Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 5)

Я не озивалася до них, а вони не бажали зі мною говорити після вчорашнього вечора. Утім, Неста прокинулася на світанку й нарубала дров. Можливо, тому, що знала: сьогодні я піду продавати шкури і з ринку повернуся з грошима в кишені. Сестри йшли за мною порожнім шляхом повз засніжені поля аж до самісінького убогого містечка.

Кам’яні будинки в ньому були звичайні й прості. Білі відтінки зими лише поглиблювали їх однаковість. Але сьогодні в містечку базарний день, а отже сюди з’їдуться і зійдуться торговці й покупці, які не злякалися холодного ранку.

Уже за кілька будинків звідти до нас долетів запах гарячої їжі — пахощі спецій, спогади про які ще жили в моїй пам’яті й вабили до себе. Позаду мене Елейн тихенько застогнала. Спеції, сіль, цукор — рідкісне диво й для більшості місцевих, для нас давно були лише мрією.

Якщо я добре спродаю здобич, мені може вистачити грошей на якийсь смаколик. Вирішивши підбадьорити цим моїх примхливих сестер, я обернулася, але не встигла навіть рота розтулити, як на нас з-за рогу вилетіла молода жінка в білому вбранні. Просто диво, що ми на неї не наштовхнулися.

— Нехай Безсмертне Світло засяє над вами, сестри, — проголосила молода жінка, перетинаючи нам дорогу.

Неста й Елейн цикнули язиками, я ледь стримала стогін. Треба ж такому! Натрапити в базарний день на «Дітей Благословенних», які всіх тут відволікатимуть. Старійшини селища зазвичай дозволяли їм залишатися на площі не більше як на кілька годин, проте сама присутність божевільних фанатиків, які досі поклонялися Вищим Фе, дуже дратувала звичайних людей. І дратувала особисто мене. Колись давно Вищі Фе правили і звичайними смертними, проте ніколи не були богами. І, безумовно, вони не були добрі до нас.

Молода жінка протягнула бліді, наче молодий місяць, руки в жесті привітання, срібні дзвіночки на її браслеті — зі справжнього срібла — тихо задзеленькотіли на зап’ястку.

— Чи є у вас вільна хвилинка, щоб вислухати Слова Благословенних?

— Ні, — вишкірилася на неї Неста, ігноруючи руки дівчини й підштовхуючи Елейн іти далі. — Немає.

Розпущене темне волосся молодої жінки блищало у вранішньому світлі. Її чисте свіже обличчя світилось, а усмішка була занадто приємна. За нею стояло ще п’ять послідовників, молодих чоловіків та жінок з так само довгим волоссям. Вони уважно оглядали ринок у пошуках молоді, за яких можна було б учепитися зі своїми балачками.

— Тільки на хвильку, — просила жінка, заступаючи Несті дорогу.

Те, як Неста, з ідеально прямою спиною, розправляє плечі й зверхньо дивиться на молоду послідовницю, справді вражає — як королева без трону.

— Іди белькотати свою маячню комусь дурному. Тут ти не знайдеш новонавернених.

Дівчина відступила на кілька кроків назад, тінь промайнула в її брунатних очах. Я майже здригнулася. Мабуть, це таки не найкращий спосіб спілкування, тому що вони можуть стати справжньою проблемою, якщо їх розізлити.

Неста звела руку й відкотила рукав плаща, щоб продемонструвати дівчині залізний браслет на зап’ястку. Такий самий був і в Елейн; багато років тому вони купили однакові прикраси. Фанатичка зойкнула, широко розплющивши очі.

— Бачиш це? — зашипіла Неста й зробила крок уперед.

Фанатичка відступила від неї.

— Ось що тобі треба носити. А не ті кляті срібні дзвіночки, щоб приваблювати тих фейських чудовиськ.

— Як ти насмілилася носити цю мерзоту та ще й демонструвати на очах наших безсмертних друзів?..

— Іди проповідуй в інше селище, — грубо урвала її Неста.

Дві пухкенькі симпатичні фермерські дружини йшли повз нас, тримаючись за руки і прямуючи на ринок. Дійшовши до аколітів, вони однаково скривилися.

— Шльондра-фейрілюбка! — вигукнула одна з них прямісінько в обличчя молодій жінці.

Я не могла не погодитися.

Аколіти промовчали.

Інша селянка — достатньо заможна, бо на шиї висіло грубе залізне намисто — примружила очі й вишкірилася на них.

— Невже ви, ідіоти, не розумієте, що ті чудовиська робили з нами протягом століть? Вони й досі розважаються, коли знають, хто ви.

Неста закивала до жінок на знак згоди, а ті попростували далі. Ми повернулися спинами до молодої жінки, яка досі стояла перед нами, і навіть Елейн невдоволено нахмурила брови.

Проте молода жінка зітхнула, і її обличчя знову було спокійне, коли вона заговорила:

— Я теж жила у схожій темряві, доки не почула Слова Благословенних. Я зростала в селищі, як дві краплі схожому на це, — безбарвному й похмурому. Проте десь із місяць тому подругу моєї кузини відправили до кордону як нашу жертву Прифії. Вона не повернулася. Гадаєте, загинула? Ні. Живе в достатку, бо тепер вона — наречена знатного фейця. І вас може очікувати така сама доля, якщо не пошкодуєте кількох…

— Скоріше за все, її просто зжерли, — сказала Неста, — тому вона й не повернулася.

Або гірше, подумала я, Вищі Фе й справді могли забрати жінку до Прифії. Я ніколи не бачила ані жорстоких Вищих Фе, які були схожі на людей і правили у Прифії, ані звичайних фейрі з їхньою лускою, крилами й довгими павучими лапами, які жили в тих землях і здатні були затягти тебе глибоко-глибоко в забуте всіма озеро. Я не знала навіть, хто з них гірший.

Обличчя аколітки напружилося:

— Наші милосердні господарі ніколи не завдадуть вам шкоди. Прифія — це земля миру й достатку. Якби фейрі благословили вас своєю увагою, для вас було б великою втіхою жити серед них.

Неста закотила очі. Елейн тривожно переводила погляд з нас на ринок, який було видно попереду. Довкола нас уже товпилися цікаві. Треба було йти далі.

Неста знову відкрила рота, проте я стала між ними. Одяг на послушниці був не зовсім білий, а блідо-блакитний — чистенький, як і її шкіра, ніде ні плямочки.

— Ти вступила в нерівний бій, — звернулася я до неї.

— За гідну справу, — променисто усміхнулася послушниця.

Я трохи підштовхнула Несту, щоб вона рушала, а сама сказала фанатичці:

— У тій справі немає нічого гідного.

Я досі відчувала прикуті до нас погляди аколітів, крокуючи до заповненого ринку, але не обернулася. Зовсім скоро вони підуть читати свої проповіді в іншому місці. Доведеться йти додому довшою дорогою, щоб уникнути зустрічі з ними.

Мої сестри ніяк не могли заспокоїтися. Елейн сердито морщилась. Очі Нести дико виблискували, а губи витягнулися ниточкою. Невже у неї вистачить розуму наздогнати послушницю і знову зчепитися з нею?

Не моя проблема — принаймні зараз.

— Зустрінемося тут за годину. — сказала я і, не даючи сестрам часу вхопитися за мене, пірнула в натовп на площі.

Хвилин із десять мені знадобилося, щоб оцінити три можливі варіанти. Там були мої звичайні покупці: немолодий швець і гостроокий кравець, які приходили на ринок з найближчого міста. Були й незнайомці: кремезна жінка сиділа на краєчку зруйнованого фонтана. У неї не було навіть возу, але увагу вона все одно привертала. Рубці та зброя чітко вказували на рід її заняття. Вона була найманкою.

Я відчувала на собі погляди шевця і кравця, відчувала їх удавану байдужість до моєї сумки за плечима. Добре. Значить, можна торгуватися.

Я підійшла до найманки. Її густе темне волосся було підстрижене до підборіддя. Засмагле обличчя здавалося витесаним з граніту, а великі чорні очі трохи примружилися, побачивши мене. Які ж бо цікаві очі — не одного відтінку чорного, а багатьох, із натяками на брунатний, — вгадувалися під її темними бровами! Я відсунула подалі непотрібну частину свого розуму, яка інстинктивно змушувала думати про кольори, світло та форми, і рушила до найманки, широко розправивши плечі. Зброя на ній — цілий арсенал кинджалів і ножів — змусила мене проковтнути клубок у горлі. Я підійшла не впритул, а зупинилася на певній відстані.

— Я не продаю свої послуги за товар, — мовила вона з дуже різким акцентом, якого я раніше ніколи не чула. — Беру лише монетами.

Кілька перехожих вдали, що не дослухаються до нашої розмови, особливо коли почули мої слова:

— Тоді тобі навряд чи пощастить у цьому місці.

Вона здавалась велетенською, навіть коли сиділа.

— Дівчино, що тобі від мене треба?

Їй самій, напевно, від двадцяти п’яти до тридцяти, але я, у своєму лахмітті й змарніла від голоду, справді могла здаватися поруч із нею дівчиськом.

— Я принесла на продаж шкури вовка й олениці. Може, вони тобі сподобаються й ти їх купиш?

— Ти їх поцупила?

— Ні, — я витримала її погляд, — сама вполювала цих тварин. Можу заприсягнутись.

Вона пробіглася по мені своїми чорними очима.

— Як?

Це «як» прозвучало не запитанням, скоріше наказом. Від людини, яка напевно бачила тих, для кого в обіцянках не було нічого святого і хто легко кидався словами. І вона карала їх належним чином.

Тож я детально розповіла, як уполювала обох звірів, а коли закінчила, найманка махнула рукою в бік моєї сумки:

— Ну ж бо я погляну на них.

Я витягла акуратно змотані шкури.

— А ти не брехала про розміри вовка, — пробурмотіла вона. — Хоча на фейрі й не схожий.

Вона досвідченим оком пройшлася по шкурах, оцінила руками хутро і низ. А потім назвала свою ціну.

Я отетеріла, почувши, але встигла приховати подив. Ціна, що її назвала найманка, у кілька разів перевершувала ту, яку я розраховувала отримати за шкури. Я мовчки дивилася на щедру купувальницю.

Найманка теж дивилася, але не на мене, а крізь моє кощаве тіло.