Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 16)
Усвідомивши, що я не збираюся йому відповідати, фейрі вишкірив зуби, що мало означати усмішку, і сказав:
— Хочеш екскурсію?
— Ні, дякую, — мерщій відмовилась я, дуже гостро відчуваючи кожен незграбний рух свого тіла, коли спробувала оминути господаря.
Він заступив мені шлях — достатньо близько, щоб змусити мене відійти на крок.
— Я весь ранок просидів удома. Мені не завадить трохи свіжого повітря.
— Ні, дякую. — Я знов обережно його оминула, намагаючись змусити голос звучати щиро. — Ти… й без того був дуже щедрий.
Натяк на усмішку, неприємну, бо він, звісно ж, не звик, щоб йому відмовляли.
— Ти щось проти мене маєш?
— Ні, — тихо відповіла я і пройшла через скляні двері.
Він тихенько загарчав.
— Фейро, я не маю наміру тебе вбивати. Я не порушую своїх обіцянок.
Я мало не зашпорталася на сходах і не полетіла шкереберть, коли озирнулася через плече. Він стояв нагорі, прадавній і непорушний, як білі камені маєтку.
— Убивати — але не нашкодити? Це така шпарина у клятві? З тих, якими може скористатися проти мене Люсьєн чи будь-хто інший?
— Їм заборонено навіть торкатися тебе.
— Утім, я в пастці у твоєму світі за порушення правила, про існування якого не знала. Навіщо твій друг узагалі пішов до лісу того дня? Я гадала, Угода забороняє вам з’являтися в наших землях.
Темлін мовчки дивився на мене. Можливо, я надто далеко зайшла, піддаючи сумніву кожне його слово. Певно, він знав, чому насправді я про це питаю.
— Та Угода, — тихо промовив він, — не забороняє
Хай мене змусили вічно жити у Прифії, але моя родина… Я насмілилася спитати:
— А у вас є потреба розтрощити Стіну?
Він зміряв мене поглядом, ніби вирішував, чи гідна я розгорнутої відповіді.
— Мене не цікавлять землі смертних, але я не можу з певністю говорити за весь свій народ.
А на моє перше запитання він так і не відповів.
— Тоді що там робив твій друг?
Темлін завмер. Такий неземний, природна граційність навіть у тому, як він дихав.
— Наші землі вразила недуга. Усю Прифію. Вона існує вже майже п’ятдесят років. Саме тому цей маєток і землі майже порожні: більшість мешканців полишила їх. Порча поширюється повільно, але змушує магію поводитися дивно. Мої власні сили зменшилися через неї. Ці маски, — він постукав по своїй пальцем, — результат сплеску тієї порчі під час маскараду сорок дев’ять років тому. Навіть зараз ми не можемо їх зняти.
Майже п’ятдесят років під маскою. Я б з глузду з’їхала й намагалася зірвати ту маску разом зі шкірою.
— Коли ти звір, у тебе немає маски. І у твого друга її не було.
— Це жорстока недуга.
Або живи звіром, або ходи в масці.
— І… і що ця недуга коїть із вами?
— Вона не така, як чума чи мор. Недуга торкається лише магії тих, хто мешкає в Прифії. Ендрас того дня був за Стіною, бо я послав його на пошуки зцілення.
— А на людей вона діє? — спитала я, одразу згадавши про своїх. — Вона може розповсюдитись і за Стіну?
— Так. Цілком можливо, що вона вразить і смертних, і твою територію. Але більшого не скажу, бо не знаю. Вона поширюється дуже повільно, твій народ поки що в безпеці. У нас же протягом десятиліть не було ніякого погіршення, магія, схоже, змогла стабілізуватися, хоча й стала слабшою.
Те, що він мені в цьому зізнався, свідчило про його плани на моє майбутнє: я ніколи не повернуся додому, ніколи не зустріну людини, якій могла б видати цю їхню приховану слабкість.
— Найманка сказала мені, що фейрі можуть планувати атаку на нас. Це пов’язано з порчею?
Натяк на посмішку, тепер уже здивовану.
— Не знаю. Ти часто спілкувалася з найманцями?
— Я говорю з усіма, хто може розповісти мені щось корисне.
Він випростався, і лише його обіцянка мене не вбивати дала мені змогу не зіщулитися. А потім повів плечима, наче скидав роздратування.
— Мотузкова пастка у твоїй кімнаті була для мене?
— Якщо навіть і так? — з викликом запитала я. — Мене ж сюди не в гості запросили.
— Між іншим, Фейро, я б міг не вилазити зі звіриної шкури. Мені в ній легше дихається. Але я не хочу тебе лякати.
Він все-таки пам’ятав моє ім’я. «Не хочу тебе лякати». А в самого під шкірою проглядалися гострі загнуті кігті.
Помітивши мій погляд, Темлін сховав руки за спину й різко кинув:
— Побачимося за обідом.
Він не запрошував, а наказував з’явитися на обід, проте я кивнула. Я пішла доріжкою серед живоплотів, не переймаючись, куди йду. Головне — подалі від нього.
Недуга вразила їхні землі, вплинула на магію, висмоктала її з фейрі… Магічна порча, яка одного дня може дійти до людських земель. Після століть без магії ми будемо проти неї безсилі — безпорадні проти того, що вона може зробити з людьми.
Цікаво, чи хтось із Вищих Фе завдав собі клопоту попередити людство?
Але це лише риторичне запитання.
Розділ 8
Я вдавала, що безцільно блукаю розкішним тихим садом, але насправді запам’ятовувала стежки та місця, у яких можна за потреби сховатися. Темлін відібрав весь мій арсенал. Байдуже, може, таки натраплю в саду на ясен, з гілок якого зроблю нові стріли. І збройова кімната в цьому маєтку теж є. А якщо ні, я знайду спосіб роздобути зброю. Якщо знадобиться, вкраду. Про всяк випадок.
Під час обстежень минулої ночі я виявила, що на моєму вікні не було замка.
Вислизнути з вікна та спуститися вниз лозами вістерії не завдало б зусиль, я звикла видиратися на дерева й не боялася висоти. Не те щоб я планувала втекти, але приємно було знати, як це здійснити, якщо колись дійду такого ступеня відчаю.
Темлін не перебільшував, коли говорив, що всі інші землі Прифії смертельні для людини, а якщо тут справді лютує якась пошесть, то ліпше мені вибратися звідси якнайшвидше.
Утім, не раніше ніж спробую знайти того, хто замовить за мене слово перед Темліном. «Люсьєн стерпить, якщо й огризнешся. Ну, в разі коли насмілишся», — сказала мені вчора Ейсіл.
Я кусала свої коротенькі нігті, розмірковуючи про всі можливі плани і провали. Ніколи не була красномовна, так і не навчилася світських манер, талант до яких був і в матері, і в сестер, але… я досягла певних успіхів, продаючи шкури на місцевому ринку.
Тож, можливо, варто шукати уваги Темлінового емісара, хай я йому й не подобаюся. Він чітко дав зрозуміти, що йому моє перебування в маєтку не подобається — радив
Я наблизилася до альтанки, заплетеної квітами наперстянки, аж раптом почула звук кроків на стежці, посипаній рінню. Дві пари легких і швидких ніг. Я розправила плечі, озираючись на стежину, якою прийшла, але там нікого не було.
Я трохи затрималася на краю галявинки з луговими жовтцями. Яскраве жовто-зелене поле було безлюдне. Позаду мене стояла невеличка розлога яблуня, вкрита пишним цвітом, і пелюстки її спадали на лавку, куди я намірилася сісти. Ніжний легіт гойднув гілля, і заметіль білих пелюсток посипалася вниз.
Мені не здалося. Я чітко чула кроки й хотіла дізнатися, чиї вони. Ні в гілках яблуні, ні за нею я нічого не виявила. Зате відчула знайоме поколювання в спині. Ліс навчив мене довіряти мисливським інстинктам.
Хтось стояв у мене за спиною — можливо, навіть двоє. Ледь чутне хихотіння пролунало аж надто близько. Серце підстрибнуло до горла.
Я непомітно озирнулася через плече. Однак помітила лише сріблясте мерехтіння, та й то краєм ока.
Мені слід було обернутися. Слід було подивитися в обличчя невідомому.
Рінь знову зашурхотіла, тепер уже ближче. Мерехтіння, що його я спостерігала краєм ока, збільшилось і розділилось на дві невеличкі постаті, зростом мені до талії. Руки в мене стиснулися в кулаки.