Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 86)

— Коли ти зцілив мою руку… Тобі не потрібно було укладати угоду зі мною. Ти міг вимагати кожен день кожного тижня року.

Я нахмурилася, коли він повернувся до мене, уже напівтінню.

— Кожен тиждень мого життя, і я би відповіла «так».

Це не було запитанням, однак я потребувала відповіді.

Легенька усмішка з’явилася на його чуттєвих губах.

— Я знаю, — сказав він і зник.

Розділ 43

У день виконання мого останнього завдання мені повернули старі штани й туніку, брудні, розідрані та смердючі, але попри сморід я йшла до тронної зали із високо піднятою головою.

Двері були відчинені навстіж, а тиша, яка панувала в залі, вразила мене.

Я чекала на сміх та крики, на золоті монети тих, хто закладався, але цього разу фейрі лише мовчки дивилися на мене, особливо пильно ті, хто був у масках.

Доля їхнього світу залежала від мене, як і сказав Різ. Однак на їхніх обличчях я бачила не лише тривогу й занепокоєння. Я ковтнула клубок у горлі, коли дехто з фейрі торкнувся пальцями своїх губ, а потім простягнув руку до мене — жест ушанування полеглих, прощання з померлими воїнами. У цьому жесті не було глузування. Більшість цих фейрі належала до Дворів Вищих Лордів — раніше належала, доки Амаранта не вкрала їхні землі та життя. І якщо Темлін та Різенд грали у свої ігри, щоб залишити усіх нас живими…

Я простувала живим коридором із фейрі — прямісінько до Амаранти. Королева посміхнулася мені, коли я зупинилася перед троном. Темлін, як завжди, сидів поряд із нею, однак я не дивилась на нього… Іще зарано.

— Два завдання залишились у минулому, — підсумувала Амаранта, знімаючи невидимий пил зі своєї криваво-червоної сукні. Її волосся сяяло, поглинаючи блиск золотої корони на голові. — І лише одне залишилося попереду. Мені цікаво, чи прикро тобі буде програвати зараз, коли до завершення так близько.

Вона закопилила губу, і ми обидві чекали почути сміх фейрі.

Утім, лише мої охоронці з шипінням захихотіли. Усі інші мовчали. Навіть жалюгідні брати Люсьєна. Навіть Різенд, хай би де він був серед цього натовпу.

Я закліпала запаленими очима і раптом зрозуміла: як і Різенд, ці фейрі і фейці грали свої ігри з Амарантою. Усі їхні клятви вірності та ставки на моє життя були лише виставою.

І може, зараз… саме зараз, коли кінець був неминучий, вони вирішили зустріти мою можливу смерть з усією гідністю, що в них іще залишилася.

Амаранта спопелила їх поглядом, але потім знову зосередилася на мені, посміхаючись іще ширше, ще миліше.

— Ти казатимеш останні слова перед смертю?

Я могла б вивалити на неї купу проклять та лайки, однак натомість поглянула на Темліна.

Він ніяк не відреагував і був наче вирізьблений із каменю. Мені було прикро, що не можу побачити його обличчя без маски… Бодай на мить. Однак я була втішена і його смарагдовими очима.

— Я кохаю тебе, — мовила я. — Хай би що вона казала, я кохаю тебе всім своїм смертним серцем. Навіть якщо вони спалять мене живцем, я кохатиму тебе.

Губи затремтіли, перед очима все попливло, і теплі сльози полилися моїми крижаними щоками. Я не стала їх витирати.

Він не зреагував… Навіть не вхопився за підлокітники трону. Мабуть, це був його власний спосіб витримати це, хай навіть від цього у мене в грудях стало порожньо. Хай навіть його мовчання вбило мене.

Амаранта м’яко промовила:

— Тобі пощастить, моє золотце, якщо нам бодай щось залишиться, щоб потім спалити.

Я відповіла довгим важким поглядом. Однак її слова не викликали ні криків, ні посмішок, ані оплесків. Саму лиш тишу.

Це був дарунок глядачів, який надав мені хоробрості, змусив стиснути кулаки, змиритися з татуюванням на руці. Я перемагала її до сьогодні, чесно чи ні, і я не почуватимуся самотньою, помираючи. Я не помру самотньою. Про більше я й просити не могла.

Амаранта сперлася підборіддям на руку.

— Ти так і не розгадала моєї загадки?

Я не відповіла, а вона лише посміхнулася.

— Шкода. Відповідь така мила.

— Закінчуй із цим, — гиркнула я.

Амаранта подивилася на Темліна.

— Ніяких прощальних слів? — в’їдливо спитала вона, вигинаючи брову.

Коли він нічого не відповів, вона посміхаючись звернулася до мене:

— Ти хотіла швидше? Тоді почнімо.

Вона двічі поплескала в долоні.

Двері розчахнулись, і охоронці затягли до зали трьох Фе з мішками, зав’язаними на голові, — дві чоловічі постаті та одну жіночу. Полонені крутили головами, намагаючись розрізнити шепотіння, яке хвилями котилося тронною залою. Коли їх підвели, у мене підігнулися коліна.

Штурханами і грубою силою червоношкірі охоронці змусили трьох фейрі стати на коліна перед троном Амаранти, але обличчям до мене. Тіла полонених та одяг на них ні про що мені не говорили. Я не могла знати, хто вони.

Амаранта знову поплескала в долоні, і поряд із трьома незнайомцями з’явилася трійка слуг, вдягнених у все чорне. У довгих блідих руках кожного була оксамитова подушка. А на кожній з подушок лежало по відполірованому дерев’яному кинджалу. З ясеневим лезом. Ясеневим, бо…

— Твоє останнє завдання, Фейро, — майже проспівала Амаранта, вказуючи рукою на фейрі, що стояли на колінах. — Встромити кинджал у серце кожного із цих бідолах.

Я вирячила на неї очі, то відкриваючи, то закриваючи рот.

— Вони ні в чому не винні… хоча навряд чи для тебе це важливо, — вела вона далі, — тобі ж було геть байдуже того дня, коли ти вбивала бідолашного посланця Темліна. Як байдуже було милому Джуріану, коли він катував і вбивав мою сестру. Однак, якщо це проблема… можеш відмовитися. Звичайно, в такому разі я візьму твоє життя замість їхнього, однак угода є угода, хіба не так? Проте, як на мене, з твоєю історією вбивств мого народу початкову пропозицію можна вважати подарунком.

Відмовитися — і померти. Вбити три невинні душі — й вижити. Троє невинних в обмін на власне майбутнє. Моє власне щастя. Темліна і його Двір, і свободу всієї Прифії.

Дерев’яні леза гострих як бритва кинджалів були відполіровані бездоганно. Вони блищали, відбиваючи світло люстр із кольорового скла.

— Ну? — спитала Амаранта, підводячи руку, щоб око Джуріана могло добре роздивитися мене і ясеневі кинджали.

— Я не хотіла б, щоб ти пропустив це видовище, старий друже, — озвалася вона до нього.

Я не могла їх убити. Не могла цього скоїти. Це геть не нагадувало полювання, тут не було потреби виживати чи захищатися. Це було холоднокровне вбивство… Їхніх і водночас моєї душі. Однак заради Прифії… заради Темліна, заради всіх, хто зібрався тут, заради Ейсіл та її хлопчиків… Хотіла б я знати імена одного з наших забутих богів, щоб було кого благати втрутитися і було в кого просити поради та прощення.

Однак я не знала молитов, не знала імен забутих богів… Я знала тільки імена тих, хто навіки залишиться рабами, якщо цього не зроблю. Я подумки повторювала їх, навіть коли жах тих, хто стояв переді мною на колінах, почав поглинати мене зсередини. Заради Прифії, заради Темліна, заради їхнього світу та мого… Ці смерті не будуть марними… навіть якщо я буду проклятою до кінця своїх днів.

Я зробила крок до першого фейрі, який стояв переді мною на колінах… Найважчий і найдовший крок у моєму житті. Три життя в обмін на визволення Прифії… Три життя, втрата яких не буде марною. Я могла зробити це. Могла, навіть на очах у Темліна. Я могла принести цю жертву… Я могла.

Пальці тремтіли, але перший кинджал уже лежав у моїй руці, його руків’я було гладке і прохолодне. Дерев’яне лезо виявилося важчим, ніж я очікувала. Було всього три кинджали, бо вона хотіла, щоб я відчувала агонію щоразу, коли простягатиму за ними руку. Вона хотіла, щоб я відчула.

— Не поспішай, — захихотіла Амаранта, і охоронець, який тримав першого невільника на колінах, зірвав мішок із його голови.

Це був прекрасний і зовсім юний Вищий Фе. Незнайомий, я ніколи раніше його не бачила, однак його блакитні очі благали мене.

— Отак уже краще, — мовила Амаранта, знову змахуючи рукою. — Розпочинай, Фейро, золотце. Насолоджуйся.

Очі фейрі були кольору неба, якого я більше ніколи не побачу, якщо відмовлюся вбити його, кольору, який мені вже ніколи не викинути з голови, не забути, хай би скільки разів його намалювала. Він захитав головою, його небесні очі розширилися від паніки. Він також ніколи більше не побачить неба. Як і всі інші, якщо мені забракне рішучості.

— Благаю, — прошепотів він, переводячи погляд з мого обличчя на ясеневе лезо і назад. — Будь ласка.

Кинджал затремтів у моїй руці, і я сильніше стиснула пальці. Три фейрі… Оце й усе, що стояло між мною та свободою, перш ніж Темлін зможе звільнитися від Амаранти. І якщо він зможе знищити її… Не марно, казала я собі. Не марно.

— Не вбивай, — благав юний фейрі, коли я звела над ним кинджал. — Не треба!

Я вхопила ротом повітря, і губи в мене затремтіли. Я не могла. Сказати: «Мені шкода»… буде недостатньо. Я вже ніколи не зможу сказати цього Ендрасу… а тепер… тепер…

— Будь ласка! — мовив він, і його очі засріблилися сльозами.

Хтось у натовпі заплакав. Я забирала його життя в когось, хто кохав його, як я — Темліна.

Я не могла більше думати про те, ким він був, про колір його очей, про все решта.

Амаранта посміхалась хижою тріумфальною посмішкою. Вбити фейрі, закохатись у фейрі, а потім бути змушеною вбити фейрі, щоб уберегти те кохання. Це було геніально й жорстоко, і вона це добре знала.