Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 77)
— Ну ось. Так краще. Подарунок. За те, що тобі стало хоробрості запитати.
Я відповіла йому важким поглядом. Він же показав порухом руки на камін.
Камін був бездоганно чистий, а моє відро повне сочевиці. Двері відчинилися самі собою, а за ними стояли охоронці, які притягнули мене сюди.
Різенд ліниво змахнув до них рукою:
— Вона виконала своє завдання. Відведіть її назад.
Вони простягнули до мене руки, однак тієї ж миті він вишкірив на них зуби, і вони вклякли на місці.
— Більше жодних хатніх робіт, досить завдань.
Його голос зазвучав чуттєвою ласкою. Жовті очі охоронців оскляніли, вони порозкривали роти, і їхні гострі ікла заблищали на світлі від свічок.
— Іншим також скажіть. Тримайтеся подалі від її камери, і щоб ніхто її й пальцем не торкнув. А хто торкне, той нехай візьме кинджал і розпоре собі черево. Зрозуміло?
Охоронці заціпеніло кивали. Потім заморгали, немов прокидаючись зі сну, і розправили плечі. Я намагалася не показувати, що вся тремчу. Звісно, Різенд вдався до магії. Може, і до їхніх мізків навідався.
Різенд усміхнувся до мене.
Я вже була біля дверей, коли він кинув мені навздогін:
— Завжди радий тебе бачити.
Розділ 39
Відтоді щоранку й щовечора мені в камеру почали приносити свіжу гарячу їжу. Я жадібно ковтала її, однак не забувала при цьому проклинати Різенда. На роботу мене більше не ганяли, і я, застрягши в камері, ламала голову над загадкою Амаранти, що зазвичай закінчувалося нестерпним головним болем. Я повторювала загадку знову й знову, знову й знову, але розгадати її не могла.
Минали дні, а я не бачила ані Темліна, ані Люсьєна, і навіть Різенд не приходив, щоб чимось дошкулити мені. Я була сама… зовсім сама, зачинена у тиші… А крики в темниці лунали і вдень, і вночі. Коли ж вони ставали геть нестерпними й від них треба було якось відволіктися, я дивилася в котяче око на своїй лівій долоні. Я намагалася зрозуміти, навіщо Різенд зробив мені це татуювання. Чи не для того, щоб нагадувало воно мені про Джуріана? Надто жорстокий ляпас. А може, нагадування про те, що рано чи пізно я належатиму йому, як той стародавній воїн зараз належить Амаранті?
І щоразу, коли зверталася до цього ока із кількома словами, я потім проклинала себе за дурість. Або ж проклинала Різенда. Однак я могла заприсягтися, що, прокинувшись однієї ночі, помітила, що око блимнуло.
Якщо я правильно стежила за ходом часу, відзначаючи його за сніданками та вечерями, дня через чотири після моєї зустрічі з Різендом до мене в камеру завітали дві Вищих Фе.
Вони проникли крізь щілину між дверима та стіною, у тоненькій смужці срібного світла, точнісінько так, як поставав переді мною Різенд. Проте він по тому перетворювався на істоту із плоті й крові, вони ж більше нагадували істот, створених із тіней, їхні риси обличчя можна було хіба що ледь розгледіти, і вбрані вони були у вільні сукні, які, здавалося, були зіткані з павутиння.
Вони не промовили ані слова, доки наближалися до мене. Я навіть не стала супротивитися їх наближенню, усе одно тікати не було куди. Руки, якими вони обхопили мої зап’ястя, були холодні, проте доволі тверді, так ніби цей ореол тіні навколо них був таким собі вбранням, маскуванням, другою шкірою.
Певно, їх послав до мене Різенд… І вони були служницями з його Двору Ночі. Мабуть, німими, бо не пустили ані пари з вуст, коли притислися до мого тіла і провели — фізично провели —
Фейрі вели мене запиленими сходами й давно забутими коридорами, поки ми не дісталися непримітної кімнати, де вони роздягнули мене догола, викупали, а потім стали фарбувати все моє тіло, що викликало в мене огиду.
Їхні пензлі були надто холодні й лоскотали мене, але примарні руки тримали міцно, хай як я пручалася. Усе стало іще гірше, коли вони почали фарбувати мої найінтимніші місця, і мені довелося неабияк приловчитися, щоб копнути одну з них в обличчя. Вони не пояснили, навіщо коять таке зі мною. Напевно, це було наступним завданням від Амаранти або ж її покаранням. Навіть якби я втекла від них, нікуди було мчати далі, до того ж це могло накликати на Темліна ще гірші випробування. Тож я не розпитувала в них ні про що і більше не пручалася, дозволивши чинити їм наді мною свої дії.
Від шиї й вище у мене був вигляд королеви: обличчя мені прикрасили макіяжем, червоною помадою на губах, золотим пилом на повіках, очі обвели чорним контуром, а волосся заплели навколо невеличкої золотої діадеми з украпленням у ній темно-синього лазуриту. А от нижче шиї я була ритуальною забавкою давно забутих богів. Вони аж до самого плеча домалювали до мого татуювання візерунки, і, коли нарешті чорно-синя фарба висохла, надягли на мене майже прозору білу сукню. Якщо, звичайно, це можна було назвати сукнею. Насправді це були лише два довгі шматки прозорої, наче хмаринка, тканини, що ледве прикривали мої груди, а на плечах вони трималися завдяки двом золотим брошкам. Тканину підперезував укритий коштовним камінням пасок, затягнутий у мене на стегнах, а далі вона спадала до самої підлоги. Ця «сукня» ледве вкривала мене, а те, як обвівало холодом спину, підказувало, що вона взагалі оголена.
Цього холодного доторку було задосить, щоб роздмухати мою лють.
Дві Вищі Фе не звертали уваги на мої прохання вдягнути на мене щось іще. Вони відвертали від мене вкриті тінями обличчя, та коли я спробувала зірвати із себе сукню, міцно перехопили мої руки.
— На твоєму місці я так не поводився б, — пролунав від дверей глибокий веселий голос.
Різенд стояв біля стіни, схрестивши руки на грудях.
Я повинна була одразу здогадатись, що це його витівка. Досить було порівняти візерунки в мене на руці й на тілі.
— Іще не настав час для початку нашої угоди, — гнівно нагадала я.
Ті інстинкти, які колись підказували мені бути мовчазною, тримати язик за зубами, коли поряд зі мною були Темлін і Люсьєн, геть зникали, коли біля мене опинявся Різенд.
— Отже, золотце, мені потрібна компанія для вечірки. — Його фіалкові очі виблискували міріадами зірок. — Тож коли я подумав, як ти на самоті проводиш усі ночі в камері…
Він махнув рукою, і двоє служниць-фейрі зникли. Вони розчинились у дверях позаду нього. Я здригнулася, коли вони знову спокійно пройшли крізь дерев’яні двері. Певно, такою здатністю володіли всі при Дворі Ночі. Різенд, побачивши моє здивування, засміявся.
Десь із глибинного павутиння моїх спогадів спливло те, що… колись одного разу Темлін прошепотів мені на вухо.
— Це справді обов’язково? — спитала я, вказуючи на фарбу та вбрання.
— Звичайно, — холодно відповів він. — А як іще я дізнаюсь, чи хтось торкатиметься тебе?
Він підійшов, а я ледь напружилася, коли він пальцем провів по моїх плечах, розмазуючи фарбу. Утім, щойно його палець відірвався від моєї шкіри, фарба знову утворила візерунки.
— Сукня не пошкодить фарби, так само як і твої власні рухи. — Його обличчя було надто близько до мого. А зуби зовсім поруч з моїм горлом. — І я добре пам’ятатиму, де опиняться
Він дав мені щиглика по носі.
— І, Фейро, — додав він, його голос знову перетворився на муркотіння, на пестощі для слуху та всього тіла, — я не люблю, коли хтось торкається моєї власності.
У мене всередині все похололо. Він володів мною протягом одного тижня щомісяця. І, певно, гадав, що це триватиме до кінця моїх днів.
— Ходімо. — Порухом руки Різенд звелів іти за ним. — Ми вже спізнюємося.
Ми йшли довгими коридорами. Звуки веселощів і свята лунали дедалі ближче. Моє обличчя палало від сорому, і я тихенько проклинала надто прозору сукню, що була на мені. Вона перед усіма відкривала мої груди, фарба геть нічого не залишала для уяви, а від холодного повітря печери мене обсипали сироти. Ноги, стегна й більшу частину мого живота вкривала лише тоненька тканина, і я змушена була зціпити зуби, щоб вони не цокотіли. Босі ноги так змерзли, що я мріяла тільки про величезний камін, перед яким погріла б їх.
Дивна немелодійна музика лилась у велетенські двійчасті двері, які я одразу впізнала. Тронна зала.
Фейрі та Вищі Фе звернули на нас погляди, коли ми зайшли в залу. Одні вклонялися Різенду, інші просто дивилися на нас. Я помітила кількох зі старших братів Люсьєна біля самісіньких дверей. Їхні посмішки були геть вовчі.
Різенд не торкався мене, однак ішов доволі близько, щоб усі розуміли, що я супроводжую його… що я
Шепіт змією вповз у святкування, і навіть музика стихла, коли натовп розступився й утворив прохід до трону Амаранти. Я високо підвела голову під вагою діадеми.
Я виконала її перше завдання. Виконала її завдання з хатньої роботи. І могла дозволити собі так тримати голову.