Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 87)

Темрява закружляла біля трону Амаранти, і з’явився Різенд. Руки в нього були схрещені на грудях. Здавалося, підійшов, щоб краще бачити. На обличчі застигла маска байдужості, але мою руку наче вкололо голками. «Зроби це», — наказувало відчуття.

— Не треба, — заплакав юний фейрі.

Я похитала головою. Не можна слухати його стогони і благання, бо я піддамся на них.

— Будь ласка! — Його голос зірвався на крик.

Від цього крику мені стало так боляче, що із судомним схлипом я увігнала кинджал у його серце.

Він закричав, забився в руках охоронців, коли лезо простромило плоть та кістки. Увійшло воно легко, наче було зі справжньої криці, а не з ясена. А потім кров, гаряча й липка, залила мою руку. Я заплакала, висмикнувши кинджал, і вібрація кісток навколо леза відгукнулася в моїй руці.

Його очі, сповнені шоку й ненависті, невідривно дивилися на мене. Фейрі осів на підлогу, проклинаючи мене, а з натовпу долинуло чи то виття, чи то плач.

Мій скривавлений кинджал вдарився об червону мармурову підлогу, а я зробила кілька кроків назад.

— Дуже добре, — промовила Амаранта.

Мені хотілося втекти зі свого власного тіла; мені треба було втекти від споглядання того, що я скоїла… Я не могла дивитися на кров на своїх руках, відчувати її липке тепло між пальцями.

— Відпочила — й годі. О, Фейро, не вдавай із себе нещасну. Невже тобі не весело?

Я підійшла до другої жертви, обличчя якої ховав мішок. Цього разу жінка. Фейрі в чорному простягнув мені подушечку із чистим кинджалом, а охоронці, які тримали полонянку, зірвали мішок у неї з голови.

Її обличчя було геть звичайним, а волосся золотаво-брунатним, як і моє. Сльози вже текли її щоками, а бронзові очі невідривно стежили за моєю закривавленою рукою, яку я простягла до другого ножа. Чистота відполірованого дерева глузливо контрастувала з кров’ю в мене на пальцях.

Мені хотілося впасти на коліна і благати про прощення, сказати, що її смерть не буде даремною. Хотілося, але в мені пролягла така глибока тріщина, що я майже не відчувала власні руки й понівечене серце. Те, що я зробила…

— Котел, врятуй мене, — зашепотіла фейрі голосом чарівним, наче музика. — Мати, обійми мене, — продовжувала вона, промовляючи молитву, схожу на ту, що я вже колись чула, коли Темлін намагався полегшити біль того нижчого фейрі, який помер у холі маєтку. Іще одна жертва Амаранти. — Спрямуй мої кроки…

Мені несила було підняти кинджал, зробити крок, щоб скоротити відстань між нами.

— Дозволь пройти мені крізь ґрати; відчути аромат безсмертної землі із молока та меду.

Сльози текли моїми обличчям, шиєю, падали на брудний комір туніки.

Вона говорила, а я розуміла, що мені ніколи не буде місця на тій безсмертній землі. Мати, до якої вона зверталася, ніколи не візьме мене у свої обійми. Рятуючи Темліна, я проклинала себе.

Я не могла цього зробити… Не могла знову вдарити кинджалом.

— Хай я не знатиму зла, — видихнула фейрі, дивлячись на мене… У мене. Просто мені в душу, яка розривалася на шмаття. — Дозволь мені не відчувати болю.

З моїх губ зірвався тихий схлип.

— Пробач мені, — простогнала я.

— Дозволь увійти у вічність, — видихнула вона.

Я плакала, бо розуміла. «Убий мене зараз, — казала вона. — Зроби це швидко. Визволи мене від болісної смерті. Убий одним ударом».

У бронзових очах був спокій і сум. І це гнітило більше, ніж стогони і благання вбитого фейрі.

Я не могла.

Вона тримала мене поглядом — упіймала його й кивнула.

Коли я звела над нею кинджал, всередині мене щось розбилося вщент, без жодної надії на відновлення.

Плач у натовпі глядачів став гучнішим. Я чула кілька голосів. Напевно, її рідні та друзі. Другий кинджал здався мені важчим за перший. Я не могла дивитися на свою руку, блискучу від чужої крові.

Певно, було б благородніше відмовитися… померти, аніж забирати життя невинних. Але… Але…

— Дозволь увійти у вічність, — повторила вона, підводячи підборіддя. — Не бійся зла, — прошепотіла вона вже до мене. — Не відчувай болю.

Я стиснула її худеньке плече і встромила кинджал їй у серце.

Вона зойкнула… і кров закрапала на підлогу червоним дощем. Її очі закрилися, коли я знову подивилася їй в обличчя. Вона сповзла на підлогу й більше не рухалась.

Я полинула, втекла від себе кудись далеко, аж надто далеко.

Натовп заворушився, фейрі перешіптувалися і плакали, дехто переступав з ноги на ногу.

Я впустила кинджал, і стук ясена об мармурову підлогу вдарив мені у вуха. Чому Амаранта й далі посміхається? Адже між мною і волею залишився тільки один фейрі? Я скосила очі на Різенда, однак він пильно дивився на Амаранту.

Один фейрі — і нас буде звільнено. Іще один удар моєї руки.

Чи, може, два. Другий — угору й потім у себе, простісінько в серце.

Це буде полегшенням… смертю від власної руки, смертю як покарання за те, що накоїла.

Слуга фейрі запропонував мені останній кинджал, і я вже майже встигла взяти його, коли охоронець зняв мішок із голови останнього фейрі, що стояв переді мною на колінах.

Мої руки безсило впали. Знизу вгору на мене дивилися смарагдові очі з бурштиновими крапинками.

Мені здалося, що світ шар за шаром руйнується і зникає. Я дивилася на Темліна… Цього не могло бути. Мені навмисне підсунули марево. Зараз я повернуся в бік трону…

Я різко обернулася. Ось він, мій Вищий Лорд, сидить поруч із Амарантою. Перехопивши мій погляд, Амаранта посміхнулася і клацнула пальцями. Темлін поряд із нею перетворився на Аттора. Той подивився на мене і в’їдливо вишкірився.

Омана — мене знову зрадили власні відчуття. Душа повільно відривалася від тіла, а я знову повернулася до Темліна. В його очах були лише провина і смуток, і я раптом позадкувала від них.

— Щось не так? — спитала Амаранта, схиляючи голову до плеча.

— Це… це нечесно, — ледь вичавила я із себе.

Обличчя Різенда було бліде — надто, надто бліде…

— Нечесно? — повторила Амаранта, граючись із кісткою Джуріана на своєму ланцюжку. — А я й не знала, що ви, люди, знайомі з таким поняттям. Ти вб’єш Темліна — і він буде вільний.

Її посмішка була огидна.

— Потім ти зможеш забрати його собі.

Мені забило подих.

— Або ж, — вела далі Амаранта, — може, ти гадаєш, що благородніше буде забрати власне життя. Врешті-решт, який сенс? Вижити заради того, щоб втратити його?

Її слова були отрутою.

— Уявляєш, минають роки, які ви мріяли провести разом, а ти… самотня. Сумно. А за мірками короткого людського життя — ще дужче сумно. Утім, якихось кілька місяців тому ти смертельно ненавиділа нас і наш світ. У тебе не здригнулася рука, коли ти вбивала Ендраса. Згадай той стан, і ти легко до кінця впораєшся з останнім своїм завданням.

Амаранта погладила каблучку.

— Смертна коханка Джуріана саме так і вчинила.

Темлін досі стояв на колінах, але смарагдові очі сяяли непокорою.

— Отже, Фейро, яким буде твоє рішення? — спитала Амаранта.

Я навіть не поглянула на неї.

Убити його — врятувати його Двір і власне життя. Або ж убити себе й дозволити їм жити рабами Амаранти, а королю Гайберну розпочати останню війну проти людства. І не існувало ніякої угоди, яка б допомогла мені виплутатися із цього… Жодного виграшного варіанта. І нікому продати душу за можливість уникнути вибору.

Я глянула на ясеневий кинджал на темній подушці. Ейсіл мала рацію, коли багато тижнів тому казала: жодна людина, що потрапила сюди, не повернулася. І я не виняток. Якби я була мудріша, то встромила б кинджал у власне серце, перш ніж вони мене схоплять. Принаймні тоді я померла б швидко, не зазнавши тортур, які вочевидь на мене чекали. І я тоді уникнула б долі Джуріана. Ейсіл мала рацію. Однак…

Ейсіл… Ейсіл щось казала… казала про те, що повинно мені допомогти. Остання частина прокляття, про яку вони не могли мені розповісти, частина, яка могла стати в нагоді… Ейсіл змогла лише сказати, щоб я слухала. Справді слухала, наче я вже знала все необхідне.

Я повільно розвернулася до Темліна. Спалахами прийшли спогади, ціла низка слів та кольорів. Темлін був Вищим Лордом Двору Весни… Як це могло мені допомогти?

Коли відбувався Великий Ритуал… Ні.