Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 79)

— Я поклявся Темліну…

— У мене не було вибору! Ти гадав, що я тобі сліпо довірятиму після всього, що ти мені наговорив там, у маєтку?

— Я ризикував головою, допомагаючи тобі, коли ти виконувала завдання. Хіба це ні про що не свідчить?

Його металеве око тихенько дзижчало.

— Ти назвала своє ім’я, щоб зберегти мені життя… Після всього, що я наговорив тобі, усього, що вчинив проти тебе, ти усе ж таки назвала своє ім’я, щоб урятувати мене. Хіба ти не усвідомлювала, що після цього я завжди допомагатиму тобі? Клявся я чи ні, це не важить.

Мені й на думку не спадало, що це взагалі може мати для нього якесь значення.

— Ти хіба не розумієш, що таке Різ?

— Розумію! — гаркнула я, а потім зітхнула. — Розумію, — повторила, дивлячись на око в себе на долоні. — Але що зроблено, те зроблено. Тобі більше не треба дотримуватись клятви, яку дав Темліну. І не думай, ніби ти мені завинив за те, що я врятувала тебе від Амаранти. Я бачила, як посміхалися твої брати, і зігнала посмішку з їх фізіономій. Навіть заради цього мені варто було назвати своє ім’я.

Люсьєн клацнув язиком. Його живе око спалахнуло.

— Я радий бачити, що ти все ж таки не продала Різу свій людський характер і впертість.

— Лише тиждень щомісяця протягом усього мого життя.

— Так, ну… щодо цього ми ще побачимо, на все свій час, — прогарчав він, а металеве око скосилося на двері. Він підвівся. — Я мушу йти. Зараз змінюватиметься охорона.

Він уже ступив крок до дверей, коли я сказала:

— Мені дуже шкода, що вона покарала тебе іще раз за те, що допоміг мені під час завдання. Я чула… — голос мій зірвався. — Я чула, що карати тебе вона змусила Темліна.

Він хитнув головою, однак я додала:

— Дякую за те, що допоміг мені.

Він рушив до дверей, і я тільки тепер помітила, як скуто він рухається.

— Ось чому я не міг прийти раніше, — сказав він хрипко. — Вона використала свою… використала нашу силу, щоб не давати загоїтися моїй спині. Я навіть рухатися не міг до сьогодні.

Дихати ставало дедалі важче.

— Ось, тримай, — сказала я, знімаючи із себе його плащ і простягаючи йому.

Від холоду, який зненацька поглинув мене, я вся вкрилася сиротами.

— Залиш собі. Я поцупив його в охоронця, який задрімав, коли йшов сюди.

У тьмяному світлі я побачила вишитий символ — дракон, що спить, герб Амаранти. На обличчі в мене з’явилася гримаса відрази, однак я все ж таки надягла його.

— До того ж, — додав Люсьєн із самовдоволеною посмішкою, — крізь твою прозору сукню я вчора побачив достатньо. На все життя стане спогадів.

Я зашарілася.

Він відчинив двері.

— Стривай, — зупинила я його. — Із Темліном… із ним усе гаразд? Я маю на увазі… Я маю на увазі те закляття, яке на нього наклала Амаранта, щоб змусити його оніміти…

— Немає ніякого закляття. Він не хоче, щоб вона знала, яке з її знущань над тобою сильніше б’є по ньому.

Мені таке й на думку не спадало.

— Темлін веде небезпечну гру, — сказав Люсьєн, відчиняючи двері. — І не тільки він. Усі ми.

Наступного вечора мене знову викупали, знову розфарбували і знову повели до тієї клятої тронної зали. Цього разу не на бал, а на звичайні вечірні розваги.

Головною з яких, як виявилося, стала я. Після келиха вина мені залишалося дякувати богам, що я не пам’ятаю і не усвідомлюю того, що відбувалося.

Щовечора мене вдягали в різні прозорі сукні і змушували супроводжувати Різенда до тронної зали. Отак я перетворилася на іграшку Різенда, на повію Амарантиної підстилки. І щоразу я прокидалась із уривками спогадів… Як танцювала між ногами Різенда, а він сидів у кріслі й голосно сміявся; як його руки ставали блакитними від фарби в тих місцях, де він торкався моєї талії, рук, але, на диво, — нічого більше. Він змушував танцювати мене, допоки мене не починало нудити, а одного разу я навіть виблювала на підлогу. Та після цього він усе одно наказав танцювати далі.

Щоранку, прокидаючись, я почувалася хворою й виснаженою, і хоч наказ Різенда, що його він дав охоронцям, залишався чинним, нічні розваги випивали з мене останні сили. Удень я відсипалася після вина фейрі й уві сні шукала прихистку від пережитого. А коли була здатна на те, намагалася відгадати загадку Амаранти, прокручувала у голові кожне слово… Однак відгадати не могла.

І коли я знову заходила до тронної зали, мені було дозволено тільки краєчком ока подивитися на Темліна, перш ніж отруйне вино подіє на мене. Та щоночі мій погляд по вінця був сповнений кохання й болю, і цього я навіть не намагалася приховати.

Мене закінчили фарбувати й саме мостили на окремі ділянки тіла прозорі клаптики так званої сукні кольору кривавого помаранча, коли до кімнати увійшов Різенд. Служниці, що були схожі на тіні, пройшли, як завжди, крізь стіни й зникли.

Однак замість того, щоб повести мене до тронної зали, Різенд зачинив двері.

— Виконання твого другого завдання призначено на завтрашній вечір, — сказав він.

На його чорній туніці у світлі свічок виблискувало золото та срібло шитва. Я ніколи не бачила на ньому інших кольорів.

Мені ніби пожбурили в голову камінь. Я збилася з плину часу.

— І що? — спитала я, відчуваючи, що Різенд щось замовчує.

— Воно може стати останнім, — попередив він, а потім сперся на одвірок і схрестив руки на грудях.

— Якщо ти маєш намір втягнути мене в якусь нову гру, то лише гайнуєш час.

— Невже ти не попросиш, щоб я подарував тобі ніч із твоїм коханим?

— У мене буде така ніч, і не одна, коли я виконаю останнє її завдання.

Різенд скинув бровою, а потім легенько усміхнувся і попрямував до мене.

— Цікаво, із Темліном ти теж була така колюча, коли він тримав тебе в маєтку?

— Він ніколи не поводився зі мною як з полонянкою чи рабинею.

— Звісно. Його досі гнітить сором за жорстокість, яку чинили його батько і старші брати. До того ж бідолаха обтяжений благородством. Мені його дуже шкода. Але якби він потрудився розібратися в природі жорстокості, якби дізнався, які якості потрібні справжньому верховному правителю, він би уберіг Двір Весни від падіння.

— Але ж і твій Двір упав.

Смуток промайнув у фіалкових очах. Я навіть цього не помітила б, якби сама… не відчула його глибоко всередині. А потім я перевела погляд на те магічне око на своїй долоні. Яким же татуюванням він насправді мене нагородив? Однак замість цього я мовила:

— Коли вільно вештався Двором Весни в Ніч Вогнів і Ритуалу, ти сказав, що це дорогого тобі коштувало. Ти був одним із Вищих Лордів, який присягнув у вірності Амаранті навзамін того, щоб не бути змушеним сидіти тут довічно?

Хай би який смуток з’явився в його очах, він ураз зник, і в них залишився тільки холодний мерехтливий спокій. Я могла б заприсягтися, що тінь велетенських чорних крил відбилася на стіні позаду нього.

— Усе, що я зробив чи роблю заради свого Двору, тебе аж ніяк не стосується.

— А що вона взагалі робила останні сорок дев’ять років? Проводила світські раути, обертала всіх на рабів і катувала, коли їй того заманеться? І задля чого?

Розкажи мені про загрозу, яку вона становить для світу смертних. Розкажи мені, що взагалі це все означає, чому так багато жахливих речей повинно було статися?

— Леді Підгір’я не повинна пояснювати свої вчинки.

— Однак…

— Свято чекає на нас.

Він жестом запросив мене до дверей позаду себе.

Я знала, що торкаюся небезпечної теми, але не зважала:

— Чого ти хочеш від мене? Окрім того, щоб познущатися над Темліном.

— Знущатися над ним — моє найбільше задоволення, — сказав він і, глузуючи, вклонився. — А стосовно твого запитання… нащо чоловікові привід, щоб насолодитися присутністю дами?

— Ти врятував мені життя.

— А врятувавши твоє життя, я врятував Темліна.