Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 78)

Темлін, як завжди, сидів поруч із нею, на тому самому троні, у своєму звичайному одязі, без натяку на зброю. Різенд казав, що хоче обрати слушну мить, щоб якомога сильніше вразити Темліна. Негідник. Хитрий, підступний негідник.

— Веселого свята Середліття! — привітався Різенд і низько вклонився Амаранті.

Вона була вдягнена в розкішну сукню кольору лаванди й пурпурової орхідеї, на подив, достатньо скромну. У мене був вигляд дикунки порівняно з її елегантною красою.

— Що ти зробив із моєю полонянкою? — мовила вона, однак посмішка не дісталася очей.

Обличчя Темліна було наче з каменю… Лиш пальці побіліли на підлокітнику трону. Кігтів не було. Принаймні він панував над собою.

Я зробила надзвичайно поганий вчинок, коли пов’язала себе із Різендом. Різендом, з крилами та кігтями, що ховався під бездоганною красою, Різендом, який міг зламати будь-який розум. Я зробила це заради тебе, хотілося кричати мені.

— Ми уклали угоду, — сказав Різенд.

Я здригнулася, коли він прибрав з мого обличчя пасмо волосся. А потім провів по ньому пальцями, дуже ніжно. Уся тронна зала замовкла, коли він звернувся до Темліна:

— Один тиждень зі мною при Дворі Ночі щомісяця в обмін на лікування після першого завдання.

Він підвів мою ліву руку і продемонстрував усім татуювання, яке, порівняно з розмальованим тілом, не так сильно вирізнялося на мені.

— І так до кінця її днів, — додав він таким буденним тоном, ніби взагалі нічого не трапилось.

Однак тепер він дивився просто в очі Амаранті.

Самопроголошена королева Прифії випросталась, і тієї миті мені здалося, що навіть око Джуріана було прикуте до мене й до Різенда.

До кінця моїх днів. Він це сказав так, ніби це має статися ген як нескоро.

Тож він був певен, що я впораюся і з іншими її завданнями.

Я вдивлялась у профіль Різенда: досконалої форми ніс, чуттєві губи.

Ігри… Різенд полюбляв грати в ігри, і мені здавалося, що я була ключовою фігурою в цій грі, хай би яка вона була.

— Насолоджуйтеся моєю вечіркою, — тільки й відповіла Амаранта, перебираючи пальцями фалангу Джуріана на своєму ланцюжку.

Ми могли йти, і Різенд поклав руку на мою оголену спину й повів геть, подалі від Темліна, який досі стискав руками кам’яний трон.

Придворні трималися від нас на відстані. Я намагалася на них не дивитися, побоюючись, що мені знову захочеться поглянути на Темліна або пошукати очима Люсьєна. Я уявила, як здивується його друг, коли його єдине око побачить мене в такому вбранні.

Та я не опускала голови, тримала її дуже високо. Ніхто не побачить моєї слабкості, не дізнається, що мене вбиває вбрання, у якому я походжаю тут напівоголена, ці візерунки Різенда на моєму тілі. Про те, як болісно Темліну спостерігати за мною в такому приниженому стані, я намагалася не думати.

Різенд зупинився біля столу з вишуканими стравами. Вищі Фе притьмом покинули це місце. Можливо, поміж них і були представники Двору Ночі, однак я не побачила, щоб когось оповивала темрява, як-от Різенда та його служниць. А може, вони просто не насмілювалися наблизитись. Музика лунала гучніше — напевно, подумала я, десь у цій великій залі почалися танці.

— Вина? — Різенд запропонував мені кубок.

Перше правило Ейсіл. Я похитала головою.

Він посміхнувся і знову протягнув кубок.

— Пий. Тобі це не завадить.

Пий, відлунням розлилося в мене в голові, і моя рука потяглася до кубка. Ні. Ні, Ейсіл казала не пити вино тут, вино, яке відрізнялося від радісного легкого вина на святі Дня Сонцестояння.

— Ні, — мовила я, і дехто з фейрі, що споглядали за нами з безпечної відстані, засміявся.

— Пий, — наказав Різенд, і мої зрадницькі пальці обхопили кубок.

Я прокинулась у своїй камері. На мені досі була та носова хусточка, яку Різенд назвав сукнею.

Усе навколо кружляло й оберталось із такою швидкістю, що я ледве дісталася кутка камери, де мене знудило. І знову. І ще раз. Коли ж у моєму шлунку стало зовсім порожньо, я відповзла до протилежної стіни і впала на солому.

Я майже відразу заснула, але й уві сні продовжувала кружляти. Я бачила себе прив’язаною до колеса, яке невпинно оберталося.

Годі й казати, що більшу частину наступного дня мене нудило.

Щойно я сіла за гарячу вечерю, яку принесли кілька секунд тому, як раптом двері заскрипіли і в щілину між ними та стіною проглянула золота лисяча маска, у якій світилося примружене металеве око.

— Чортова робота, — вилаявся Люсьєн. — У тебе тут справжнє крижане королівство.

Так воно й було, однак мене надто нудило, щоб зважати на це. Я ледве тримала голову й ледве ковтала їжу, з великим зусиллям змушуючи її проповзати стравоходом. Люсьєн зняв плащ і накинув мені на плечі. Мене огорнуло приємним теплом.

— Ти ба! — здивовано проказав він, роздивляючись візерунки на моїй шкірі.

Дякувати небу, візерунки пошкодилися лише на талії. В інших місцях вони збереглися в первісному вигляді.

— Наволоч.

— Що сталося? — спитала я, сумніваючись, що хочу почути відповідь.

У пам’яті не збереглося нічого, крім уривків дикої музики.

— Не думаю, що ти справді хочеш це знати, — відповів він, повторивши мої думки.

Я розглядала змазані місця на талії. Схожі на сліди чиїхось рук. Візерунок порушений. Такого не приховаєш.

— Хто це зробив? — тихо спитала я.

— А ти як гадаєш?

Я втупилася в підлогу й затамувала подих.

— Темлін?

Люсьєн кивнув.

— Різ це вчинив, щоб його помучити.

— І це спрацювало?

Я не могла дивитися в очі Люсьєну. Принаймні я знала, що мене не торкались у найінтимніших місцях. Фарба наочно це підтверджувала.

— Ні, — зізнався Люсьєн.

Я гірко посміхнулась.

— А що я робила там увесь час?

«Порушувала правила, про які говорила Ейсіл», — відповіла сама собі.

Люсьєн шумно видихнув, потім провів рукою по своєму рудому волоссю.

— Більшу частину вечора він змушував тебе танцювати для нього. Решту ти просиділа в нього на колінах.

— Як саме танцювати? — наполягала я.

— Ці танці не схожі на ті, які ти танцювала з Темліном на святі Сонцестояння.

Я густо почервоніла. Згадалися фіолетові очі поруч з моїми, які лукаво поблискували.

— Ми танцювали на очах у всіх?

— Так, — відповів Люсьєн значно м’якше, ніж я взагалі від нього колись чула.

У маєтку він поводився зовсім по-іншому. Але зараз я не потребувала його жалості. Зітхнувши, Люсьєн узяв мене за ліву руку і став розглядати татуювання.

— Про що ти думала? Невже ти не вірила, що я прийду відразу ж, як зможу?

— Я помирала! — вигукнула я, висмикнувши руку. — У мене був жар, почалася лихоманка…. Я майже втрачала свідомість! Звідки я могла знати, що ти прийдеш? Ти хоч розумієш, що люди влаштовані по-іншому? І від зараження крові вони вмирають значно швидше, ніж ти думаєш. Ти сам сказав, що того разу із нагами ти вагався, йти мені на допомогу чи ні. Вирішив, що я впораюся з нагами і без тебе.