Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 15)

Я сховала обличчя в подушку, натягнула ковдру на голову. Якщо Темлін справді якось допоміг моїм рідним, подбав про їхню долю і якщо справді ті дарунки зникнуть, щойно я перетну Стіну, моєму поверненню не зрадіють.

«Волосся в тебе чисте…»

Який убогий комплімент. Якщо він запросив мене жити тут, у Прифії, провести тут усе своє життя, він не міг бути геть… лихим. Можливо, він щиро намагався залагодити наше дуже, дуже шорстке знайомство. Може, й пощастить переконати його знайти шпаринку в Угоді, щоб звільнити мене. Шпаринку або заміну…

Я дрейфувала між своїх власних думок, які починали плутатися, аж тут замок у моїх дверях клацнув і…

Щось заскрипіло й гупнуло, а я підхопилася на ліжку й побачила Ейсіл, яка розпласталася на підлозі. Мотузок у мене в кімнаті не було — згодився й шовковий шнур, що оздоблював низ фіранок. Відірвавши його від тканини, я поєднала кілька шматків і натягнула їх. Раптом хтось намислить уночі підкрастися до мене. Невеличка мотузка зараз розгойдувалась у повітрі саме там, де я й спланувала. Я розрахувала все правильно, і мотузка поцілила прямісінько в обличчя Ейсіл. Ця пастка — то було найкраще, що я змогла вигадати з предметів, які знайшла у себе в кімнаті.

— Вибач! Вибач! — заторохкотіла я, зістрибуючи з ліжка, але Ейсіл уже підвелася, зашипіла на мене й почала поправляти свій фартух.

Вона насупилася, роздивляючись мою мотузку, яка все ще звисала зі свічника.

— Що за Котел бездонний! — вигукнула служниця.

— Я гадала, що так рано тут ніхто не з’явиться, і я б зняла, але…

Ейсіл зміряла мене поглядом з голови до ніг:

— Гадаєш, мотузка в обличчя утримає мене від того, щоб переламати тобі кістки?

Я вся закрижаніла від її тону.

— Гадаєш, що зможеш бодай якось нашкодити нам?

Я, може, й далі вибачалась би, але після її слів передумала. Я склала руки на грудях:

— Це не було пасткою. Це щось подібне до сигнального дзвіночка, щоб устигнути втекти.

Здавалося, вона була ладна плюнути мені в обличчя, але нараз її брунатні очі примружилися:

— Утекти від нас ти теж не можеш, дівчино!

— Я знаю, — мовила я, відчуваючи, як заспокоюється серце. — Принаймні смерть не заскочила б мене зненацька.

Ейсіл засміялася:

— Мій господар дав слово, що ти зможеш жити тут, жити, а не померти. Ми всі підкоряємося йому.

Вона поглянула на мотузку:

— І нащо було плюндрувати такі чудові фіранки?

Я не хотіла й навіть намагалася стриматись, але куточки губ самі знялися вгору. Ейсіл підійшла до зіпсованих фіранок і рішуче зірвала їх. У вікні виднілося небо бузково-блакитного кольору з мазками гарбузових та багряних відтінків світанку.

— Мені шкода, — проказала я.

Ейсіл клацнула язиком:

— Принаймні ти налаштована дати відсіч, дівчино. Віддам тобі належне.

Я розкрила рота, щоб відповісти, але до кімнати увійшла інша служниця в масці пташки з тацею зі сніданком. Буркнула: «Доброго ранку», — поставила тацю на маленький столик біля вікна і зникла за дверима моєї ванної. Звук води, що стала литися у ванну, заповнив кімнату.

Я сіла до столу, втупившись у вівсянку, яйця та бекон — бекон! І знову така знайома їжа з-за Стіни. Не знаю, чому я очікувала чогось іншого. Ейсіл налила мені горнятко чогось дуже схожого на чай: міцний ароматний чай, звісно ж, привезений здалеку за шалені гроші.

— Де саме ми перебуваємо? — тихенько запитала я в Ейсіл. — Що це за місце?

— Тут безпечно, принаймні в будинку, і годі тобі знати ще щось. — Ейсіл поставила чайник на тацю. — Проте, якщо ти підеш вештатися деінде, тримай язик за зубами.

Гаразд… Якщо вона не збирається відповідати на це запитання, спробую зайти з іншого боку.

— Яких саме фейрі мені слід уникати?

— Геть усіх, — наголосила Ейсіл. — Захист мого господаря діє лиш у межах його маєтку. Фейрі захочуть уполювати тебе й убити тільки тому, що ти людина, не лише через те, що ти скоїла з Ендрасом.

Знову не та відповідь, що мені потрібна. Тож я вирішила поснідати, насолоджуючись пахощами чаю, а Ейсіл попрямувала до ванної кімнати. Поївши й облившись теплою водою, я відмовилася від допомоги Ейсіл і вдяглася самостійно — не в сукню, а знову в розкішну туніку — цього разу темно-пурпурову, майже чорну. Мені хотілося б знати назву цього кольору, але я забула його. Я взула брунатні чоботи, які вже взувала минулого вечора. А потім сіла біля мармурового туалетного столика, даючи Ейсіл змогу заплести мокре волосся. Я дивилася на своє відображення.

Воно мені не подобалося. Я ніяк не могла збагнути, чому воно мені не подобалося. Від матері я успадкувала порівняно прямий ніс. Я й зараз пам’ятала, як мати морщила свого носика, коли хтось із її вельмишановних, до біса багатих друзів невдало жартував. Чуттєвий рот у мене від батька. Але він не пасував до високих вилиць і запалих щік. На трохи розкосі очі навіть дивитися не могла. Я знала, що впізнаю в них Несту або мою матір. Іноді я думала, що сестра ображає мене через зовнішність. Я не була страшненька, але… Я взяла надто багато від людей, яких ми ненавиділи й любили. Для Нести це було нестерпно. І для мене теж.

Проте Темліну — Вищому Фе, який звик до бездоганної краси, — справді важко було вигадати комплімент. Клятий фейрі.

Ейсіл заплела мені косу, і я підхопилася з місця, перш ніж вона встигла вплести туди кілька живих квіток, які принесла із собою в кошику. До такої розкоші я не звикла… Може, звикла б, якби наша родина не збідніла. Мені було байдуже, який у мене зовнішній вигляд, в лісі людська краса нічого не варта.

Коли я спитала Ейсіл, що мені тепер робити — і взагалі що робити з усім моїм смертним життям, — вона знизала плечима і порадила піти погуляти в садку.

Мені хотілося засміятися, проте я стрималася. Не можна відштовхувати потенційних союзників. Я не знала, чи доповідає вона Темліну, і не могла її про це поки що питати, але… Принаймні прогулянка давала шанс оцінити, де я опинилася й чи нема тут когось, хто міг замовити за мене слово перед Темліном.

Коридори маєтку були тихі й порожні, що видалося мені аж надто дивним для такого велетенського будинку. Вчора фейрі згадували інших, проте їх було не видно й не чути. Теплий вітерець з пахощами гіацинтів — це я раптом зрозуміла, згадавши квітничок Елейн, — плив коридорами, супроводжуючи мене приємним цвірінчанням вівсянки, яку я вдома не почула б ще кілька місяців, якщо взагалі почула б.

Я майже встигла дістатися парадних сходів, коли помітила картини на стінах.

Учора я не дозволяла собі роздивлятись, але зараз, у порожньому коридорі, де мене ніхто не побачить, спалах кольорів на похмурому сутінковому тлі змусив мене зупинитись, а буяння відтінків та текстур покликали до позолоченої рами.

Я ніколи, ніколи в житті не бачила нічого подібного.

Це всього лише натюрморт, сказала частина мене, більше налаштована на здоровий глузд. І справді. Натюрморт зображував зелену скляну вазу з квітами. Їм було тісно, вони намагалися вибратися з вузького горлечка. Але які це були квіти! Здавалося, натюрморт зібрав усі форми й відтінки. Невідомий мені художник зобразив троянди, тюльпани, в’юнки, золотарник, гілочки папороті, півонії…

Який був потрібен талант, щоб намалювати квіти такими живими, більш ніж живими… Просто ваза з квітами на темному тлі, і водночас щось значно прекрасніше. Квіти наче сяяли власним світлом, відганяючи тіні, що намагалися їх оповити.

Який талант зумів змусити скляну вазу тримати це світло, заломлювати його у воді, надавати вазі справжньої ваги на її кам’яному п’єдесталі?.. Неймовірно.

Я могла б роздивлятися її годинами. Незліченні інші картини вздовж холу могли б заполонити весь мій день. Але… сад. Я повинна оглянути сад. Не можна забувати про свої задуми.

Проте відтоді, як сюди потрапила, не можу заперечувати, що це місце значно більш… цивілізоване, ніж я очікувала. Мирне, навіть якщо я не хочу цього визнавати.

А якщо Вищі Фе й справді м’якші, ніж про них оповідають людські легенди чи якими вони є з чуток, що ширяться про них, то вмовити Ейсіл допомогти мені буде не надто складно. Треба поступово завоювати її довіру. Пояснити їй, що Угода не може вимагати від мене такої непомірної плати й вона справді могла б знайти спосіб якось визволити мене з цієї пастки…

— Це ти, — озвався до мене голос, і я відстрибнула на крок. У світлі прочинених скляних дверей в сад височіла чоловіча фігура.

Темлін. На ньому знову були воїнські обладунки, але все було скроєне так, щоб підкреслити його м’язисте тіло. На перев’язі в піхвах висіли три ножі, кожен із яких був саме тієї довжини, що випотрошила б мене за нагоди так само легко, як і його пазури.

Своє золоте волосся він зав’язав на потилиці, відкриваючи обличчя, гострі вуха і свою дивну красиву маску.

— Що ти тут робиш? — поцікавився він так суворо, що це прозвучало як наказ.

«Ти». Цікаво, чи він ще пам’ятає моє ім’я?

Роздивляючись картину, я присіла навпочіпки. Тільки зараз у мене стало сили випростатися.

— Доброго ранку, — привіталася я. Принаймні це було краще, ніж «ти». — Ти сказав, що я вільна робити тут що мені заманеться.

Він стиснув зуби.

— Ти не під домашнім арештом.

Хай навіть він рубав ці слова крізь зуби, я не могла не насолодитися суто чоловічою красою. Це сильне підборіддя, ця гладенька, пружна, засмагла шкіра золотистого кольору. Напевно, якщо з нього зняти маску, я побачу гарне обличчя.