Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 89)
Її магія кинула Різенда на підлогу, — його череп хруснув, ударившись об мармур. Ніж випав із безсилої руки. Ніхто навіть не ворухнувся, щоб допомогти йому.
Амаранта знову вдарила своєю магією. Червоний мармур розколовся під Різендом, павутиння тріщин поповзло аж до мене. Амаранта била його — хвиля за хвилею своєї сили. Різ застогнав.
— Зупинися, — видихнула я, ледве володаючи язиком у роті, наповненому кров’ю. Я марно намагалася дотягнутися до її ноги. — Будь ласка.
Руки Різенда підігнулися, коли він спробував на них спертися, кров заюшила з носа на розтрощений мармур. Наші погляди зустрілися.
І зв’язок між нами став сильнішим. Я наче перелетіла зі свого тіла до його, побачила себе очима Різенда — скривавлену, скалічену, заплакану.
А потім знов ковзнула у власний розум, коли Амаранта розвернулася до мене.
— Зупинитися?
Мене одразу вигнуло так, що хребет затріщав і я майже втратила свідомість. Але наостанок почула, як Різенд знову волає моє ім’я.
І прийшли спогади… Добірка найжахливіших моментів мого життя, літопис темряви й відчаю. На останній його сторінці я заплакала, не відчуваючи навіть агонії свого тіла — я побачила маленького кролика на лісовій галявинці і як своїм ножем перерізала пухнасте горло. Моє перше вбивство — перше життя, яке я увірвала.
Я помирала від голоду, у нас не залишалося надії. І все ж таки після того, як моя родина наїлася кролятини, я втекла назад до лісу і проплакала кілька годин, розуміючи, що перетнула межу, заплямувала свою душу.
—
Я б нізащо не сказала такого. Кохання до Темліна було єдине, що в мене залишалося, єдине, чим я не могла поступитися.
Чорно-червона каламуть перед очима раптом розступилася. Я побачила Темліна — він повз до Амаранти. Широко розплющені смарагдові очі дивилися, як я помираю. Він не міг урятувати мене, рана загоювалася надто повільно. Амаранта ж і досі володіла його силами.
Вона ніколи не мала наміру залишити мене живою, ніколи не збиралася дарувати йому волю.
— Амаранто, пощади її, — благав він, затискаючи рукою рану на грудях. —
— З тобою я поквитаюся потім, — проігнорувала Амаранта його благання і пустила в мене черговий згусток болю.
Я намагалася не зводити з Темліна очей. Його ж очі були такі зелені, як лани навколо його маєтку. Відтінок, який змив криваві спогади, відштовхнув зло, що ламало мене зсередини, трощило мої кістки. Я знову застогнала від болю в колінних чашках, які, здавалося, ось-ось розколються навпіл. Але перед очима знову виник зачарований ліс, той день, коли ми поруч лежали на траві, той ранок, коли спостерігали за світанком, і я на мить — усього лиш на мить — відчула справжнє щастя.
—
— Амаранто,
— З тобою я розберусь потім, — повторила вона і знову кинула мене в пекельні обійми болю.
Я ніколи не сказала б того, що вона так хотіла почути, навіть якщо це мене вб’є. Якщо й справді вб’є, то й по всьому. Якщо саме це — слабкість, яка мене зламає, я готова прийняти її всім серцем. Якщо ж…
Такими для мене були ці три місяці — повільною, жахливою смертю. Тому що я кохала Темліна. Ніщо не в змозі було це змінити — ні біль, ні те, що його не було поряд, ні примарне щастя.
Амаранта могла як завгодно знущатися над моїм тілом, але їй не зруйнувати моїх почуттів до Темліна. Він ніколи не жадатиме її. Жало його відмови завжди колотиме її в саму душу.
Біль від тортур поволі втрачав гостроту.
Як же довго я від цього тікала! А коли відкрилася Темліну, своїм сестрам, то це стало перевіркою на сміливість, так само болісною, як і будь-яке з моїх завдань.
—
І нехай вона збрехала про умови нашої угоди, щодо загадки вона присягалася у геть іншому — свобода тієї ж миті, незалежно від її волі.
Кров залила мені рота, теплими цівками потекла з губ. Я востаннє подивилася на вкрите маскою обличчя Темліна.
—
Я відчула паузу в магії Амаранти.
— Відповідь на загадку… — спромоглася я, давлячись власною кров’ю, — це… кохання.
Очі Темліна розширилися, а ще за якусь мить щось зламалося у моїй спині.
Розділ 45
Я була десь дуже-дуже далеко, однак усе ще могла бачити… Не своїми очима, а очима того, хто повільно підводився з розтрощеного, закривавленого мармуру підлоги.
Бачити раптом знесилене обличчя Амаранти. Своє неживе тіло — з головою, вивернутою під жахливо неправильним кутом. Рудий спалах у натовпі.
Люсьєн.
У його живому оці стояли сльози, коли він підвів руки і зняв з обличчя лисячу маску.
Спотворене, воно все одно було прекрасне, з чіткими гарними рисами. Але той, чиїми очима я бачила, зосередив погляд на Темліні, який повільно розвертався до мого мертвого тіла.
Обличчя Темліна, досі вкрите маскою, стало суто вовче, коли він підвів очі на королеву й загарчав. Видовжилися ікла.
Амаранта позадкувала… подалі від мого тіла. І встигла прошепотіти лише: «Будь ласка», — перед вибухом золотого світла.
Королеву відкинуло аж до дальньої стіни. Від ревіння Темліна здригнулася вся гора, коли він кинувся на неї. Він змінив подобу так швидко, що я взагалі не помітила переходу — хутро й пазури, могутні смертоносні м’язи.
Не встигла Амаранта відлетіти до стіни, як він ухопив її за шию й ударив пазуристою лапою так, що каміння під нею потріскалося.
Амаранта пручалась, однак була безсила проти могутніх лап. Там, де вона зуміла послати магію на його руку, проступила кров, немов від кігтів.
Аттор та охоронці кинулися до королеви, однак кілька фейрі та Вищих Фе заступили їм шлях, атакуючи мучительку. Амаранта хрипіла, відбиваючись від Темліна руками, ногами, темною магією, проте стіна із золотого світла обіймала його хутро, немов друга шкура. Вона навіть доторкнутися до нього не могла.
— Теме! — закричав Люсьєн у загальному хаосі.
У повітря падучою зіркою сталі злетів меч.
Велетенською лапою Темлін упіймав його. Крик Амаранти урвався, коли лезо прохромило їй голову й застрягло у стіні.
А потім він зімкнув щелепи на її горлі — і вирвав його.
На залу упала несподівана тиша.
Тільки зараз, знову побачивши своє покалічене тіло, я зрозуміла, хто дарує мені зір. Але Різенд не наблизився до мого трупа. Почувся важкий стукіт кігтів по мармуру. Новий спалах — і Темлін повернувся до своєї колишньої подоби.
Кров Амаранти зникла з його туніки й обличчя. Темлін упав на коліна. Він підхопив моє обм’якле нерухоме тіло і, колисаючи, притиснув до грудей. Маску він так і не зняв. Але я бачила сльози, що капали на мою брудну подерту туніку, чула його судомні ридання. Темлін колисав моє тіло, гладив мене по голові.
— Ні, — видихнув хтось…
Це був Люсьєн. Він опустив руку з мечем.
Чимало Вищих і нижчих Фе дивилися на Темліна і моє тіло в його обіймах. Очі його набрякли від сліз.
Я хотіла пригорнутися до нього щільніше. Хотіла погладити його обличчя, вибачитися за те, що накоїла, за те, що вбила невинних і тепер їхні тіла лежали на підлозі… Але я була так далеко.
Хтось з’явився позаду Люсьєна… Дуже схожий на нього, високий і вродливий чоловік із брунатним волоссям. Люсьєн не озирнувся на батька, але напружився, коли Вищий Лорд Двору Осені підійшов до Темліна і простягнув йому руку, стиснувши пальці в кулак.
Темлін підвів очі, лише коли Вищий Лорд розкрив пальці й перевернув долоню. Мерехтлива іскра впала на моє тіло. Спалахнула і зникла, коли торкнулася грудей.
Підійшло ще двоє фейрі. Обидва молоді і вродливі. Крізь очі свого «носія» я одразу їх впізнала. Темношкірий ліворуч, одягнений у блакитно-зелену туніку, мав вінок із троянд на сніжно-білому волоссі. Вищий Лорд Двору Літа. Його білошкірий супутник, вдягнений у біле й сіре, носив корону з мерехтливої криги. Вищий Лорд Двору Зими.
Звівши вгору підборіддя, вони теж впустили на моє тіло маленькі вогники, і Темлін опустив голову на знак подяки.
І ще один Вищий Лорд подарував мені краплю світла. Він сяяв сильніше за інших, а золоте з рубінами вбрання підказало мені, що він Вищий Лорд Двору Світанку. За ним Вищий Лорд Двору Дня, вбраний у біле та золоте, з темною шкірою, яка сяяла світлом, подарував мені той самий подарунок і сумно усміхнувся Темліну на прощання.