Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 84)

Я притиснулася до стіни, забута тим натовпом, і чекала на Різенда, коли він покличе пити вино, а потім почнуться танці або інші розваги за його вибором. Я була вдягнена в уже звичний натяк на сукню і від горла до литок вкрита чорно-синьою фарбою. Сьогодні моя прозора сукня була кольору рожевого світанку, надто жіночного і ніжного для завитків грубої фарби, надто веселого й безтурботного з огляду на те, що мало відбутися завтра.

Сьогодні Різенд надто довго не кликав мене, — мабуть, через розкішну фейрі, яка сиділа в нього на колінах і гладила його по голові довгими зеленими пальцями. Скоро він утомиться від неї, я в цьому не мала сумніву.

Дивитися на Амаранту в мене не було найменшого бажання. Я вдавала, що її навіть не було у тронній залі. Люсьєн ніколи не розмовляв зі мною у присутності інших, а Темлін… Останніми днями мені ставало дедалі тяжче дивитися на нього.

Я просто хотіла, щоб усе нарешті скінчилося. Хотіла, щоб вино понесло мене крізь цю ніч і випустило вже завтра. Ніколи ще я не чекала кивка Різенда з таким нетерпінням, як сьогодні. Я вся перетворилася на очікування й не відразу помітила, що поруч зі мною хтось стоїть, допоки жар від його тіла не обпік мене.

Я застигла, коли відчула запах дощу й весняної землі, і довго не наважувалася повернутись до Темліна.

Його пальці торкнулися моїх, і мене прошило вогняною блискавкою аж до самих очей, на яких одразу виступили сльози. Я хотіла… хотіла, щоб він не торкався моєї татуйованої руки, щоб його пальці не пестили обрисів того клятого татуювання.

Однак я жила тією миттю… Моє життя знову стало прекрасним, коли його пальці торкнулися моїх.

Я намагалася вберегти на обличчі маску байдужості. Він опустив руку і так само швидко, як з’явився, пішов геть, протискаючись крізь натовп. І тільки коли він через плече обернувся на мене і ледь помітно нахилив голову, я все зрозуміла.

Моє серце калатало сильніше, ніж під час виконання завдань. Удавши байдужість, я відштовхнулась від стіни і повільно пішла за ним. Звісно, я обрала геть інший шлях, проте достеменно знала, куди йти. Темлін зупинився біля непримітних дверей, прихованих за гобеленом, де він сперся на стіну й чекав. Невдовзі Різенд почне шукати мене, однак навіть миті наодинці з Темліном мені буде достатньо.

Я ледве дихала від збудження, допоки йшла до тих дверей — повз трон Амаранти, повз групи фейрі, що голосно сміялися, випивши вина. Темлін зник за дверима швидко, наче блискавка, а я уповільнила кроки. Останніми днями ніхто не звертав на мене уваги, доки я не перетворювалася на сп’янілу іграшку Різа. Нарешті я опинилася біля дверей, і вони безшумно відчинилися переді мною, пропускаючи всередину.

Мене поглинула темрява. Я побачила тільки спалах смарагдового світла та золота, а потім тепло тіла Темліна затопило мене. Наші губи зустрілися.

О невблаганний час! Ми не встигнемо націлуватися, наобніматися. Нам не буде коли пестити одне одного. Але й ці миті — дивовижний подарунок, якого ніхто з нас не чекав.

Нам не потрібні були слова. Я рвонула на ньому сорочку, поспішаючи востаннє відчути його тіло. Темлін стиснув мої груди. Я зціпила зуби, щоб не застогнати від насолоди. Мені не хотілося, щоб він був ніжний тієї хвилини, бо те, що я відчувала до нього, геть не було схоже на ніжність.

Бажання, що спалахнуло, було дике, несамовите й пекуче, і Темлін відчув мій стан.

Він відірвав свої губи від моїх і вкусив за шию, так само як у Ніч Вогнів. Я стиснула зуби, щоб не застогнати, що могло викрити нас. Це був останній раз, коли я торкалася його, останній раз, коли ми могли бути разом. І я не втрачу цього шансу.

Пальцями я почала розстібати пасок на його штанях, а його губи знову зустрілись із моїми. Наші язики танцювали шалений танок… То був не вальс чи менует. Це бойовий танець, танець смерті під бій кістяних барабанів і завивання скрипок.

Я хотіла його… Тут. Негайно. Іншого місця, іншого разу може не бути.

Я обхопила ногами його стегна, щоб бути якомога ближче, а він штовхнув ними вперед, притискаючи мене спиною до крижаної стіни. Я нарешті розстібнула пасок, потягла шкіряну стрічку геть, і Темлін загарчав від жаги мені у вухо — низьким грудним звуком, від якого в очах замерехтіли плями білого, чорного та рожевого. Ми обидва знали, що буде завтра.

Я відкинула пасок і взялася знімати з нього штани. І раптом поряд хтось закашляв.

— Який сором, — промуркотів Різенд.

Ми розвернулися до плями світла від прочинених дверей. Він стояв у тусклій смузі світла, що пробивалася крізь двері. Але чому він опинився за нашими спинами — з боку коридору? Він увійшов сюди не з тронної зали. З такими здібностями він, певно, ходив крізь стіни.

— Просто ганьба, — з тими самими інтонаціями промуркотів він.

Різенд рушив до нас. Темлін тримав мене в обіймах.

— Лишень поглянь, що ти наробив із моєю тваринкою.

Ми, задихаючись, мовчали. Однак повітря холодом поцілувало мої оголені груди.

— Амаранта буде дуже, дуже невдоволена, якщо дізнається, що її улюблений маленький воїн непогано проводить час зі смертною, — вів далі Різенд, схрестивши руки на грудях. — Цікаво, як вона покарає тебе. А може, їй звичніше буде покарати Люсьєна. У нього є ще одне око. Може, їй закортить зробити собі другу каблучку.

Темлін дуже повільно відпустив мене зі своїх обіймів.

— Радий бачити, що ти ще здатний мислити. — Коли Різенд це сказав, Темлін тихо загарчав. — А тепер будь розумним, Вищий Лорде, застібни свій пасок і позбудься фарби на одязі, перш ніж виходити.

Темлін подивився на мене і, на мій превеликий жах, зробив усе, що наказав йому Різенд.

Мій Вищий Лорд не зводив з мене очей, коли поправляв туніку й пригладжував волосся, а потім узяв і застібнув пасок. Фарба на його руках та одязі… фарба від мене… зникла.

— Насолоджуйся вечіркою, — промуркотів Різенд і вказав на двері.

Смарагдові очі Темліна заблищали, він продовжував дивитися на мене, а коли виходив із кімнати, тихо сказав:

— Я кохаю тебе.

І, не глянувши на Різенда, вийшов із кімнати.

Я примружилася від яскравого світла, що увірвалося до кімнати, коли він виходив із дверей. Темлін не озирнувся, і темрява знову оповила кімнату.

Різенд гмикнув:

— Якщо тобі конче потрібні плотські розваги, слід було звернутися до мене.

— Свиня, — гримнула я, закриваючи оголені груди прозорою тканиною своєї сукні.

Кількома легкими кроками він здолав відстань між нами, вхопив мене за руки та притиснув до стіни. Аж кістки застогнали. Я могла б заприсягтись, що зіткані з тіней кігті уп’ялись у стіну позаду мене.

— Тобі що, набридла моя допомога? Чи ти й справді така дурепа?

Гнів Різенда не був удаваний. Ба більше, у його гніві я відчула ревнощі.

— Я не твоя рабиня, — заявила я.

— Ти геть дурна, Фейро. Ти хоч уявляєш наслідки, якби замість мене тут опинилася Амаранта й побачила вас удвох? Темлін відмовляється бути її коханцем, але вона вперто тримає його при собі, сподіваючись, що рано чи пізно заволодіє ним. А вона любить панувати над чоловіками.

Я мовчала.

— Ви обоє дурні… неймовірні дурні, — прошепотів він, часто дихаючи. — Ти справді гадала, що ніхто не помітить вашого зникнення? Дякувати Котлу, що ти не потрапила на очі братикам Люсьєна.

— А тобі не все одно? — огризнулася я, коли його хватка на моїх зап’ястках стала нестерпною. Здалося, що от-от — і кістка трісне.

— Мені? — важко видихнув він, і на його обличчі спалахнув гнів, а за спиною, ніби зіткані з тіні, з’явилися неймовірні перетинчасті крила. — Що мені до цього?

Однак продовжити він не встиг. Різенд поглянув на двері, потім знову на мене. Крила зникли так само швидко, як і з’явилися. А потім він припав губами до моїх губ. Його язик змусив їх впустити туди, де я досі відчувала смак Темліна. Я пручалася й відбивалася, але Різенд тримав мене дуже міцно, заволодівши моїм ротом, зубами і язиком.

Двері навстіж розчахнулися, впускаючи граційну постать Амаранти. Темлін… Темлін стояв позаду неї, і очі в нього розширились, а плечі напружилися, коли він побачив, що ми цілуємося.

Амаранта засміялася, дуже голосно, а на обличчі в Темліна знову з’явилася кам’яна байдужість. Жодних емоцій, нічогісінько не залишилося від того Темліна, який палко цілував мене кілька хвилин тому.

Різ дуже повільно відірвався від мене, на останок провівши язиком по моїх губах, коли натовп Вищих Фе з’явився позаду Амаранти і приєднався до її сміху.

Різенд нагородив їх ледачою самовдоволеною посмішкою і вклонився. Але в очах самопроголошеної королеви щось промайнуло. Побачене вразило її. Недаремно Різенда називали підстилкою Амаранти.

— Я знала, що це було лише питанням часу, — сказала вона й поклала руку на плече Темліна, а другу підвела так, щоб око Джуріана в каблучці могло також усе бачити. — Ви, люди, усі однакові.

Я нічого не відповіла, хоча й була ладна померти від сорому, навіть якщо бажала впасти на коліна перед Темліном і все пояснити. Повинен же він розуміти, що я не зі своєї волі цілувалася з Різендом.

Але дізнатися, як це зрозумів Темлін, мені не довелося. Амаранта презирливо клацнула язиком і пішла. Свита подалася за нею.

— Людське сміття не міняється. Зрадливість у них в крові. І серця товстошкірі. Люди здатні лише базікати про кохання, — сказала вона, розмірковуючи вголос.