Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 80)

— Навіщо?

Він підморгнув, провівши рукою по синьо-чорному волоссю.

— Оце, Фейро, і є найголовнішим запитанням?

І після цих слів він вивів мене з кімнати.

Ми дійшли до тронної зали, де я знову дозволила напоїти себе й осоромитися. Однак погляди всього натовпу були звернені на Різенда. Саме за ним стежили брати Люсьєна. Чистий голос Амаранти заглушив музику, вона покликала його до себе.

Він зупинився, зиркнув на братів Люсьєна, які вже наближалися до нас, тепер уже зосереджені на мені. Жадібний, зголоднілий… лихий погляд. Я відкрила була рота, щоб попросити Різенда не кидати мене із цими виродками наодинці, доки він розмовлятиме з Амарантою, та гордощі завадили мені це зробити. Проте він сам поклав мені руку на спину і звелів іти з ним.

— Будь поруч. А ще стули свого ротика, — промуркотів він мені на вухо й узяв мене під руку.

Натовп розступився, як від пожежі, і ми побачили, що на нас чекає.

Не на нас, виправилася я, а на Різенда.

Вищий Фе із брунатною шкірою ридав на підлозі перед троном. Амаранта посміхалася до нього, наче змія… Вона так зосередилася на ньому, що на мене навіть не глянула. Поруч із нею сидів Темлін. Як і досі, він був спокійний на вигляд і мов закам’янілий. Звір без кігтів.

Різенд скосив на мене очі — мовчазний наказ залишитися на краю натовпу. Я послухалася його. А коли звела очі на Темліна, сподіваючись, що він подивиться на мене, лише подивиться, зрозуміла, що мої сподівання марні. Вся його увага була прикута до королеви та Вищого Фе, який ридав перед її троном. Я зрозуміла натяк.

Амаранта ніжно гладила свою каблучку, стежачи за кожним кроком Різенда, який наближався до неї.

— Цей нікчемний лордик із Двору Літа, — мовила вона, киваючи на бідолашного біля своїх ніг, — намагався втекти звідси крізь вихід до земель Двору Весни. Тож я хотіла знати, з якою метою.

Неподалік від мене стояв високий вродливий Вищий Фе. Волосся в нього було майже біле, очі пронизливо-сині, а шкіра — соковитого відтінку червоного дерева. Він стояв, щільно стуливши губи, дивлячись то на Різенда, то на Амаранту. Верховний правитель Двору Літа. Я бачила його й раніше, у день свого першого завдання. Тоді він весь світився, я б навіть сказала — був просотаний золотистим сяйвом. Зараз цього сяйва не було. Його зовнішність уподібнилася похмурому дню. Схопивши його підданого, Амаранта немов відібрала в нього останні крихти магічної сили.

Різенд засунув руки в кишені й неквапом підійшов до впійманого втікача.

Фейрі з Двору Літа весь стиснувся, його обличчя блищало від сліз, під ногами розпливалася калюжка. Відчувалося, що він смертельно боїться Різенда. Мені й самій стало непереливки від страху та сорому. Таке цілком могло статися й зі мною.

— Б-б-будь ласка, — задихнувся фейрі.

Здавалося, що натовп навіть не дихав, так тихо стало в кімнаті.

Різенд стояв спиною до мене, розслабивши плечі, ідеально вдягнутий, як завжди. Однак я знала, що його невидимі кігті вп’ялись у розум фейрі — цієї миті Вищий Фе припинив тремтіти.

Вищий Лорд Двору Літа також завмер… А потім у тих неймовірних блакитних очах з’явився біль, справжній лютий біль і страх. Літо — один із дворів, які повстали проти Амаранти, як я пам’ятала. Тож переді мною був новий молодий Вищий Лорд, який ще не навчився приймати рішення, що коштуватимуть багатьох життів.

Після секунди мовчання Різенд поглянув на Амаранту.

— Він хотів утекти, — сказав він. — Хотів дістатися земель Двору Весни, а потім перетнути Стіну, після чого розчинитися на півдні територій смертних. У нього не було спільників, ніхто його до цього не підштовхував, лише його власна жалюгідність та слабкість.

Він кивнув у бік калюжі сечі під Вищим Фе на підлозі. Однак краєчком ока я побачила, що Вищий Лорд Двору Літа трохи послабив плечі, аж так, що я почала гадати… гадати, який саме вибір зробив тієї миті Різенд, коли вдерся у розум фейрі.

Однак Амаранта тільки закотила очі під лоба й посовалася на своєму троні.

— Можеш побавитися з ним, Різенде.

По тому вона змахнула рукою в бік Вищого Лорда Двору Літа.

— Після цього з тілом можеш робити що хочеш.

Вищий Лорд Двору Літа вклонився так, ніби був вдячний за подарунок, — і подивився на свого підданого, який завмер нерухомо, обіймаючи свої коліна. Хвиля страху вляглася. Відчувалося, він прийняв те, що неминуче мало статися.

Різенд вийняв руку з кишені. Вона повисла, як повисає звичайна рука, але мені здалося, що я бачу примарні кігті. І вони з’явилися, коли він злегка зігнув пальці. Він приготувався — і навіть радів невідворотному.

— Мені стає нудно, Різенде, — зітхнула Амаранта, знову граючись з тією своєю клятою кісткою, що висіла в неї на шиї.

На мене вона не дивилася, бо була надто зосереджена на новій здобичі.

Пальці Різенда стиснулись у кулаки.

Очі чоловіка-фейрі збільшилися, потім заскляніли, і він завалився в калюжу своєї сечі. З носа, з вух у нього потекла кров, стікаючи на підлогу.

Так швидко, так легко, так незворотно… Він був мертвий.

— Я наказала знищити його розум, а не його мізки! — невдоволено гарикнула Амаранта.

Натовп навколо мене зашепотів, заворушився. Понад усе мені хотілося втекти звідси, сховатись у своїй камері й випалити з пам’яті ці спогади. Темлін навіть не змигнув, не здригнувся. Яких же жахів він надивився протягом свого довгого життя, щоб це видовище не похитнуло його відстороненості й самоконтролю?

Різенд незворушно стенув плечима, а руки його знову ковзнули в кишені.

— Перепрошую, моя королево.

Різенд розвернувся й пішов собі геть, не дочекавшись, коли Амаранта його відпустить. Навіть не поглянув на мене, коли проходив повз. Він попрямував до віддаленої стіни тронної зали, а я рушила назирці, стримуючи тремтіння й намагаючись не думати про тіло, простягнуте біля помосту. Труп Клер досі висів на стіні. Думки про неї я теж відганяла.

Натовп розступався, відходив до стін, коли ми проходили тронною залою.

— Підстилка, — тихо, щоб не почула Амаранта, прошипів хтось із натовпу. — Підстилка Амаранти.

Однак багато хто запопадливо посміхався й казав:

— Добре, що ти вбив його. Добре, що ти вбив зрадника.

Різенду було байдуже, він ішов повільно й легко, ледь опустивши плечі. Чи знав хтось, окрім нього самого і верховного правителя Двору Літа, що це вбивство стало жестом милосердя? Убитий мав намір утекти не через те, що боявся. Напевно були й інші, причетні до його втечі. Можливо, що й сам верховний правитель Двору Літа.

А може, навпаки. Різенд не мав найменшого наміру допомагати, просто це якимось чином збіглося з його інтересами. Після «струшування мозку» утікач цілком міг перетворитися на недоумкувату істоту, здатну лише пускати слину. І для Різенда це не було жестом милосердя — лише черговий прорахований хід.

Різенд жодного разу не зупинився. Біля столів із їжею та напоями в самому кінці зали він подав мені кубок із вином, налив другий для себе і випив нахильці. Різенд мовчки дивився на мене, аж поки вино фейрі не віднесло мене у країну забуття.

Розділ 40

Настав день для виконання мого другого завдання.

Аттор шкірився на мене своїми страшними іклами, коли мене поставили перед Амарантою. Іще одна печера, менша за тронну залу, однак доволі простора. Напевно, колись тут теж влаштовували свята. Жодного оздоблення, лише визолочені стіни, і жодних меблів. Амаранта сиділа не на троні, а на різьбленому стільці. Темлін стояв поруч. Я намагалася не дивитися на Аттора, який стовбичив з іншого боку. Його довгий тонкий хвіст ритмічно бив по підлозі. Все це було навмисно, щоб вибити мене з рівноваги.

І це працювало. Я знайшла інший спосіб заспокоїтися: перестала дивитися на Темліна, що допомагало. Я стиснула руки в кулаки, коли Амаранта посміхнулася:

— Ну що ж, Фейро, настав час виконати твоє друге завдання.

Тон у неї був зверхній — надто впевнений. Відчувалося, вона не сумнівалася, що смерть уже підкралася до мене. Вперше за цей день мені стало моторошно. Може, я даремно не погодилася на смерть у пащі хробака? Чуття підказувало: друге завдання буде важче за перше.

Амаранта сперлася підборіддям на руку. Око Джуріана розвернулося і в тьмяному світлі печери втупилося в мене розширеною зіницею.

— Ти ще не розгадала моєї загадки?

Я не мала наміру відповідати на це запитання.

— Шкода, — мовила вона з невдоволеною гримасою, — однак сьогодні я хочу бути щедрою.

Аттор захихотів, а декілька фейрі позаду мене зашипіли й засміялися, і від їхнього шипіння й сміху в мене по спині наче змії проповзли.

— Як щодо невеличкої практики? — спитала Амаранта.

Я ледве втримала на обличчі вираз байдужості. Якщо Темлін грає у байдужість, щоб урятувати нам обом життя, тоді і я вдамся до цього.

Я все ж таки наважилася подивитись на свого Вищого Лорда і зустріла його важкий погляд. О, якби ж то я могла обійняти його, відчути його шкіру бодай на якусь мить, відчути запах, почути, як він промовляє моє ім’я…

Тихе шипіння відлунням прокотилося кімнатою, і я перевела погляд.

Амаранта похмуро дивилася на Темліна. Я навіть не усвідомила, що, поки ми дивилися одне на одного, у печері запала тиша. На очах у мене бриніли сльози, але я зуміла їх стримати. Амаранта і її свита хочуть бачити мене зломленою. Але вони не дістануть такого задоволення.

Несподівано Амаранта щось тихо прошипіла й похмуро глянула на Темліна.