Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 88)

Він брехав мені все… І про те, навіщо привіз мене до маєтку, і що відбувається з його землями. Прокляття не давало йому змоги сказати правду, але він і не робив вигляду, ніби все прекрасно. Ні. Темлін брехав, пояснюючи все як міг, а мені з кожним днем і кожною подією ставало чимдалі більш зрозуміло: на землі Двору Весни насувається щось страшне й невідворотне.

Аттор у саду. Ми не бачили одне одного. Темлін сховав мене і наказав залишатися на місці, а потім підвів Аттора ближче, щоб я могла підслухати їхню розмову.

І тоді, коли вони з Люсьєном говорили про прокляття, він залишив відчиненими двері обідньої зали. Та я тоді цього ще не розуміла. Він говорив голосно у присутності інших. Він хотів, щоб я все чула.

Отже, йому було потрібно, щоб я знала, щоб почула — бо це знання…

Я згадувала всі розмови, осмислюючи кожне слово. Ту частину прокляття, про яку вони не могли мені розповісти прямо, але Темлін хотів до мене донести…

Міледі ніколи не укладає угод, які могли б нашкодити їй.

Вона ніколи не вбила б того, кого найбільше у світі жадала… не вбила б, якби жадала Темліна так само сильно, як я. Однак, якщо я вб’ю його… Або вона знала, що я не зможу цього зробити, або ж вона грала в дуже, дуже небезпечну гру.

Розмова за розмовою відлунювала в моїй пам’яті, допоки я не почула слова Люсьєна і все навкруги закам’яніло. Завмерло. І ось тоді я все збагнула.

У мене перехопило подих, коли я нарешті натрапила на потрібний спогад і відтворила в голові розмову, яку випадково почула одного дня. Люсьєн і Темлін були в обідній залі, двері були відчинені, і всі могли чути… Це я передусім повинна була почути.

«Мені боляче бачити, як ти зашпортуєшся щокроку. Де твоє кам’яне серце? Чи не стало воно м’яким як віск?»

Я подивилася на Темліна, погляд упав на його груди, і з пам’яті виринув ще один спогад. Аттор у саду, сміється: «У тебе кам’яне серце, Темліне. Але і всередині кам’яного серця може гніздитися страх».

Амаранта не ризикувала його життям, бо знала, що я не зможу його вбити.

Не зможу, бо його серце неможливо прохромити лезом. Не зможу, бо його серце перетворили на камінь.

Я вдивлялася в його обличчя, шукаючи доказів правди. Однак у його очах я бачила лише неприкритий бунт.

Можливо, я помилялась і це були лише образні вислови, вживані фейрі. Утім, увесь цей час, коли я була поруч із ним, обіймала його, мені нечутно було його серцебиття. Я була така сліпа до всього, до всіх підказок Долі. Тепер годі. Я нарешті все збагнула.

То ось як контролювала вона Темліна та його магію. І не лише його. Вона контролювала всіх Вищих Лордів, домінуючи над ними, тримаючи на повідку, так само як душу Джуріана тримала прикутою до ока й кістки.

Ейсіл радила не довіряти нікому. Однак я вірила Темліну… Ба більше, я довіряла собі. Я вірила, що почула все вірно… Я вірила, що Темлін був значно розумніший за Амаранту. Я була певна, що всі ці жертви не були марні.

Уся тронна зала стихла, однак моя увага була прикута тільки до Темліна. Осяяння, певно, якось відбилося на моєму обличчі, бо в Темліна прискорилось дихання й він гордо підніс голову.

Я зробила крок до нього, потім іще один. Я не помилялась. Інакше просто не могло бути.

Я знову глибоко вдихнула й узяла кинджал з оксамитової подушки.

Я могла помилятися… Я могла трагічно, болісно помилятись.

Ні, я все правильно зрозуміла. Інакше не повинно бути.

На губах у Темліна з’явилася легенька усмішка, коли я стала перед ним із кинджалом у руці.

Певно, й справді існувала така річ, як Доля… Це вона сприяла тому, що я почула його розмову з Люсьєном. Це Доля прошепотіла Темліну, що холодна наїжачена дівчина, яку він привів до маєтку, буде тією, хто розірве прокляття. Доля зберігала мені життя аж до цієї секунди, позаяк хотіла пересвідчитися, що я правильно зрозуміла її знаки і що впораюся з її повелінням.

І ось він був переді мною… мій Вищий Лорд, мій коханий, стояв переді мною на колінах.

— Я кохаю тебе, — сказала я і встромила кинджал йому в груди.

Розділ 44

Темлін скрикнув, коли лезо прохромило його плоть, ламаючи кістку. На якусь жахливу мить, коли його кров потекла мені на руку, я подумала, що ясеневий кинджал проштрикне його наскрізь.

Однак лезо з ледь чутним звуком — і болючою вібрацією, що відгукнулася аж у мене в руці — натрапило на щось тверде, непроникне. Темлін похилився вперед, його обличчя пополотніло, і я висмикнула кинджал із його грудей. Кров стекла з полірованого дерева, і я підняла лезо.

Кінчик вищербився, увігнувся.

Темлін тримався за груди, хапаючи повітря ротом. Його рана на очах гоїлася.

Різенд, стоячи за кілька кроків від помосту, широко усміхався. Амаранта схопилася на рівні ноги.

Фейрі приглушено гомоніли. Я впустила кинджал, і той задзвенів, ударившись об мармурову підлогу.

Мені кортіло гримнути на Темліна: «Вбий її, зараз». Але він не рухався, затуляючи рану, кров з якої досі сочилася. Надто повільно… Рана в нього загоювалася надто повільно. І маска не впала в нього з обличчя. «Убий її, ну ж бо».

— Дівчина перемогла, — сказав хтось із натовпу.

— Звільни їх, — підхопив інший голос.

Обличчя Амаранти стало блідим, риси його загострилися, як ніколи раніше нагадуючи зміїні.

— Фейра ж не запитала, коли я це зроблю. Їй було важливо почути від мене про звільнення. А коли? Фейро, це може статися, коли закінчиться твоє коротке людське життя.

Амаранта огидно посміхнулася.

— Напевно, ти погано слухала. Миттєве звільнення я обіцяла лише в тому разі, якщо розгадаєш загадку. А ти ж, мабуть, вирішила, що це стосується і моїх завдань? Яка ж ти дурна! Утім, чого можна ще чекати від людей?.

Я позадкувала, коли вона почала спускатись сходинками помосту. Її пальці загнулися кігтями… Око Джуріана шаленіло в каблучці, зіниця то розширювалася, то зменшувалася.

— А ти, ти… — зашипіла вона на мене. Її зуби зблиснули й загострилися. — Тебе я просто вб’ю. У мене для переможців і переможених одна нагорода — смерть.

Хтось скрикнув, однак я не могла поворухнутися, навіть спробувати ухилитися від того, що вдарило мене швидше за блискавку. Мене кинуло на підлогу.

— Я змушу тебе заплатити за твою нахабну самовпевненість, — гарчала Амаранта.

Я зірвала горло криком від раптового болю, якого досі навіть уявити собі не могла.

Моє тіло знову вдарилося об мармур підлоги. Невидима сила змусила мене встати, потім знову жбурнула на підлогу, вдаривши третьою хвилею нестерпного болю. Мені здалося, що всі мої кістки розтрощило вщент.

— Зізнайся, що ти його не кохаєш, і я звільню тебе, — видихнула Амаранта, і крізь плями перед очима я побачила, як вона хижо прямує до мене. — Признайся, що ти лишень боягузливе, брехливе, мінливе людське сміття.

Я не стала б… я не говоритиму такого, навіть якщо вона розмаже мене по підлозі.

Мене ніби роздирали зсередини якісь невидимі кігті, я билася на мармуровій підлозі, не здатна викричати свій біль.

— Фейро! — загримів хтось. Ні, не хтось… Це був Різенд.

Проте Амаранта наближалася.

— Ти вважаєш, що гідна його? Вищого Лорда? Ти справді вважаєш, що гідна бодай чогось, людино?

Мою спину вигнуло, мої останні ребра затріщали, одне за одним.

Різенд покликав мене на ім’я… Отже, йому було не все одно. Я втратила свідомість, але Амаранта миттю повернула мене до тями, насолоджуючись тим, щоб я відчувала кожну мить тортур, кричала, коли ламали ще і ще одну кістку.

— Хто ти є? Купка гною й кісток, хробачий корм! — лютувала Амаранта. — Хто ти є порівняно з нами, щоб вважати себе достойною нас?

Фейрі почали кричати про нечесну гру, вимагаючи звільнити Темліна від прокляття, називаючи її підступною брехухою. Крізь серпанок болю я бачила, як Різенд присів навпочіпки біля Темліна. Не для того, щоб йому допомогти, а щоб підвести…

— Усі ви свині, усі ви — підступні брудні свині!

Мене душили крики, коли вона копнула ногою мої зламані ребра. А потім знову. І знову.

— Ваші людські серця для нас — ніщо.

А Різенд уже звівся на ноги з моїм скривавленим кинджалом у руці. Він швидкою тінню кинувся на Амаранту, намагаючись дістатися ясенем її горла.

Вона навіть не озирнулася: просто звела руку — і стіна білого світла відкинула Різенда назад.

Однак біль на мить відступив, достатньо, щоб я побачила, як Різенд падає, підводиться і знову атакує — з руками, які тепер закінчувалися довгими пазурами. Він врізався в невидиму стіну, яку Амаранта створила навколо себе, але подарував мені ще кілька дорогоцінних секунд без нових тортур.

— Ти, зрадливий шматок лайна, — шипіла вона на Різенда, — непотріб, не кращий за смертних тварин.

Один за одним, наче під тиском чужої волі, пазури ховалися в його пальці, лишаючи по собі цівки крові. Різенд вилаявся, тихо й люто.

— Ти весь час планував зраду.