Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 13)

— Я й сама б упоралась, — тихо мовила я.

Я ладна була говорити будь-що, лише б він не наближався до мене.

Темлін зупинився. Один помах пазуристої лапи — і він зламає мені шию. Тепер зрозуміло, чому шкіряний перев’яз був порожній. Навіщо йому мечі та кинджали, коли ти і сам — жива зброя?

— Для смертних велика честь, коли сам Вищий Фе пригощає, — хрипко сказав він.

Я проковтнула клубок у горлі. Він продовжив накладати мені різні страви, зупинившись тільки коли місця на тарілці не залишилося, а потім налив у мій кубок білого мерехтливого вина.

Темлін рушив до свого місця, я нарешті видихнула, і, певно, він це почув.

Більше за все мені хотілося впасти обличчям у тарілку і їсти, їсти, їсти. Але я притиснула руки стегнами й подивилася на обох фейрі.

Вони теж спостерігали за мною, і їхні пильні погляди не були невимушені. Темлін трохи випростав спину і сказав:

— А в тебе зараз вигляд… кращий, ніж раніше.

Це що? Комплімент? Я могла заприсягтися, що Люсьєн схвально кивнув у відповідь на слова свого друга.

— І волосся в тебе… чисте.

Можливо, у мене галюцинації від голоду і жалюгідні спроби люб’язності мені ввижаються. І все ж я відкинулася на спинку крісла, намагаючись говорити спокійно й тихо, наче вмовляючи хижака.

— Ви обидва — Вищі Фе? Благородні фейрі?

Люсьєн кхекнув і пильно подивився на Темліна.

— Можеш сам відповісти.

— Так, — промовив Темлін, насупившись, ніби він швидко міркував, що можна мені розповісти. Але обмежився лаконічним, — це так.

Чудово. Чоловік — точніше фейрі, — який не любить багато говорити. Я вбила його друга, була непроханою гостею в його маєтку, на його землях, я б теж не воліла говорити.

— То що ж ви збираєтеся зі мною робити?

Очі Темліна були прикуті до мене.

— Нічого. Роби все, що тобі заманеться.

— Тож я не буду вашою рабою? — насмілилася спитати я.

Люсьєн пирхнув у своє вино. Проте Темлін навіть не посміхнувся.

— У мене немає рабів.

Я проігнорувала полегшення, яке зняло тягар з грудей.

— Але як мені тут жити? — наполягала я. — Як я повинна відпрацьовувати свій прожиток і дах над головою? Невже ніяк?

Дурні запитання, бо ж Темлін навіть не натякав на це. Проте мені треба було знати напевне.

Я відчувала, що моя настирливість не подобається Темліну.

— Як тобі жити — то вже не мій клопіт, — сказав він.

Люсьєн виразно кашлянув, і Темлін спопелив його поглядом.

І після погляду, якого я не зрозуміла, Темлін зітхнув:

— Хіба в тебе немає якихось захоплень, уподобань?

— Немає.

Неправда, але ж не розповідати йому про свою любов до живопису. Йому й без того було важко вести зі мною більш-менш чемну розмову.

Люсьєн пробурмотів:

— Типова людська риса.

А губи Темліна здригнулись у легенькій усмішці:

— Роби зі своїм часом усе що завгодно. Тільки не роби дурниць.

— Тож ви справді переконані, що я залишуся тут назавжди?

Насправді я мала на увазі: «Тож я залишаюсь у цій розкоші, в той час як моя родина помирає з голоду?»

— Не я визначив ці правила, — дуже стримано відповів Темлін.

— Моя родина помирає з голоду, — сказала я.

Мені не соромно було це казати, до того ж я казала не про себе. Я дала обітницю, яку звикла виконувати. Без неї я почувалася ніким.

— Будь ласка, відпустіть мене додому. Адже повинна ж бути в правилах Угоди бодай якась шпаринка — інші способи спокутувати мою провину.

— Спокутувати провину? — здивувався Люсьєн. — Ти навіть не вибачилася за вбивство Ендраса.

Він уже забув, як нещодавно розкланювався переді мною й говорив улесливі слова. Тож я подивилася прямісінько в червоно-брунатне око Люсьєна і проказала:

— Вибачте.

Люсьєн відкинувся на спинку крісла:

— Як ти його вбила? То була кривава бійня чи холоднокровне вбивство?

Мороз пробіг моєю спиною.

— Я підстрелила його ясеневою стрілою. А потім поцілила звичайною прямісінько йому в око. Він не бився зі мною. І після першого пострілу лише дивився на мене.

— Однак попри це ти його вбила, а він же не нападав на тебе. А потім ти його оббілувала, — прошипів Люсьєн.

— Годі, Люсьєне! — промовив Темлін до свого придворного з натяком на гарчання. — Я не хочу чути подробиць.

Він повернувся до мене, такий прадавній, жорстокий і невблаганний.

Я перша заговорила, не давши йому розкрити рота:

— Моя родина не протримається й місяця без мене!

Люсьєн гмикнув, а я щосили стиснула зуби.

— Ви взагалі знаєте, як це — бути голодним? — спитала я, втрачаючи здоровий глузд від люті. — Як це, коли не знаєш, коли їстимеш наступного разу?

Обличчя Темліна напружилося.

— Твої рідні живі й не потребують нічого, — сказав Темлін. — І їжі на їхньому столі буде більше, ніж добувала ти своїм полюванням. Погано ж ти думаєш про фейрі. Я прекрасно усвідомлював, що забираю у твого батька і сестер єдину годувальницю. Не переживай, у них буде сите життя. Я про це подбав.

— Ти можеш заприсягтися?

Я завмерла.

Навіть якщо фейрі й не вміли брехати, я повинна була це почути.

Шорсткий здивований сміх:

— Присягаюсь усім, що маю.

— Чому ти не сказав мені, коли я полишала свою домівку?