Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 85)

Вона була схожа на задоволену кішку.

Стежачи за ними, Різ ухопив мене за руку й потягнув назад до тронної зали. І лише тоді, коли світло впало на мене, я побачила плями… навколо грудей та на животі… А ще фарбу, яка загадковим чином з’явилась на руках Різенда.

— Я вже втомився від тебе сьогодні, — сказав Різ, підштовхуючи мене до виходу з тронної зали. — Повертайся до своєї камери.

Позаду нього Амаранта та її Двір посміхалися, побачивши розмазану фарбу на мені та її ж на руках Різа.

Я озирнулася на Темліна, але він піднімався на свій трон, і я побачила лише його спину. Здавалося, йому нестерпно на мене дивитися.

Я добрела до камери й повалилася на підстилку. Хотілося заснути, але сон тікав від мене. Переді мною стояло обличчя Темліна, коли він побачив Різенда, який цілувався зі мною.

Я не знала, котра година і скільки часу минуло. Я прокинулася від кроків біля камери й хотіла підхопитися на ноги, але встигла лише сісти. З тіні вийшов Різенд.

Я досі відчувала на губах його гарячі губи й дотик його язика, хоча після повернення в камеру тричі полоскала рот крижаною водою з відра.

Верхні ґудзики його туніки були розстебнуті. Як завжди, провівши рукою по чорному аж до синяви волоссю, Різенд мовчки сів навпочіпки біля стіни.

— Чого ти хочеш? — спитала я.

— Хвилину спокою й тиші, — мовив він, потираючи скроні.

Я затнулася:

— Від чого?

Він потирав бліду шкіру на скронях, змушуючи куточки очей підійматись та опускатися.

— Від усього цього бруду, — важко видихнув він.

Я сіла подалі від нього на соломі. Він іще ніколи не був такий щирий.

— Ця клята курва геть мене заїздила. — Він опустив руки, притулившись потилицею до холодної стіни. — Ти ненавидиш мене. Уяви тільки, як би ти почувалася, коли б я змушував тебе вдовольняти мене весь час ще й у спальні? Я Вищий Лорд Двору Ночі, а не її підстилка.

Тож усі плітки були правдою.

І я добре уявляла, як би ненавиділа його і що б зі мною сталося, якби мене утримували в подібному рабстві.

— Навіщо ти мені це розповідаєш?

Пиха й нахабство Різенда кудись раптом поділися.

— Бо я втомлений і самотній. А ти єдина людина, з якою я можу поговорити, не ризикуючи нічим.

Він хрипко засміявся.

— Треба ж такому: Вищий Лорд Прифії і…

— Тобі краще піти звідси, якщо надумав ображати мене.

— А я ж майстер у цьому!

Він послав мені одну зі своїх звичних посмішок. Я відповіла похмурим поглядом.

Різ зітхнув:

— Один лише неправильний рух завтра, Фейро, — і ми всі приречені.

Ця думка, ці слова пробудили в мені такий жах, що я навіть не могла вдихнути.

— Якщо ти програєш, — вів далі він, звертаючись скоріше до себе, а не до мене, — Амаранта правитиме вічно.

— Якщо вона колись уже одного разу позбавила Темліна всіх сил та магії, то хто сказав, що вона не зможе зробити це ще раз?

Це було запитання, яке я не наважувалася поставити вже дуже тривалий час.

— Його тепер нелегко обдурити, — сказав Різ, вдивляючись у стелю. — Її найстрашніша зброя — це наша сила, яку вона утримує. Доступу до відібраної силі в неї майже немає, а ось керувати нами вона може за допомогою нашої ж сили. Ось чому я ніколи не міг вдертись у її розум… Ось чому вона й досі жива. Тільки-но ти зруйнуєш її прокляття, гнів Темліна вирветься назовні і стане нездоланним. Амаранта з ним не впорається. Зате Темлін розмаже її по стінах.

Холод пройняв мене.

— Як ти гадаєш, заради чого я все це затіяв? — усміхнувся він і махнув рукою в мій бік.

— Тому що ти чудовисько.

Він засміявся.

— Так і є, однак я іще й прагматик. Темлін у стані сліпої, нестримної люті — найкраща наша зброя проти Амаранти. Коли він бачив, як ти уклала божевільну угоду із Амарантою — це одна річ, однак коли він побачив моє татуювання в тебе на руці… Я не можу розповісти тобі про свої відчуття. Із цим треба народитися, щоб відчути ту лють та гнів, які струменіли з нього.

Мені не хотілося думати про його можливості.

— А хто сказав, що він і тебе не розмаже по стінці?

— Можливо, він спробує, але, підозрюю, спочатку він усе ж таки вб’є Амаранту. Все зводиться до неї: навіть твоє служіння мені… У цьому теж можна звинуватити її. Тож завтра він уб’є Амаранту, і я буду вільний ще до того, як він почне зі мною битву, що рознесе цю колись священну гору на друзки. — Він утупився поглядом у свої нігті. — А в мене є ще приховані карти, якими я можу зіграти й виграти.

Я скинула бровою в німому запитанні.

— Фейро, присягаюся Котлом, я не аж такий мерзотник, яким ти напевно мене вважаєш. Я змушую тебе пити фейське вино, туманю тобі мізки. Але тебе не дивує, що я завжди торкався тільки твоїх рук і талії?

До сьогодні… До того клятого поцілунку. Я зціпила зуби. Лють закипала в мені, але все ставало на свої місця.

— Насправді це єдине, чим я можу довести свою невинність, — сказав Різенд, дивлячись просто мені у вічі, — єдине, що може змусити Темліна подумати двічі перед тим, як стати зі мною на прю, що призведе до катастрофічної втрати невинного життя. Єдине, чим я можу переконати його, що насправді весь час був на твоєму боці. Повір, я залюбки подарував би тобі насолоду, але ставки зависокі, щоб тягти смертну жінку до ліжка.

Я знала і все одно не стримала запитання:

— Наприклад?

— Мої землі, — відповів Різенд.

Він дивився не на мене, а кудись дуже, дуже далеко. Такий погляд я бачила в нього вперше.

— Мої піддані, що потрапили в рабство до самопроголошеної королеви-тиранки. Їй нічого не варто обірвати життя кожного з них. Не так подивився, не те слово сказав. До речі, Темлін міг би сказати тобі те саме. У нього теж болить душа за Двір Весни.

Ні, Темлін не сказав би мені нічого. Різенду Амаранта залишила більше свободи. Темліна вона тримала на повідку свого прокляття.

— А чому Амаранта обрала саме тебе? — наважилася спитати я. — Чому вона саме тебе зробила своєю підстилкою?

— Окрім очевидної причини? — Він показав на своє бездоганне обличчя, а коли я не посміхнулася, важко зітхнув. — Мій батько вбив батька Темліна і його братів.

Я завмерла. Темлін ніколи не казав… ніколи не розповідав, що саме Двір Ночі був винен у цьому.

— Це дуже довга історія, і мені справді не хотілося б зараз заглиблюватись у минуле, але скажу просто: коли Амаранта вкрала наші землі, їй закортіло особливого покарання для сина вбивці одного з її друзів. І тоді вона вирішила, що ненавидить мене достатньо сильно, щоб за гріхи батька відповідав саме я.

Я могла б простягнути до нього руку, сказати, як мені шкода, що я була така груба з ним… Але всі думки зникли. Те, що Амаранта з ним зробила…

— Отак, Фейро. Усі ми тепер перед тобою, і доля всього світу тепер у руках простої неосвіченої смертної, — мовив Різенд трохи втомлено.

Він невесело засміявся, обхопивши голову й заплющивши очі. Його сміх був неприємний і лихий.

— Яке ж лайно.

З одного боку, я шукала слова, які могли б болюче вжалити його в такому відкритому стані, але, з другого, я згадала все, що він говорив, усе, що зробив, як його обличчя повернулося до дверей перед тим, як він почав цілувати мене. Він знав, що Амаранта наближалася до нас. Можливо, він зробив це, щоб викликати в Амаранти ревнощі, однак, можливо…

Якби він мене не поцілував, якби не з’явився й не перервав наше з Темліном шаленство, я б повернулася в тронний зал зі змазаним візерунком. Усі бачили б, де саме змазана фарба. І всі, особливо Амаранта, здогадалися б, чому фарба змазана. Вона помітила б фарбу на Темлінові і швидко зрозуміла б, з ким я була… Я навіть уявляти не хотіла, яким було б покарання.

Попри мотиви й методи Різенд весь час рятував мені життя. І зробив це ще до того, як я ступила на землю Підгір’я.

— Я розповів тобі надто багато, — сказав він і звівся на ноги. — Треба було спочатку тебе напоїти. Якби ти була розумніша, ти знайшла б спосіб використати це проти мене. Якби ти була жорстокіша, то пішла б до Амаранти й розповіла всю правду про її підстилку. За це вона навіть могла б віддати тобі Темліна.

Він занурив руки в кишені своїх чорних штанів, однак, навіть зникаючи в тінях, був у такому розпачі, що я не втрималася.