Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 12)
Ейсіл вела мене коридорами та залами всіх відтінків золота і срібла, аж поки ми не дісталися розкішної спальні на другому поверсі. Маю визнати, я не пручалася, коли Ейсіл та інші дві служниці — також у масках — купали мене, стригли волосся, а потім вискубували зайве з тіла, допоки я не відчула себе курчам, яке готують до вечері. Що взагалі-то могло бути й правдою.
Лише обіцянка Вищого Фе про можливість прожити решту днів у Прифії замість смерті не давала мені жахатися таких думок. Хоча ці фейрі, якщо не зважати на вуха, мали цілком людський вигляд, я так і не дізналася, як Вищий Фе звав своїх служниць. Однак я не наважувалася запитати чи взагалі звернутися до них, коли вони торкалися мого тіла, стоячи так близько, що я геть зосередилася на спробах утамувати тремтіння.
Утім, я поглянула на оксамитову сукню бірюзового кольору, яку принесла й розклала на ліжку Ейсіл, щільніше загорнулась у білий халат, упала в крісло й почала благати повернути мій старий одяг. Ейсіл відмовилась, а коли я знову попросила, докладаючи всіх зусиль, щоб звучати жалісно й нещасно, вона просто вилетіла з кімнати. Я не вдягала сукню вже багато років. І не мала наміру вбиратися в неї тоді, коли всі мої думки були про втечу. В такій сукні навіть просто рухатися буде важко.
Загорнута в халат, я й далі сиділа в кріслі, хвилина за хвилиною, а єдиними звуками було щебетання пташок, що линуло із саду за вікнами. Жодних криків, жодного дзенькоту бойової зброї, жодних натяків на вбивства чи катування.
Моя спальня була більша за весь наш котедж. З блідо-зеленими стінами, вкритими золотом витончених візерунків, і ліпниною, яка могла б здатися надто важкою, якби меблі кольору слонової кістки не підкреслювали її краси. Велетенське ліжко було тієї ж палітри кольорів, що й балдахін, який ледь тріпотів від вітру, що долітав із розчиненого вікна.
Мій халат був з найтоншого шовку, з чудовим мереживом, легким, наче павутиння наприкінці літа. Простим і водночас таким вишуканим, що я не втрималася і пробіглася пальцями згинами тканини.
Або ті казки, що я ще змалечку чула, були хибні, або ж п’ятсот років відокремлення змінили їх. Напевно. Так, я й досі була здобиччю, порівняно з фейрі — слабкою і безпорадною, але це місце було… мирним. Супокійним. Якщо лише це не ілюзія і шпаринка в умовах Угоди не була брехнею, яка мала змусити мене розслабитися перед загибеллю. Можливо, Вищі Фе полюбляють побавитися зі своєю їжею.
Двері зарипіли, повернулась Ейсіл із купою одягу в руках. Вона показала мені мокру посірілу сорочку:
— Ти справді хочеш це вдягнути?
Я витріщалась на дірки з боків і на рукавах.
— Сорочка розповзлася, щойно пралі поклали її у воду.
Потім вона підняла в повітря декілька клаптів чогось брудно-брунатного кольору:
— А ось що залишилося від твоїх штанів.
Я хотіла була вилаятися, але стрималася. Вона, звісно, була служницею, проте могла мене й прикінчити.
— То ти вдягнеш нарешті сукню? — спитала вона.
Я добре усвідомлювала, що повинна була підвестися й погодитись, проте ще щільніше втиснулась у крісло. Ейсіл хвильку суворо дивилася на мене, а потім знову кудись подалася.
І ось нарешті вона повернулась зі штанами та тунікою, які були якраз на мене і зшиті із тканин яскравих кольорів. На мою думку, трохи претензійно, але я вдягла білу шовкову сорочку, а тоді застебнула на собі темно-синю туніку й провела рукою по золотій вишивці на ній. Такий одяг коштував шалених грошей і теж не дуже годився для лісу. Але я не могла коверзувати, до того ж він мені подобався і я, дивлячись на своє нове вбрання, щиро ним захоплювалася.
Я була надто мала й добре не пам’ятала тих часів, коли ми були заможні. У нашому будинку в батька був кабінет і кілька кімнат, де він приймав відвідувачів. Він дозволяв мені туди заходити, іноді показував мені різні товари й говорив, скільки вони коштують. Багато, дуже багато чого забулося. Час, проведений у тих кімнатах, наповнених пахощами екзотичних спецій, а ще музикою чужих мов, становив більшість усіх моїх щасливих спогадів. З-поміж нечисленних щасливих спогадів ці були найголовніші. Мені не потрібно було знати чітку вартість геть усіх речей, які я тоді бачила в батькових кімнатах, щоб тепер розуміти, що лиш оті, які мене вразили, смарагдові фіранки — шовк із золотим оксамитом — могли б годувати нас усю решту життя.
Холод пробіг моєю спиною. Минуло вже декілька днів відтоді, як я покинула домівку. Оленина, певно, вже закінчується.
Ейсіл посадила мене на стілець із низькою спинкою перед каміном, який уже згаснув. Я геть не заперечувала, коли вона взяла гребінець і почала розчісувати волосся, а потім заплітати коси.
— О лишенько! Ти ж самісінькі кістки та шкіра, — мовила вона співчутливо, обережно перебираючи моє волосся.
— Зима нещадна до збіднілих смертних, — відповіла я так, щоб мої слова прозвучали не надто зухвало.
Служниця усміхнулася:
— Якщо ти будеш розумницею, то триматимеш язика на припоні, а вуха відкритими. Це допоможе краще, ніж базікання. І пильнуй! Відчуттям своїм не особливо довіряй. Вони ще не раз намагатимуться тебе зрадити.
Мені захотілося зіщулитися від такої застороги. А Ейсіл уже вела далі:
— Деякі фейрі важко переживають втрату Ендраса. Але якщо хочеш знати, Ендрас справді був хорошим дозорчим. Проте він не міг не усвідомлювати, із чим може зіткнутися, коли перетинав Стіну. Він добре знав, що наражався на небезпеку. Усі тут добре розуміють умови Угоди. Це для тебе головне. Хтось, звісно, не радий твоїй присутності тут. Але будь вдячною милосердю нашого хазяїна. Тож, щоб ніхто тебе не скривдив, носа не дери і язика прикуси. Хоча Люсьєн стерпить, якщо й огризнешся. Ну, коли насмілишся.
Мені хотілося багато про що розпитати служницю, і найперше — кого слід уникати, та коли я наважилася розтулити рота, вона вже впоралася з моєю зачіскою і прочинила двері до коридору.
Розділ 7
Золотоволосий Вищий Фе та Люсьєн досі ще сиділи за столом, коли Ейсіл знову привела мене до зали. Тарілок перед ними не було, але вони продовжували цідити вино із золотих кубків. Кубків зі
Я пригадала наше різномасте кухонне приладдя й застигла посеред кімнати. Така розкіш, таке неймовірне багатство, тоді як у нас не було геть нічого.
«Напівдикий звір», — назвала мене Неста. Проте порівняно із цим звіром із золотим хутром, порівняно із цим місцем, де я опинилася, порівняно із цією невимушеною поведінкою й вишуканою манерою тримати в руках свої золоті кубки, порівняно із тим, як золотоволосий називав мене
Страви зі столу ще не прибрали, і розмаїття запаморочливих ароматів вабило. У мене небезпечно паморочилося в голові від голоду.
Маска золотоволосого Вищого Фе мерехтіла в промінні вечірнього сонця.
— Перш ніж ти знову щось скажеш щодо їжі, хочу запевнити: уся їжа безпечна для тебе.
Він показав рукою на крісло за протилежним кінцем столу. Жодного натяку на кігті. Коли я так і не ворухнулася, він зітхнув:
— То чого ж ти хочеш?
Я не мовила ані слова.
Люсьєн ліниво озвався зі свого крісла з іншого кінця довгого столу:
— Я ж тобі вже казав, Темліне. — Він скоса поглянув на друга. — Твоє вміння поводитися із жінками встигло неймовірно заіржавіти за останні десятиліття.
Він похмуро глянув на Люсьєна, ворухнувшись у кріслі. Я доклала чималих зусиль, щоб не здригнутися, почувши від Люсьєна ще трохи інформації про фейрі.
Темлін видався мені не старшим за мене, але він належав до раси безсмертних. Йому може бути кілька століть. Навіть тисяч років. Я стала уважно роздивлятися їхні дивні, приховані під масками обличчя — зовсім інші. Наче не із цього виміру, первісні та зверхні. Вічні боги… що не заважало деяким із них бути лютими фейськими придворними.
— Ну, — промовив Люсьєн, не зводячи з мене погляду свого вцілілого ока, — маєш уже не такий жалюгідний вигляд, як раніше. Гадаю, це полегшення для всіх, бо відтепер ти мешкатимеш разом із нами. Утім, бачити на тобі сукню було б приємніше, ніж туніку.
Вовки, справжні вовки, які ладні накинутися на жертву, — ось хто вони були, як і їхній убитий мною друг. Я старанно намагалася добирати слова і бути ввічливою, коли мовила у відповідь:
— Я б воліла не вдягатися в сукні.
— І чому ж? — вкрадливо спитав Люсьєн.
Раптом Темлін відповів за мене:
— Тому що вбивати нас легше у штанях.
Вираз мого обличчя залишався незворушним, а серце билося, як телячий хвіст.
— Тепер, коли я вже тут опинилася, що… що ви зробите зі мною? — спитала я.
Люсьєн пирхнув, проте Темлін відповів з невдоволеним гарчанням:
— Сядь уже нарешті.
Від дальнього кінця столу від’їхало крісло. Овва, скільки їжі — гарячої та неймовірно пахущої. Певно, слуги приготували нові страви, поки я милася. А де ж поділися ті, що охолонули? Так багато їжі змарнували. Я стисла руки в кулаки.
— Не бійся, ми не кусаємося.
Білі зуби Люсьєна натякали на протилежне.
Я уникала його погляду, того дивного, наче живого металевого ока, яке стежило за тим, як я наважуюсь підійти й сісти.
Темлін підвівся і став огинати стіл — все ближче і ближче, граційно і смертоносно, наче хижак, у жилах якого тече сила. Лишатися на місці було непросто — особливо коли він узяв тарілку, підніс до мене й почав накладати м’ясо та гарнір.