Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 76)

Я знову перевіряла увесь попіл… знову і знову. Руки в мене стали чорними і вкрилися плямами, бо попіл на долонях змішався з потом. Одяг став брудним. Я щоразу була впевнена, що більше насінин сочевиці не буде, і щоразу переконувалася, що зібрала не все…

Клацнув замок, я потягнулася за коцюбою, підхопилася на ноги і притулилася до стіни. Коцюбу сховала за спиною.

До кімнати нараз увійшла темрява, змусивши танцювати полум’я на свічках від легенького холодного вітерця. Я міцніше стиснула коцюбу і сперлася на камін. Потім ця темрява всілася на ліжко й набула знайомих форм.

— Як приємно тебе тут бачити, Фейро, золотце, — мовив Різенд, лягаючи на ліжко й спираючи голову на руку. — Чи можу я дізнатися, що ти намагаєшся знайти в моєму каміні?

Я напружилася, ладна тікати, відбиватися, робити що завгодно, щоб дістатися дверей, які були далеко, так далеко від мене.

— Мені наказали знайти сочевицю в попелі й відчистити її, інакше ти здереш із мене шкіру живцем.

— Звідки вони знали? — І знову ця котяча посмішка.

— За таку чудову ідею мені слід подякувати тобі? — не сказала, а просичала я.

Убивати мене Різенду не дозволено. Принаймні зараз, поки діє наша умова з Амарантою. Проте є чимало інших способів ускладнити мені й без того нелегке життя.

— О ні, — промуркотів Різенд, ліниво розтягуючи слова. — Про нашу невеличку угоду ще ніхто не знає. Я мовчу. Ти теж тримаєш язичок за зубами. Чи тобі дошкуляє сумління?

Я звела на нього погляд і підборіддям показала на камін, досі тримаючи в руці коцюбу.

— Я вже достатньо очистила камін від сочевиці?

— Почнімо з того, звідки взагалі з’явилася сочевиця в моєму каміні?

Я презирливо поглянула на нього:

— Напевно, це входить до моїх обов’язків з хатньої роботи.

— Гм-м, мабуть, вона чи хтось із її слуг гадають, що я добре з тобою розважусь, — мовив він, роздивляючись свої нігті.

Я прикусила губу.

— Або ж вона тебе перевіряє, — наважилася сказати я. — Ти сказав, що поставив на мене гроші під час першого мого завдання. Амаранті це могло дуже не сподобатися.

— А чому це Амаранта повинна мене перевіряти?

Я не здригнулась від пильного погляду його фіалкових очей. Підстилка Амаранти, колись Люсьєн так назвав Різенда.

— Ти збрехав їй. Про Клер. Ти добре запам’ятав мене.

Різенд знову сів на ліжку граційним невловимим рухом, сперся ліктями на стегна. Така грація, така м’якість за такої могутньої статури. «Я різав та вбивав на полях битв іще до твого народження», — одного разу сказав він Люсьєну. Я ні на мить у цьому не сумнівалася.

— Амаранта веде свою гру, — дуже просто відповів він, — а я граю у свою. Тут, у Підгір’ї, один день нудніший за другий.

— Вона відпустила тебе на Ніч Вогнів. А ще ти якось вибрався звідси, щоб принести ту жахливу голову в сад Темліна.

— Це вона попросила мене залишити ту голову в саду. А стосовно Ночі Вогнів…

Він обдивився мене з ніг до голови й мовив:

— У мене були свої причини бути там тієї ночі. І навіть не думай, Фейро, золотце, що мені це нічого не коштувало. — Він усміхнувся, однак ця усмішка аж ніяк не пасувала до його сумних очей. — Ти врешті покладеш ту залізяку чи мені чекати твоєї атаки?

Я проковтнула свої прокляття на його адресу й витягла з-за спини коцюбу, однак не поклала її на місце.

— Героїчна спроба, проте геть марна, — резюмував він.

Правда… це правда. Йому навіть не знадобилося виймати руки з кишень, щоб заволодіти розумом Люсьєна.

— Як сталося, що в тебе досі такі могутні сили, коли в інших їх майже не залишилося? Я гадала, що вона відібрала силу в усіх верховних правителів.

Він скинув догори охайно підстрижену темну брову.

— О, вона забрала мої сили. А це…

І знову ті кігті почали пестити мій розум. Я відсахнулася від нього на крок, втискаючись у камін. І тут одразу ж тиск на мій розум припинився.

— Це залишки від того, що було раніше. Залишки, якими я час від часу граюся. У твого Темліна залишилася груба сила й уміння змінювати подобу. Мій арсенал більш… смертельний.

Я усвідомлювала, що він не блефує, — але не тоді, коли я відчувала його кігті у своєму розумі.

— Тож ти не вмієш змінювати подобу? Це не якесь загальне вміння для всіх Вищих Лордів?

— О, всі Вищі Лорди — свого роду перевертні. У кожному з нас живе справжній звір, який рветься на волю. Твій Темлін надає перевагу хутру, мені більше подобаються крила.

Мороз пройшов моєю спиною.

— А зараз ти можеш перетворитися на крилату істоту чи вона відібрала в тебе цю здатність?

— Так багато запитань від однієї маленької дівчини.

Однак темрява, яка огортала його весь час, почала рухатися, кружляти, мерехтіти, коли він звівся на ноги. Я зморгнула, але цього було достатньо.

Я міцніше стиснула залізну коцюбу.

— Неповноцінне перевтілення, як бачиш, — промовив Різенд, клацаючи чорними, гострими мов бритва кігтями, які замінили йому пальці. Нижче колін темрява також оповила його шкіру — і замість ступень також поблискували довжелезні кігті.

— Мені не подобається перетворюватися повністю. Ставати звіром.

І справді, на мене досі дивився Різенд, залишилось і його могутнє тіло фейрі. Але позаду нього… були велетенські чорні перетинчасті крила, як у кажана, такі, як у Аттора. Різенд щільно притиснув їх до спини, залишивши над кожним плечем по гострому кігтю. Це приголомшувало, було неймовірно і водночас прекрасно, ще й обіцяло десятки, якщо не сотні кошмарних снів. Крила були досить прозорі. Вони пропускали світло від свічок, і я стала, що було геть недоречно, розглядати візерунки на крилах, обриси кігтів та їх похитування.

Різенд покрутив шиєю — і все зникло: крила, кігті, залишився чоловік, вишукано вбраний.

— Невже ти не спроможешся бодай на один маленький комплімент?

Я припустилася великої, дуже великої помилки, уклавши з ним угоду, подумала я, а вголос сказала:

— Ти й так надто хорошої думки про себе. Сумніваюсь, що комплімент від смертної дівчини матиме для тебе якесь значення.

Він тихо засміявся, і цей звук пронизав мене до кісток, зігріваючи кров.

— Я й досі не вирішив, як тебе сприймати — чарівною чи дурненькою. Адже ти так грубо і навіть нахабно поводишся з верховним правителем — із Вищим Лордом.

Схоже, лише з ним мені важко було тримати язик за зубами. Тож і тепер я наважилася запитати:

— А ти знаєш відповідь на її загадку?

Він схрестив руки:

— Ти жартуєш?

— У її умовах не було заборони на допомогу інших.

— Але ж після того, як наказала побити тебе до напівсмерті, вона заборонила нам усім допомагати тобі.

Я чекала. Проте він лише похитав головою.

— Навіть якби мені захотілося допомогти тобі, я не зміг би цього зробити. Вона наказує, і ми всі зобов’язані виконувати її накази.

Він здмухнув невидиму пилинку зі свого чорного одягу.

— Добре, що я їй подобаюся, еге ж?

Я відкрила рота, щоб наполягати… ні, благати його. Відповідь означала миттєву свободу…

— Навіть не починай, — сказав Різенд. — Ні я, ні будь-хто інший не підкаже тобі відповідь. Якщо Амаранта раптом звелить нам не дихати, ми будемо зобов’язані виконати і такий її наказ.

Він нахмурив брови і клацнув пальцями. І ось увесь пил, увесь попіл, бруд та зола… усе зникло з моєї шкіри, з одягу, і знову з’явилося відчуття, ніби я щойно вийшла з ванної.