Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 90)
Різенд вийшов уперед, підносячи уламок моєї душі ближче, і я побачила, що Темлін дивиться на мене — на нас.
— За те, що вона віддала, — Різенд простягнув руку, — ми віддячимо тим, що в прадавні часи дарували лише кільком обраним.
Він зупинився.
— Зрівняємо рахунки, — додав він, і я відчула лоскотання його гумору, коли Різенд відкрив долоню й дозволив зернятку світла впасти на мене.
Темлін обережно прибрав з мого обличчя скривавлене волосся. Його рука сяяла, як вранішнє сонце, а в центрі долоні з’явився так само сяйливий дивний пуп’янок.
— Я кохаю тебе, — прошепотів він і поцілував мене, опускаючи долоню мені над серцем.
Розділ 46
Усе довкола було темне, тепле й густе. Чорнильне, але на межі із золотом. Я пливла, намагаючись виринути на поверхню, де на мене чекав Темлін, де на мене чекало
І я захлинулася повітрям, яке полилося в горло.
Я лежала на холодній підлозі. Жодного больового відчуття, крові на мені немає, кістки цілі.
Я часто закліпала. Наді мною висіла велика люстра. Я ніколи раніше не помічала, як майстерно вирізьблена її кришталева оздоба, як від цієї люстри луною відбивається тихий зойк натовпу. Натовпу… Тобто я досі була у тронній залі, а отже… не померла. Тобто я… справді… я справді вбила тих… Я… Кімната закружляла навколо мене.
Я застогнала, спираючись руками на підлогу, готуючись підвестися — і вклякла на місці, побачивши власну шкіру. Вона сяяла дивним світлом, а пальці на мармурі здавалися
Я перетворилася на Вищу Фе.
Я завмерла, коли відчула, що Темлін стоїть позаду, відчула його запах — запах дощу й весняних ланів — так чітко, як ніколи раніше. Я не могла розвернутись і подивитися на нього… Не могла… поворухнутися. Вища Фе… безсмертна. Що вони зробили?
Я чула, як Темлін затамував подих… І як зітхнув. Чула дихання, шепотіння, плач і тиху радість усіх у цьому залі, усіх, хто дивився на нас. На мене. Чула вдячні молитви на честь магічних сил, які повернулися до їхніх Вищих Лордів.
— Це був єдиний спосіб урятувати тебе, — тихо пояснив мені Темлін.
Я поглянула на стіну, і моя рука злетіла до горла. Я геть забула про натовп, що, приголомшений подіями, з’юрмився довкола нас.
Амаранта висіла під зотлілим тілом Клер — на мечі, який прошив її очницю. Горла в неї не було, сукня просякла червоною кров’ю.
Амаранта була мертва. Вони були вільні. Я була вільна. Темлін був…
Амаранта мертва. Але, перш ніж вона померла, я вбила двох Вищих Фе. Я… струснула головою.
— А ти… — почала була я, і мій голос прозвучав надто голосно для власних вух, коли я відштовхнулася від тієї темряви, яка загрожувала знову поглинути мене.
Амаранта була мертва.
— Сама подивися, — промовив Темлін.
Я вп’ялася поглядом у підлогу, коли розверталася до нього. Там, на червоному мармурі, лежала золота маска, вдивляючись у мене порожніми отворами для очей.
— Фейро, — сказав Темлін, обережно повертаючи моє обличчя до себе.
Я побачила знайоме підборіддя, потім губи, а тоді…
Він був саме такий, як я собі й уявляла.
Він усміхнувся мені, сяючи від тихої радості, яку я встигла так сильно полюбити. Темлін знову відкинув пасма мого неслухняного волосся. Я насолоджувалася теплом його пальців, які ніжно гладили мої щоки. Потім сама погладила його, провівши рукою по високих вилицях, його прекрасному прямому носі, широкому чолу, вигнутих бровах над зеленими очима.
Але перш ніж встати, звикаючи до нового тіла й нового життя, я…
І знову я відігнала ті страшні думки. За хвилину, за годину, за день — я подумаю про це потім, змушу себе усвідомити все, що накоїла-наробила. Усе, що вчинила.
Я поклала руку на груди Темліна й відчула долонею впевнений ритм його серця. Те биття, той дивовижний звук хвилею відлунював у мені.
Я сиділа на краєчку ліжка й гадала, що безсмертне буття мало б означати і вищий больовий поріг, і пришвидшене зцілення. Однак мені довелося раз по раз здригатися, коли Темлін обдивлявся і зцілював залишки моїх ран. У нас не було ані хвилинки на самоті в перші години після смерті Амаранти… і смерті тих двох невинних фейрі.
Однак зараз, у тиші цієї спальні, я не могла ховатися від правди, яка звучала у мене в голові з кожним подихом.
Я вбила їх. Зарізала. І навіть не побачила, як хтось забрав їхні тіла.
Бо після того, як я повернулася до життя, у тронній залі розпочався справжній хаос. Аттор та слуги Амаранти одразу ж кудись зникли, так само як і брати Люсьєна, що було досить розумним вчинком, бо не тільки Люсьєн жадав з ними поквитатися. Зник і Різенд. Частина фейрі покинула Підгір’я, інші святкували звільнення. Були й ті, хто стояв живими стовпами або відчужено походжав залою. Я бачила їхні бліді обличчя й відсутні погляди. Здавалося, вони не вірили в реальність того, що сталося.
Один за одним ставали на коліна перед Темліном Вищі Фе та нижчі фейрі з Двору Весни, плачучи, сміючись від радості. Або ж обнімали його, цілували… Дякували йому… дякували
А потім були перемовини тут же, у тронній залі… Швидкі напружені домовленості між Вищими Лордами, з якими Темлін укладав альянси задля наступних важливих дій, і кількома Вищими Фе з Двору Весни, котрі назвалися емісарами Темліна. Однак кожне слово, кожний подих були надто гучні, кожний запах — надто сильний, а світло — надто яскраве. Стояти непорушно було легше, ніж рухатися, звикаючи до нового, дивного, сильного тіла, яке стало моїм. Я навіть до волосся не могла доторкнутися, не помітивши зміни чутливості пальців.
Далі й далі, хвилина за хвилиною загострені відчуття краяли мені душу. Я відчула, що готова заснути тут, просто на підлозі. Темлін нарешті помітив, яка я втомлена, найперше від напружених думок, узяв за руку й повів мене з тронного залу. Ми йшли лабіринтом тунелів та коридорів, поки не опинилися в цій кімнаті. Я й гадки не мала, які великі підземні володіння Амаранти.
— Фейро, — промовив Темлін, відводячи погляд від моєї ноги, до якої придивлявся, щоб пересвідчитися, що на ній немає ран.
Я так звикла до його золотої маски, що мене щоразу дивувало прекрасне обличчя.
Ось… ось заради чого я вбила тих фейрі. Їхні смерті не були даремні, однак…
Кров відхлинула від мого обличчя, коли я прокинулась… Наче те, що я стала безсмертною, що вижила, що врятувала всіх, якимось чином дарувало мені право змити їхню кров з моїх рук.
— Що це? — спитала я.
Мій голос був дуже тихий. Порожній. Слід було намагатися змусити свій голос звучати трохи веселіше, заради нього, заради того, щоб усвідомити, що відбулося, але…
Він відповів мені слабкою усмішкою. Якби він був людиною, я б сказала, що йому трохи за двадцять. Але людиною Темлін не був… як і я тепер.
Я навіть не розуміла, тішитися цим чи ні.
Безсмертям я переймалася не в першу чергу. У першу ж я мала благати його про прощення, благати родичів та друзів убитих фейрі пробачити мене за те, що я скоїла…
Я повинна була повзати на колінах, ридати від сорому та благати пробачити мені за все, що я накоїла…
— Фейро, — знову промовив він, стаючи переді мною на коліна. Він погладив мою щоку пальцями. — Чи зможу я колись розплатитися з тобою за те, що ти зробила для мене?
— Ти не повинен, — спромоглася я лише на ці слова.
Нехай буде так… нехай та темна волога камера зникне назавжди, а обличчя Амаранти зітреться з пам’яті. А тих двох померлих фейрі… їхні обличчя я не забуду ніколи. Якщо я коли-небудь зможу знову почати малювати, у відтінках кольору і мінливості світла все одно передусім бачитиму їхні обличчя.
Темлін тримав моє обличчя в долонях, нахиляючись до мене, однак раптом відсахнувся і схопив мою ліву руку… татуйовану руку.
Його брови вигнулися, коли він роздивлявся візерунки.
— Фейро…
— Я не хочу про це говорити, — пробурмотіла я.
Угода, яку я уклала із Різендом, мало що значила порівняно з плямою на моїй душі, безоднею всередині. Однак я не сумнівалася, що знову побачусь із Різендом.
Пальці Темліна ковзали по візерунках мого татуювання.
— Ми знайдемо спосіб цього позбутися, — прошепотів він, і його рука ковзнула вище, лягла мені на плече.
Він розкрив рота, і я вже знала, що він зараз скаже, знала, яку тему спробує порушити.
Я не могла говорити про це, про них… не зараз. Тож я видихнула:
— Пізніше. — І обхопила ногами його тіло, притягуючи його ближче до себе.
Я поклала руки йому на широкі груди, відчуваючи, як там, усередині, б’ється його серце.
Ось чого…
Мені потрібно було відчувати його тепло, його запах, його смак, нагадати собі, що він реальний —
— Пізніше, — погодився він і нахилився поцілувати мене.