Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 14)

— А хіба ти повірила б мені? І хіба ти зараз віриш?

Кігті Темліна встромились у підлокітник його крісла.

— Чому я повинна вірити твоїм словам? Геть усі ви, фейрі, майстри вивертати правду собі на користь.

— Дехто міг би зауважити, що не дуже розважливо ображати Вищого Фе в його власному будинку. — Темлін ніби вичавив із себе ці слова. — Дехто сказав би, що ти повинна бути вдячною, що саме я знайшов тебе. Перш ніж хтось інший з мого світу прийшов би й став вимагати сплатити борг. Вдячною за те, що залишив тобі життя й подарував можливість жити в достатку.

Я схопилася на ноги, готова перекинути від люті своє крісло, аж тут невидимі руки схопили мене й кинули назад, змусивши сісти.

— Не роби того, що задумала, — промовив Темлін.

Мої ніздрі обпекло запахом магії. Я спробувала соватися на кріслі, відчуваючи міцність невидимих мотузок. Але вони міцно утримували мої руки. У мене заболіла спина, втиснута в крісло. Погляд упав на ніж біля тарілки. Дурепа, чому відразу не схопилася за нього?

Темлін знову заговорив. Його голос звучав тихо, зі зловісним спокоєм.

— Перше й останнє попередження, — дуже тихо промовив Темлін. — А потім сама вирішуй, людино. Мені байдуже, де ти житимеш у Прифії. Але якщо втечеш чи навіть спробуєш втекти за Стіну, про твою родину вже ніхто не дбатиме.

Його слова вдарили, наче камінь, пожбурений у голову. Моя втеча, навіть спроба втечі прирікала мою родину на смерть. І навіть якщо я наважусь ризикнути… якщо мені пощастить дістатися до рідних, куди я їх відвезу? Я не зможу посадити сестер на корабель — хай би куди він рушав, нам не буде де жити.

Але Темлін… Він перетворив благополуччя моєї сім’ї на засіб маніпулювати мною. Досить мені вийти за межі дозволеного, як батькові й сестрам загрожуватиме голодна смерть.

Я відкрила рота, однак Темлін мене випередив. Від його голосу задзвеніли келихи.

— Хіба це не чесна угода? Якщо втечеш, удруге тобі може так не пощастити, хай би хто тебе піймав. — Його кігті повільно втягнулись у шкіру. — Їжа не зачаклована, не отруєна, і ти тільки сама будеш винна, якщо знепритомнієш від голоду. Тож зараз ти сядеш за цей стіл і почнеш їсти, Фейро! А Люсьєн докладе всіх зусиль, щоб бути ввічливим.

І він суворо подивився в бік одноокого. Люсьєн стенув плечима.

Невидимі тенета ослабли, і я здригнулась, аж раптом руки наче підкинуло в повітрі, вдаривши об стіл знизу. Але ноги й тіло залишилися скутими. Одного погляду в палахкі зелені очі Темліна було досить, щоб зрозуміти: гостя я чи ні, але з-за столу мене не випустять, поки я бодай щось не з’їм. Про раптову зміну планів на втечу я міркуватиму потім. А зараз… зараз я втупилася поглядом у срібну виделку, а потім обережно взяла її.

Фейрі так само спостерігали за мною — стежили за кожним рухом, за тим, як тріпотіли мої ніздрі від ароматів їжі на тарілці. Ніякого металевого запаху магії. Власне, фейрі не вміють брехати. Усе сказане щодо їжі — правда. Я встромила виделку в куряче м’ясо, відкусила й почала жувати.

І ледве стрималася, щоб не застогнати. Я не куштувала такої смачної їжі вже протягом багатьох років. Навіть ті страви, що їх подавали в нашому маєтку до банкрутства, були справжніми помиями порівняно із цією їжею богів. Я мовчки з’їла все, що було на тарілці, відчуваючи на собі пильні погляди Вищих Фе, але коли потягнулася за добавкою шоколадного торта, нараз їжа зникла… Просто взяла й зникла, ніби її взагалі не було, ані крихти на столі не залишилося.

Проковтнувши клубок у горлі, я відклала виделку, щоб вони не побачили тремтіння моїх рук.

— Ще один шматок, і тебе знудить, — сказав Темлін, зробивши великий ковток з кубка.

Тенета, які тримали мене, нарешті зникли. Безмовний дозвіл покинути стіл.

— Дякую за вечерю, — сказала я. Більше нічого мені на думку не спало.

— Ти не лишишся випити з нами по келиху вина? — промуркотів Люсьєн голосом, сповненим солодкої отрути. Він розлігся у кріслі.

А я міцно вхопилася руками в підлокітники свого крісла, щоб підвестися.

— Я втомилася. І дуже хочу спати.

— Минуло вже кілька десятиліть, відколи я востаннє бачив смертну людину, — повільно розтягував слова Люсьєн, — однак люди ніколи не змінюються. Навряд чи це буде аж так неввічливо, якщо запитаю: чому тобі таке неприємне наше товариство? Я впевнений, що чоловіки у твоєму убогому селі значно поступаються нам.

На протилежному від мене кінці столу Темлін кинув на свого емісара довгий погрозливий погляд. Люсьєн його проігнорував.

— Ви обидва — із фейської знаті, — стримано мовила я. — Тож наважуся запитати, чому ви взагалі переймалися тим, що запросили мене сюди повечеряти з вами?

Дурепа. Мене через це повинні були вже разів десять убити.

Люсьєн відповів:

— Щира правда. Але задовольни мою цікавість. Ти ж молода людська жінка. Наше товариство мало б тобі лестити, проте бачу: ти скоріше погодилася б ковтати гаряче вугілля, ніж затриматися тут з нами на якихось пів години. Якщо не зважати на це, — Люсьєн показав на своє металеве око і потворний шрам, — на нас не так уже й бридко дивитись.

Скільки зарозумілості й пихатості! Принаймні в цьому легенди не брехали. Однак у моєму становищі такі знання краще заховати подалі.

— Звичайно, якщо тебе хтось не чекає вдома. Якщо на ґанку твоєї халупи не вишикувалася черга шанувальників, порівняно з якими ми просто хробаки.

Він уже встиг мене добряче образити, тож я не без задоволення мовила:

— Я була близька з одним хлопцем у нашому селищі.

«І жила своїм життям, перш ніж правила Угоди вихопили мене з нього. Перш ніж я переконалася: вам дозволено робити з нами що заманеться, а ми навряд чи можемо чинити спротив».

Темлін і Люсьєн перезирнулися, але заговорив цього разу Темлін:

— І ти закохана в того хлопця?

— Ні, — вимовила я невимушено.

І не збрехала, але навіть якби я щось подібне відчувала до Айзека, відповідь не змінилася б. Досить того, що Вищі Фе тепер знали про існування моєї родини. Нащо додавати Айзека до цього списку?

Знову обмін поглядами між двома чоловіками-фейрі.

— А ти… кохаєш когось? — спитав Темлін крізь стиснуті зуби.

У мене вихопився сміх, який був більше подібний до істерики.

— Ні.

Я переводила очі з одного Вищого Фе на другого. Якась дурниця. Чи ці лиховісні безсмертні створіння справді не знайшли нічого кращого, як дізнаватися про мої любовні походеньки?

— Це те, що ви понад усе хочете про мене дізнатися? Чи вважаю я вас гарнішими за смертних чоловіків і чи чекає хтось на мене вдома? Навіщо вам узагалі це потрібно, коли я застрягла тут навіки?

Пекуча хвиля гніву накрила мене і змила всі інші почуття.

— Ми просто хотіли дізнатися більше про тебе, бо ти тут житимеш… тривалий час, — мовив Темлін, підібгавши губи. — Проте Люсьєнова пиха надто сильно впливає на його манери.

Він зітхнув і був уже ладен відпустити мене з їдальні:

— Іди відпочивай. Здебільшого ми всі дні дуже зайняті, тож якщо тобі щось знадобиться, питай слуг. Вони тобі в усьому допоможуть.

— Чому? — спитала я. — Чому ти такий щедрий?

Люсьєн відповів мені поглядом, яким чітко дав зрозуміти, що теж навіть гадки не має. Не дивно, зваживши на те, що я вбила їхнього друга. Проте Темлін, перш ніж відповісти, довго дивився на мене.

— Мені надто часто доводиться вбивати, — озвався він нарешті, стенувши широкими плечима. — А ти досить незначуща, щоб скаламутити мешканців цього маєтку. Якщо не вирішиш сама нас повбивати.

Щоки й шию опекло рум’янцем. Незначуща… Так, я справді була незначуща порівняно з їхнім життям, їхньою силою. Наче ті потріскані візерунки, якими я прикрашала наш старий будинок.

— Що ж, тоді дякую! — мовила я, насправді майже не відчуваючи вдячності.

Він стримано кивнув, ніби дозволяючи мені піти. Відпускаючи. Байдужо, як і слід відпускати незначущих людей. Люсьєн, підпираючи кулаком підборіддя, подарував мені лінивий натяк на усмішку.

Годі. Я підвелась і позадкувала до дверей. Помилували мене чи ні, але повертатися до них спиною було — наче повертатися до вовка. Фейрі не промовили ані слова, коли я вислизнула за двері.

Потім сміх Люсьєна, схожий на гавкання, луною прокотився залами, а слідом за ним — гучне погрозливе гарчання, яке мало його заткнути.

Тієї ночі я спала неспокійно. Замок на дверях кімнати здавався мені швидше іграшкою, ніж справжнім засувом.

Я прокинулася задовго до світанку, проте залишалась у ліжку, роздивляючись тонкої роботи стелю, спостерігаючи, як народжується вранішнє світло за фіранками в моїх вікнах. Насолоджувалася м’якістю свого ліжка. Вдома я зазвичай ще вдосвіта прямувала до лісу, не зважаючи на сестер, які щоранку шипіли на мене через те, що я рано вставала. Я б уже заходила до лісу, не витрачаючи жодної хвилини дорогоцінного сонячного світла, прислухаючись до сонного щебетання зимових пташок. А ця спальня й цей будинок були тихі, велетенське ліжко — чуже й порожнє. Щось глибоко всередині мене сумувало за теплом тіл моїх сестер.

Неста, напевне, випростала ноги, усміхаючись вільному простору. Втішалася, уявляючи мене у шлунку фейрі. Можливо, навіть скористалася новинами, щоб стати головною темою сільських теревенів. Можливо, моя гірка доля розчулить їх і змусить допомогти мені. А може, Темлін дав їм достатньо грошей, або їжі, або будь-чого, що він розумів під словом «подбав». Аби ж тільки мої рідні пережили зиму. Селяни могли навіть вороже поставитися до моєї родини і змусити тих, хто пов’язаний тепер із фейрі, втекти із селища.