Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 7)

— А як же твій Томас Мандрей? — холодно спитала я.

Очі Нести спалахнули, але якийсь рух за моєю спиною привернув її увагу, і раптом вона спробувала вичавити із себе щось подібне до милої усмішки. Можливо, вона згадала про гроші, які тепер були в мене.

— Твій коханчик чекає на тебе.

Я повернулась. Справді, Айзек спостерігав за нами з іншого кінця площі, притулившись спиною до стіни і схрестивши руки на грудях. Він був старшим сином єдиного заможного фермера в нашому селищі, але все одно схуднув за зиму, а його гарне брунатне волосся втратило блиск. Симпатичний, привітний, стриманий, він все ж мав у собі якусь темряву, яка нас одне до одного й привернула, — однакове розуміння того, яким злиденним і мерзенним є й буде наше життя.

Ми були ледве знайомі протягом багатьох років — відтоді, як наша родина переїхала до селища, — проте я ніколи про нього навіть не думала, допоки одного разу ми не зустрілися дорогою на базар. Ми майже не розмовляли, хіба що про яйця, які він ніс на ринок. А я тим часом милувалася його розмальованим у різні кольори кошиком — брунатні та жовтуваті, блідо-блакитні й зелені. Наша розмова була така проста, така легка, може, навіть трохи безглузда й незграбна, проте, коли ми розсталися біля мого будинку, я вперше відчула себе не такою… самотньою. За тиждень я привела його до того майже зруйнованого сараю.

Він був моїм першим і єдиним коханцем уже протягом двох років. Іноді ми зустрічалися щоночі, а бувало, не бачилися цілий місяць. Проте щоразу все повторювалося: швидке скидання одягу, переплетіння губ, язиків, зливання подиху. Інколи ми розмовляли, або, скоріше, він говорив про тиск з боку батька, про обіцянки й обов’язки. Частіше ми просто мовчали. Не можу стверджувати, що кохалися ми, як досвідчені, проте це все ж таки було полегшенням. Ковток повітря, прояв егоїзму.

Між нами не було кохання — принаймні тих почуттів, які люди мають на увазі, коли говорять про кохання, але щось увірвалося в мене в грудях, коли Айзек повідомив, що збирається одружитись. Однак я все ж таки не була в розпачі й не шукала б зустрічей із ним після його шлюбу.

Айзек схилив голову в знайомому жесті, а потім неквапливо попрямував вулицею, за місто, до старого хліву, де він чекатиме на мене. Ми ніколи не приховували стосунків, проте все одно намагались не робити з них щось дуже відверте.

Неста цикнула язиком і схрестила руки.

— Сподіваюся, ви обоє обережні.

— Трохи запізно вдавати, ніби тобі не все одно, — відповіла я.

Проте ми були обережні. Позаяк я не могла собі цього дозволити, Айзек сам пив протизаплідні відвари. Він знав, що інакше я до нього навіть не доторкнулася б. Я засунула руку до кишені й витягла мідну монету у двадцять марок. Елейн голосно втягнула повітря, а я навіть не подивилася на сестер, коли вкладала монету в її долоню, кажучи:

— Побачимось удома.

Пізніше, після ще однієї вечері з оленини, за якою ми всі зібралися біля каміна в тиху годину перед сном, я спостерігала, як сестри шепочуться й весело сміються. Вони витратили геть усе, що я дала їм. На що — навіть гадки не маю. Елейн хоча б принесла батькові новий різак по дереву. Плащ та чоботи, з приводу яких вони скиглили напередодні ввечері, були занадто дорогі. Проте я не сварилася з ними через витрати, а Неста вже вдруге за день без моїх нагадувань пішла рубати дрова. На щастя, на зворотному шляху вони уникнули зіткнень з «Дітьми Благословенних».

Батько куняв у своєму кріслі, поклавши ціпок на понівечене коліно. Мені здалося, це була слушна мить, щоб знову поговорити з Нестою про Томаса Мандрея. Я повернулася до неї, відкрила рота… але не встигла вимовити ані слова.

Пролунало оглушливе ревіння. Сестри злякано закричали. Двері навстіж розчинилися, і вітер наповнив кімнату вихором сніжинок, а в отворі з’явилося щось величезне й люто загарчало.

Розділ 4

Не знаю, яким чином у мене в руці опинилася дерев’яна колодка мисливського ножа. Перші кілька секунд злилися у змазану стрічку гарчання велетенського чудовиська із золотим хутром, крику сестер, завірюхи і сповненого жаху обличчя мого батька.

Не матракс, зрозуміла я, — хоча полегшення було швидкоплинне. Звір був завбільшки з коня, і хоча тіло його мало щось невловимо котяче, голова, ясна річ, належала вовку. Я не знала, до чого віднести загнуті роги, схожі на лосячі, у нього на голові. Утім, був то лев, вовк чи лось, його чорні кинджали пазурів та довгі жовті ікла, безсумнівно, мали вигляд страхітливий.

Якби я зустріла це чудовисько в лісі віч-на-віч, мене охопив би смертельний жах, я могла б упасти на коліна і благати про швидку й безболісну смерть. Але тут у мене не було місця для жаху, я відмовлялася пускати його в себе попри дике гупотіння серця у вухах. Якимось чином я опинилася перед сестрами, закриваючи їх, навіть коли чудовисько присіло на задні лапи і з його зубастої пащі вихопився стогін і мовлене людською мовою слово:

— УБИВЦІ!

Тієї ж миті я подумки промовила: «Фейрі».

Усі оті сміховинні візерунки та обереги на нашому ґанку проти нього були все одно що павутиння. Чому я не розпитала в найманки, як саме вона вбила того фейрі? Товста сильна шия звіра здавалася мені найкращою мішенню для ножа.

Я ризикнула оглянутися через плече. Мої сестри кричали, впавши на коліна біля дальньої стіни, батько присів перед ними. Усіх їх треба було обороняти. Намагаючись здолати тремтіння в руках, я зробила крок у напрямку фейрі. Стіл залишила між нами. Мій лук та сагайдак висіли у протилежному кінці кімнати — прямісінько за спиною звіра. Мені було необхідно якимось чином обійти його, щоб дістатися ясеневої стріли. І вигадати час, щоб натягнути тятиву.

— УБИВЦІ! — знову проревів звір, і його хутро стало дибки.

— Б-благаю, — промимрив батько з-за моєї спини, і я зрозуміла, що в нього не стає сміливості підійти ближче. — Усе, що ми могли вчинити поганого, ми зробили несвідомо.

— М-м-ми нікого не вбивали, — додала Неста, давлячись риданнями й затуляючи голову рукою, наче той маленький залізний браслет міг захистити її від потвори.

Я схопила ще один кухонний ніж зі столу — єдине, що могла зробити за неможливості дістатися стріли.

— Геть звідси! — закричала я, виставивши ножі перед собою.

Довкола мене не було нічого залізного, що можна використати як зброю. Можна було хіба що жбурнути у звіра браслетами моїх сестер.

— Забирайся і згинь!

Руки в мене тремтіли так, що я ледве втримувала ними ножі. Бодай би цвях — згодився б і залізний цвях, якби той був десь поблизу.

Звір заревів мені у відповідь, і весь котедж здригнувся, а тарілки та горнятка задзеленчали на полицях. Відкрилася його товстелезна шия. Я жбурнула в неї свій мисливський ніж.

Блискавично швидко — ледве помітний рух, — і звір відбив його лапою, клацнувши зубами біля мого обличчя.

Я відстрибнула й ледь не перечепилася через батька. Фейрі міг мене вбити — міг, але кинувся, просто попереджаючи. Неста й Елейн, ридаючи, молилися всім давно забутим богам, які могли б вештатися десь неподалік.

— ХТО ВБИВ ЙОГО?

Звір підходив чимраз ближче. Він поклав лапу на стіл, і той жалібно скрипнув під її вагою. Пазури з рипінням стали заглиблюватися в деревину — один за одним.

Я наважилася зробити ще крок уперед, а звір у той час витягнув морду й почав принюхуватися до нас. Очі в нього були зелені з украпленнями бурштину. У звірів не буває очей такого кольору і форми.

На диво спокійним голосом я спитала:

— Кого вбив?

Він загарчав гучно й люто:

— Вовка.

Моє серце пропустило удар.

Ревіння змовкло, але лють лишилася — можливо, навіть перенизана журбою.

Плач Елейн перейшов у відчайдушний вереск. Я високо звела голову:

— Вовка?

— Велетенського вовка зі сріблястим хутром, — вишкірився звір у відповідь.

Чи дізнається він, якщо я збрешу? Фейрі не вміють брехати — усім смертним про це відомо, — але чи можуть вони відчути брехню, яка злетіла з вуст людини? У нас не було жодного шансу врятуватися боєм, але могли бути й інші шляхи.

— Якщо його вбили помилково, — стала пояснювати я звіру так зважено і спокійно, як це взагалі було можливо в подібному становищі, — яку платню ми могли б запропонувати?

Усе це було кошмаром, нічним жахом, від якого я прокинуся біля вогню, виснажена довгим ранком на базарі та днем із Айзеком.

Звір гавкнув, що було дуже схоже на гіркий смішок. Він відштовхнув стіл, щоб зробити невеличке коло перед розтрощеними дверима. Мороз був такий, що я затремтіла.

— Платня, яку ви зобов’язані сплатити, прописана в Угоді між двома нашими світами.

— За вовка? — гостро відказала я, а батько налякано прошепотів моє ім’я.

Я туманно пригадувала читання Угоди під час навчання іще в дитинстві, але про вовків там нічого не було.

Звір розвернувся до мене:

— Хто вбив вовка?

Я дивилась просто в його нефритові очі:

— Я.

Він заблимав і кинув погляд на моїх сестер, потім знову на мене. Моя худорлявість викликала в нього недовіру.

— Ти, певно, брешеш, щоб врятувати їх.

— Ми нікого не вбивали! — схлипнула Елейн. — Будь ласка… будь ласка, зглянься!

Неста зашипіла на неї крізь схлипи, але загородила сестру собою. Хай там як я ставилася до сестер, але цієї хвилини, коли я глянула на них, у мене защеміло в грудях.

Батько важко підвівся, застогнавши від болю в нозі, але, перш ніж встиг ступити крок, я повторила: