Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 91)

Поцілунок був ніжний, солодкий, геть не схожий на шалені голодні цілунки в кімнаті за тронною залою. Він знову торкнувся губами моїх губ. Я не хотіла вибачень, не хотіла жалю й догоджання. Я вхопила його за туніку й потягнула ближче, розкриваючись назустріч.

Темлін тихо загарчав, і цей звук лісовою пожежею опік мене, наростаючи й розпалюючи мене до самого єства. Я дозволила цій пожежі спалити ту дірку в моїх грудях, у моїй душі. Дозволила знищити темряву, яка почала душити мене з усіх боків, дозволила спопелити фантомну кров на своїх руках. Я віддалася вогню й Темліну, його рукам, які мене роздягали.

Я трохи відсахнулася, перериваючи наш поцілунок, щоб подивитися йому в обличчя. Очі в нього були яскраві… зголоднілі… однак руки його одразу ж припинили свої блукання, просто лягли мені на стегна. З хижою непорушністю він чекав і споглядав, як я проходила пальцями по контурах його обличчя й цілувала кожне місце, якого торкалася.

Уривчасте дихання було єдиним звуком. Та нараз і його руки знову торкнулися моєї спини й ребер, пестили, дражнили, роздягали мене. Для нього. Коли ж мої пальці торкнулися його губ, він прикусив один і обережно взяв у рота. Не боляче, але достатньо сильно, щоб змусити мене знову зустрітися з ним поглядом. Зрозуміти, що він уже не може чекати. Як і я.

Темлін повалив мене на ліжко, шепочучи моє ім’я мені в шию, у вухо, у кінчики пальців. Я жадала його… скоріше, сильніше.

Його губи вивчали мої груди, спускалися животом, між стегон.

По цілунку за кожний день, який ми провели не разом, цілунок за кожну рану та кожний жах, який ми пережили, цілунок за кожний викруток на моєму татуюванні, і за всі дні, які ми проведемо разом. Дні, яких я, певно, більше не заслуговувала. Однак я знову віддалася тому полум’ю, шугонула з головою в нього й дозволила собі згоріти.

Я прокинулася від внутрішнього поштовху, від глибокого жаху, що гніздився всередині.

Темлін спав, стомлений учорашнім днем і нашою ніччю. За кілька годин ми покинемо Підгір’я й повернемося додому. Мені не хотілося будити Темліна завчасно. Я благала забутих богів, щоб і надалі спати так само міцно й безтурботно, як сьогодні.

Я знала, хто кликав мене, задовго до того, як відчинила двері до коридору й вийшла, затинаючись і хитаючись від незвичного нового тіла, нового відчуття рівноваги й ритму рухів. Поки що мої кроки були повільні. Я довго піднімалася вузькими сходами й нарешті побачила промінчик світла на верхніх сходинках. Сходи вивели мене на балкончик посеред гірського схилу.

Сонце вдарило в обличчя, і я замружила очі. Мені здавалося, що іще ніч. За три місяці, що їх провела в підземеллі, у темряві цієї гори, я геть втратила відчуття часу.

Різенд, якого я ледве розгледіла, тихенько стояв біля кам’яних перил. Побачивши мене, він усміхнувся:

— Я й забув, як давно ти не бачила сонця.

Очі в мене сльозилися, і я нічого йому не відповідала, поки вони звикали до сонця — не могла поглянути на околиці, не відчуваючи гострого болю в очах і в голові. Мене зустріла земля із пурпуровими засніженими горами, серед яких лише наша була сіра й гола — ані травинки, ані кришталика криги.

Я нарешті змогла подивитись на нього. Перетинчасті крила майоріли за спиною — однак руки й ноги були звичайні, без кігтів.

— Чого тобі треба? — І це не пролунало трохи грубувато, як я того хотіла б.

Не можна було так поводитися з ним після того, як він знову і знову підводився й атакував Амаранту, щоб урятувати мене.

— Просто попрощатися.

Теплий вітерець грав із його волоссям, грав із закрутками темряви над плечима.

— Перш ніж твій коханий забере тебе назавжди.

— Не назавжди, — промовила я й поворушила татуйованими пальцями. — Хіба тобі не належить один тиждень щомісяця?

Ці слова, на щастя, пролунали трохи холодно.

Різ ледь помітно усміхнувся й поворушив крилами.

— Хіба я міг про це забути?

Я дивилася на його ніс, з якого іще якусь годину тому фонтанувала кров, у його фіалкові очі, які були сповнені невсипущого болю.

— Чому? — спитала я.

Він зрозумів, що я мала на увазі.

— Тому що, коли про це напишуть легенди, я не хочу увійти в них як той, хто пас задніх. Я хочу, щоб мої нащадки знали, що я був там і що бився проти неї до самого кінця, хай навіть і не вчинив чогось дуже серйозного.

Я закліпала очима, цього разу вже не від яскравого сонця.

— Тому що, — вів далі він, не відпускаючи мого погляду, — я не хотів, щоб ти билася сама. Або помирала на самоті.

Тієї миті я згадала фейрі, який помирав у холі маєтку, і як я сказала Темліну такі самі слова.

— Дякую, — промовила я; горло в мене перехопив спазм.

Різ спокусливо усміхнувся, однак очі залишилися сумними.

— Сумніваюся, що ти подякуєш мені, коли я заберу тебе до Двору Ночі.

Я не зреагувала, розвертаючись до краєвиду. Гори здавалися нескінченними, блискучими та вкритими тінями, неоглядними під розкритим блакитним небом.

Однак нічого всередині не ворухнулось, не вхопилося за відтінки й кольори.

— Ти збираєшся летіти додому? — спитала я.

Він тихо засміявся.

— На жаль, у мене немає стільки часу. Колись згодом я знову випробую небо.

Я поглянула на крила, які почали зникати в його могутньому тілі, і хрипко заговорила:

— Ти ніколи не казав, що любиш свої крила… що любиш літати.

Ні, він змусив усіх вважати, що його вміння перевтілюватися було… нудне, низьке й непотрібне.

Він знизав плечима:

— Усе, що я коли-небудь любив, зазвичай відбирали в мене. Я мало кому розповідав про крила. Або польоти.

На його щоках — блідих, з легким блакитним відтінком — з’явився рум’янець. Може, колись у нього було засмагле обличчя. Вищий Лорд, який любив літати, але був замкнений у лабіринтах Підгір’я. Важко придумати більш витончені тортури. Фіалкові очі Різенда досі оповиті тінями, що не мали нічого спільного з його рукотворною темрявою. Чи зникнуть коли-небудь ці тіні?

— І як ти почуваєшся в тілі Вищої Фе? — спитав він тихо й зацікавлено.

Я знову подивилася на гори, обмірковуючи це запитання. І, можливо, через те, що окрім нас більше нікого не було навкруги, а може, тому, що такі самі тіні напевно ж залишаться і в моїх очах, сказала:

— Я безсмертна, яка раніше була смертна. Це тіло… — Я подивилась униз на свої руки, такі чисті та блискучі, ніби німий докір за те, що я вчинила. — Тіло стало іншим, а тут, — я поклала руку на груди, — моє серце залишилося смертним. Можливо, воно таким і буде завжди. Але напевно ж мені було б легше, якби… — мені забракло повітря, — моє серце також змінилося. Можливо, я переймалася б менше, змогла б переконати себе, що їхні смерті не були марні. Можливо, вічність зможе стерти це з моїх спогадів. Утім, я не знаю, чи хочу про це забути.

Різенд дивився на мене довго й пильно, так проникливо, що я повернулася до нього обличчям.

— Радій, що твоє серце залишилося смертним, Фейро. І пожалій тих, хто взагалі нічого не відчуває.

Я не могла розповісти йому про ту діру, що вже сформувалася й зяяла в моїй душі, — не хотіла. Тому просто кивнула.

— Ну що ж, поки що я прощаюся, — промовив він, розминаючи шию, наче розмова йшла про дрібнички.

Різенд вклонився мені, і його крила розгорнулися, а сам він став розчинятися в найближчій тіні.

Аж раптом він завмер.

Його очі — широко розплющені і сповнені не зрозумілих мені емоцій, що переповнювали його, — пильно вдивлялися в мої. Ніздрі в нього роздималися, а на обличчі відбився невдаваний жах. Він позадкував і навіть зашпортався. По-справжньому, а не бажаючи мене потішити.

Справді зашпортався.

— Що з тобою… — розтулила я рота.

Але він зник… просто зник, ані тіні не лишивши у кришталево чистому повітрі.

Разом із Темліном ми покидали Підгір’я тим самим шляхом, яким я прийшла сюди. Крізь ту печеру в надрах гори. Перш ніж покинути це місце, семеро Вищих Фе — по одному від кожного Двору — зруйнували тронний зал і всі покої Амаранти, а тоді запечатали проходи туди. Ми йшли останніми. Темлін змахнув рукою, і вузьку щілину, через яку я три місяці тому протискувалася в Підгір’я, геть завалило.

Я досі не могла знайти слів, щоб запитати про тих двох фейрі. Можливо, одного дня я наважуся на це, можливо, дуже скоро дізнаюся, ким вони були, як їх звали.

Тіло Амаранти, як я чула, забрали, щоб спалити, — однак фаланга та око Джуріана загадково зникли. У мені не вщухла ненависть до неї. Я шкодувала, що не змогла плюнути на її тіло. Та хай би які почуття вирували в мені, я розуміла, що рухало нею. Не всієї Амарантою, а зовсім маленькою частиною її особистості. І хоч як дивно, цю частину я розуміла.

Темлін міцно тримав мої руки, коли ми йшли крізь темряву тунелю. Жоден із нас не промовив ані слова, коли попереду з’явилося сонячне світло, забарвлюючи срібним блиском сирі стіни печери. Ми прискорили ходу, коли воно стало яскравішим і в тунелі стало тепліше, й вийшли на весняно-зелену траву, яка вкривала пагорби й лани його земель. Наших земель.

Теплий вітерець і аромат квітів вразили мене, і я, попри ту велетенську діру в грудях і заплямовану душу, не втрималася, щоб не всміхнутися, коли ми піднімалися пологим пагорбом. Мої нові ноги фейрі були значно сильніші за ноги звичайної людини. Діставшись верхівки, я вже не хапала повітря, як раніше. Подих перехопило, і серце забилося швидше, коли я нарешті побачила маєток, що потопав у кущах троянд.