тягар для нас. Вона скоріше встромить ножа тобі в спину, ніж заговорить з тобою або з кимось із нас.
Я намагалася дихати рівно, але спину заціпило, і…
— Ні, — коротко відрубав золотоволосий фейрі. — Ні, допоки не дізнаємося напевно, що іншого шляху не існує, ми не зробимо свого ходу. А дівчисько залишиться тут. Ніхто її пальцем не торкне. Тема закрита. Бачив би ти халупу, у якій вона жила. Справжнє пекло.
Щоки в мене спалахнули вогнем, коли я врешті змогла видихнути. Я щосили намагалася не дивитись на Ейсіл, яка пильно мене розглядала. Халупа — гадаю, саме такий вигляд мав наш котедж порівняно із цим палацом.
— Тоді ти й опікуйся нею, друже, — промовив Люсьєн. — Гадаю, вона стане прекрасною заміною Ендрасу. Можливо, навіть зможе тренуватися разом з іншими на кордоні.
Відповіддю Люсьєну стало гнівне гарчання господаря.
Блискучі й бездоганно чисті коридори поглинули мене, і більше я нічого не чула.