Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 6)

— А ті дві дівчини, які спостерігають через площу, — твої сестри? У вас усіх однаково мідне волосся, а ще вони дивляться на тебе голодними очима.

І справді. Мої сестри досі щосили намагались підслуховувати, але так, щоб їх на цьому не спіймали.

— Мені не потрібна твоя жалість.

— Може, й так. Проте тобі потрібні мої гроші, а сьогодні торгівля квола. Збили її ці чортові послушниці з телячими очима.

Жінка кивком вказала на «Дітей Благословенних», які досі трусили своїми срібними дзвіночками й вистрибували на шляху кожного, хто намагався пройти повз них.

Коли я знову подивилась на неї, найманка ледь помітно усміхалася.

— Усе залежить від тебе, дівчинко.

— Чому?

Вона знизала плечима.

— Мені колись теж допомогли. Нашій сім’ї тоді дуже важко було. Гадаю, настав час сплатити свій борг.

Я подивилася на неї знову, розмірковуючи над почутим.

— У мого батька є деякі вироби з дерева, які я могла б додати до шкур. Так буде справедливіше.

— Я подорожую з мінімумом речей, і мені вони геть ні до чого. А це, — вона погладила шкури у своїх руках, — вбереже мене від потреби вбивати їх самій.

Я кивнула, мої щоки запалали, коли вона почала шукати мішечок із монетами десь у глибинах свого важкого плаща. Мішечок був повний срібла, а то й золота — я погано розрізняю монети по брязкоту. У наших краях найманці отримували щедру плату.

Наші землі були занадто малі й бідні, щоб дозволити собі утримувати постійну армію для нагляду за Стіною з Прифією. А ми, прості селяни, могли сподіватись лише на силу Угоди, яку було укладено п’ять сотень років тому. Проте вищий клас міг дозволити собі найманців, таких як ось ця жінка, щоб ті оберігали їхні землі на кордоні з володіннями безсмертних. Правду кажучи, це була лише видимість захисту, щось подібне до оберегів на порогах домівок. Усім нам, незалежно від класу чи статку, від народження, ще в колисках, співали та передавали римовані попередження, які потім звучали на шкільних подвір’ях. Усі ми в глибині душі знали, що нічого не вдіємо проти фейрі. Вищий Фе міг перетворити твої кістки на попіл з відстані в сотню метрів. Хоча ми із сестрами ніколи нічого подібного не бачили.

Проте ми ще й досі намагалися вірити в існування будь-чого, що було б здатне допомогти, якщо колись нам доведеться зіткнутися з ними. На ринку було дві ятки, які обслуговували ці страхи, пропонуючи підвіси та дрібнички, закляття й речі із заліза. Я не могла їх собі дозволити, та й навіть якщо вони якось діяли, то могли б подарувати лише кілька хвилин, щоб мати час підготуватися до неминучого. Тікати було марно, битися теж.

Але Неста з Елейн ще й досі надягали залізні браслети щоразу, коли виходили з будинку. Навіть Айзек мав залізний широчезний браслет, який носив на зап’ястку, завжди ховаючи під рукавом. Колись він мені запропонував купити такий самий, проте я відмовилася. Для мене це було занадто особистим, занадто нагадувало платню, занадто… постійно нагадувало про те, ким ми були одне для одного і ким водночас не були.

Найманка поклала монети на мою простягнуту руку, а я мерщій сховала їх до кишені. Вони були такі важкі, мов каміння. Ані шансу на те, що сестри не побачили гроші і що вже не міркували про те, як саме можуть умовити мене поділитися ними.

— Дякую, — мовила я до найманки, марно намагаючись стримати невдоволення від того, що сестри вже наближаються, як падальники до трупа.

Найманка погладила вовчу шкуру.

— Невеличка порада від однієї мисливиці другій.

Я здивовано скинула бровою.

— Не заходь далеко в ліс. Я б не стала навіть підходити туди, де ти була вчора. Вовк таких розмірів буде найменшою твоєю проблемою. Дедалі частіше я чую про те, що вони прослизають до нас крізь Стіну.

Мороз павуками пройшовся мені вздовж хребта.

— Вони що… вони збираються напасти?

Якщо так, я знайду спосіб узяти свою родину, полишити злиденні землі й попрямувати на південь, подалі від невидимої Стіни, яка поділила навпіл наш світ, перш ніж вони зуміють сюди перейти.

Колись, за давніх-давен і тисячоліття до того, ми були рабами у правителів Вищих Фе. Колись ми кров’ю і потом збудували для них величну та квітучу цивілізацію, дивні храми для лютих і диких богів. Колись ми повстали по всіх землях, усіх територіях. Війна була така кривава, така руйнівна, що це змусило шістьох смертних королев укласти Угоду, аби зупинити бійню та безцільні вбивства з обох боків, і саме таким чином у нашому світі з’явилася Стіна: відтепер Північ усіх територій належала Вищим Фе та фейрі, які забрали із собою свою магію. Південь, який населяли смертні, був приречений жити на тому, що можна було виростити на землі чи добути з неї.

— Ніхто не знає, що насправді планують Вищі Фе, — застерегла найманка, і обличчя її закам’яніло. — Ми не знаємо, чи можуть Вищі Лорди втримати на шворці своїх звірів і спрямовані атаки. Я охороняла старого вельможу, який жалівся, що останні п’ятдесят років ситуація стає дедалі гіршою. Він узяв човна й попрямував на південь два тижні тому, а також на прощання сказав, щоб я тікала звідси, якщо в мене ще лишилися бодай якісь мізки. А перш ніж відплисти, розповів, що отримав звістку від друга про те, що посеред ночі зграя мартаксів перетнула Стіну й знищила половину селища поблизу його маєтку.

— Мартаксів? — видихнула я.

Я знала, що існувало безліч різновидів фейрі, які різнилися між собою так само, як і звичайні представники тваринного світу, проте назв знала дуже мало.

Темні очі найманки зблиснули:

— Тіло велике, як у ведмедя, голова трохи схожа на лев’ячу, і три ряди зубів, гостріших, ніж в акули. І злі, як всі троє згадані разом. Як сказав старий пан, сонних людей вони буквально на стрічки розпустили.

У мене скрутило живіт. Не від голоду. Від страху. Я подивилася на безтурботних сестер. Гарні, тендітні живі ляльки, розпустити таких на стрічки можна за якусь мить. Людям проти мартаксів не вистояти. Які ж дурні ці «Діти Благословенних»! Хотіла б я бачити, як повела б себе красномовно послушниця, опинившись віч-на-віч з мартаксом.

Мої сестри, які стояли позаду нас, здавалися такими беззахисними — з тендітною шкірою, яку так легко розпустити на стрічки. У нас не було шансів проти чогось подібного до матраксів. Ті кляті «Діти Благословенних» були дурепами, фанатичними дурепами.

— Тож ніхто не знає, про що свідчать ці атаки, — говорила далі найманка, — просто останнім часом мене стали чимраз частіше наймати. Тримайся якомога далі від Стіни. Особливо якщо Вищі Фе почнуть з’являтись на цих землях. Або навіть гірше — хтось із Вищих Лордів. Порівняно з ними мартакси все одно що цуценята.

Я розглядала її вкриті шрамами руки, потріскані від морозу.

— Ти коли-небудь стикалася з іншими різновидами фейрі?

Її очі заблищали:

— Дівчино, тобі краще навіть не знати, якщо не хочеш попрощатися зі сніданком.

І справді, я почувалася геть погано, мене нудило й навіть трясло.

— Вони ще більш смертоносні, ніж мартакси? — наважилася спитати я.

Жінка закасала рукав свого грубого плаща, який відкрив засмаглу руку з дуже сильними м’язами. Вся вона була в страшних покручених шрамах. Їх слід, який нагадував півмісяць, дуже скидався на…

— Ні, ця тварина не мала ні такої сили, ні розмірів, як у мартаксів, — сказала вона, — проте укус цього чудовиська був сповнений смертоносної отрути. Два місяці, ось скільки я пролежала, а потім ще чотири збиралася на силі знову ходити.

Вона підсмикнула штанину, і я побачила її оголену ногу.

Красиво, подумала я навіть крізь жах, який крутив мені кишки. На смаглявій шкірі чорними стрічками, геть чорним павутинням, морозяним візерунком вирізнялися вени.

— Цілитель сказав, що із цим нічого вже не вдієш, і мені пощастило, що я й досі ходжу по цій землі з отрутою в нозі. Можливо, колись вона остаточно вб’є мене або скалічить. Але принаймні я знаю, що вбила тварюку першою.

Здавалось, що кров у моїх жилах застигла, коли найманка закривала ногу холошею. Якщо хтось на площі й побачив це, озватися не насмілився, так само як і підійти. А з мене було досить на сьогодні. Тож я відступила назад на крок, розмірковуючи над тим, що вона щойно мені розповіла й показала.

— Дякую за попередження, — мовила я.

Її погляд був прикутий до чогось за моєю спиною, і вона ледь помітно мені всміхнулась.

— Хай щастить.

А потім раптом я відчула чиюсь кістляву руку на своєму зап’ястку, і мене потягнули подалі від найманки. Я знала, що це Неста, ще навіть не поглянувши на неї.

— Вони небезпечні, — зашипіла вона. Її пальці боляче впивались мені в руку, доки вона далі відтягувала мене від найманки. — Не підходь до таких більше!

Я просто витріщилась на неї, а потім і на поблідлу й налякану Елейн.

— Невже я чогось не знаю? — тихо спитала я. Бо навіть не пригадувала, коли востаннє Неста намагалася застерегти мене; зазвичай вона переймалася тільки Елейн.

— Вони жорстокі й відберуть у тебе все до останнього мідяка, навіть силою.

Я кинула оком на найманку, яка ще й досі роздивлялась куплені шкури.

— Вона обікрала вас?

— Не вона, — пробурмотіла Елейн. — Інший найманець. У нас було лише кілька мідних монеток, і він розсердився, але…

— Чому ви не зчинили галасу? Або не сказали мені?

— А що ти зробила б? — вишкірилася Неста. — Викликала б його на бій зі своїм луком та стрілами? І хто в цій поганій дірі взагалі зреагував би на наші скарги?