Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 75)
Його посмішка стала трохи хижою. Підготуватися я не встигла. Різенд схопив мене за руку, і її обпекло пронизливим болем. Я закричала від страху. Мені здавалося, що я зараз розколюся на друзки й перестану існувати. Зацебеніла кров, а потім…
Коли я розплющила очі, Різенд, як і раніше, усміхався. Я не знала, чи надовго втратила свідомість. Мене не лихоманило. У голові прояснилося. Я сіла й болю вже не відчула. Глина, що досі вкривала моє тіло і одяг, теж зникла. Мене мов вимили в гарячій воді.
Я звела перед собою зцілену руку.
— Що ти зі мною зробив?
Різенд стояв, пригладжуючи своє шовковисте темне волосся.
— Є такий звичай у моєму Дворі: коли хтось про щось домовляється, то угоду між ними записують не на пергаменті, а безпосередньо на тілі. Так надійніше.
Я навіть забула, що моя ліва рука більше не боліла й вільно рухалася. Я з подивом дивилася на лінії й завитки чорних візерунків, які вкрили нижню частину руки, включно зі всіма п’ятьма пальцями. Посередині долоні з’явилося велике чорне око, достоту як у кота. Щілинки його зіниці дивилися на мене.
— Прибери оце! — наказала я.
— Зайвий раз пересвідчуюся, що людям невідоме почуття вдячності, — засміявся Різенд.
Здалеку татуювання схоже було на довгу — до ліктя — мереживну рукавичку. Але досить було піднести руку до очей, як виникали вигадливі зображення квітів, листя і якихось фігур, а все вкупі утворювало загальну картину. Це вже не змити й не зішкребти. «Подарунок» Різенда залишиться зі мною назавжди.
— Ти не попередив, що таке на мені з’явиться.
— Ти й не питала. Тож як мене можна звинувачувати?
Він рушив до дверей, проте зупинився. А тим часом тиха найтемніша й найпрекрасніша ніч завихорилася навколо його плечей.
— Якщо тільки це не просто людська невдячність і неприязнь до мене, тоді, певно, ти дуже боїшся реакції на це Вищого Лорда.
Я вже бачу, як його обличчя бліднішає, губи стають тонкими й білими, а з рук виповзають кігті. Я майже чула його гарчання: про що я взагалі думала, коли погоджувалася?
— Хоча, гадаю, я все ж таки діждуся слушної нагоди, щоб усе йому розповісти, — мовив Різенд.
Блиск у його очах сказав мені більше, ніж слова. Метою Різенда був не мій порятунок, а можливість якомога сильніше дошкулити Темліну. І, як остання дурепа, я потрапила в його пастку, як той хробак у мою.
— Відпочивай, Фейро, — люб’язно мовив Різенд.
Він обернувся на тінь, а тоді розчинився в повітрі, протискаючись між дверима та стіною.
Розділ 38
Я намагалася не дивитися на свою ліву руку, коли вишкрібала бруд із підлоги у великому коридорі. Татуювання, яке в камері мені здалося чорним, насправді було темно-синє. Важкою хмарою висіло воно над моїми думками, які й без того були невеселі. Отакої! Продалася Різенду. Я стискала пальці, щоб тільки не бачити котячого ока на долоні, і не могла звільнитися від дивного, божевільного відчуття, що око спостерігає за мною.
Я занурила велику швабру у відро, яке охоронець із червоною шкірою кинув мені до ніг. Спочатку, побачивши те і те, я подумала, що червоношкірі охоронці змусять мене мити камеру. Але мене виштовхали в коридор, а потім потягли в інший, викладений білим мармуром.
— Якщо підлога не буде вимита й не блищатиме до вечері, — гаркнув один із них, — ми прив’яжемо тебе до вертлюга й кілька разів прокрутимо над вогнем!
Він хижо посміхнувся, і зуби його клацнули.
Сказавши це, вони пішли. Я й гадки не мала, коли настане час вечері, тож швидко й нервово почала все мити. Спину вже вогнем пекло, хоч працювала я, може, з пів години.
Вода, яку вони мені дали, була брудна, і що більше я терла шваброю підлогу, то бруднішою вона ставала. Я пішла до охоронців попросити відро чистої води, але двері їх приміщення були замкнені. Допомогти мені було нікому.
Завдання, яке неможливо виконати, завдання, щоб помучити мене, а потім катувати над вогнем. Вертлюг. Можливо, саме той клятий вертлюг і був причиною жахливих волань, що їх я чула в камері. Цікаво, кілька обертів на тому вертлюзі геть спалять мене чи тільки підсмажать — і ті опіки стануть приводом для ще однієї угоди з Різендом? Я лаялась і проклинала все на світі, відтираючи підлогу щіткою. Її грубі щетинки старанно скрипіли, але мармурові плити не ставали чистішими, вони всі були в коричневих плямах. Побачивши їх, я загарчала не гірше фейрі й занурила щітку у відро. Моя старанність дала зворотний результат: брудні водяні бризки заляпали те, що я встигла вимити. Я знову занурювала швабру у відро і знову починала мити одне й те саме місце.
А брудна вода розтікалася підлогою все далі.
Невдовзі я переконалася, що вже не мию, а брудню підлогу. Коричневі плями ставали дедалі густішими. Важко дихаючи, я жбурнула щітку на підлогу і сховала обличчя в мокрих долонях. Але наступної миті відвела ліву руку, усвідомивши, що притиснула до щоки татуйоване око.
Я припинила мити, втупившись поглядом перед собою й намагаючись заспокоїтися. Мав же бути якийсь вихід! Мали б існувати якісь способи впоратися із цією клятою підлогою. Може, з тих, що їх називають бабусиними секретами. Ось тільки своїх бабусь я ніколи не бачила. Невже мене прив’яжуть до вертлюга й підсмажать, як порося.
Піднявши щітку, я знову почала скребти підлогу, поки від болю й напруження не затремтіли руки. Здавалося, хтось навмисне додає бруду по всій підлозі. Коли я почала мити, мармурові плити були значно чистіші, ніж стали після мого миття. Перед очима постала моторошна картина: мене крутять на вертлюзі, а я щосили кричу і благаю, щоб припинили ці тортури. Потім згадала червоні смуги на мертвому тілі Клер. Від якого знаряддя для тортур вони з’явилися? Руки тремтіли. Щітка випала з рук. Я здолала величезного хробака, а миття підлоги стало для мене завданням, яке я не в змозі виконати.
Неподалік прочинилися двері. Я рвучко озирнулася. З дверей висунулася рудоволоса голова, і я полегшено зітхнула. Люсьєн. Нарешті!
Але це був не Люсьєн, а жінка, і без маски.
На вигляд вона була трохи старша за Амаранту. Її порцелянова шкіра неймовірного кольору світилась, а на щоках грав рум’янець кольору рожевих троянд. Якщо мене не переконало б руде волосся, то червоно-коричневі очі безпомилково підказали, хто переді мною.
Я вклонилася дружині верховного правителя Дому Осені. У відповідь вона злегка кивнула. Напевно, за їхніми мірками це вже вважалося особливою честю.
— За те, що ти назвала їй своє ім’я, щоб врятувати мого сина, — мовила вона солодким голосом, як поціловані сонцем яблука.
Звісно, вона була серед натовпу того дня. Вона вказала на відро граційним рухом:
— Мій борг сплачено. — І зникла у дверях, які сама й відчинила.
Я могла заприсягтися, що відчула аромат смажених каштанів і потріскування вогню, які вона залишила по собі.
Тільки після того, як двері зачинились, я зрозуміла, що мала подякувати їй. Тільки після того, як подивилася на відро, усвідомила, що увесь час ховала ліву руку за спиною.
Я стала на коліна перед відром і занурила пальці у воду. З них миттєво зійшов увесь бруд. Я здригнулась, а потім посиділа кілька секунд на колінах, щоб перевести подих. Вилила на підлогу трохи води. Коричневі плями зникли. Мармурові плитки були чистісінькі.
На превелике розчарування охоронців, я виконала їхнє завдання. Але наступного дня вони потягнули мене до якогось великого приміщення, що тонуло в темряві. Лише слабкі вогники кількох свічок ледве розганяли морок. Охоронці кивнули в бік каміна, що займав майже всю стіну.
— Одна зі служниць ненароком висипала сочевицю в попіл, — проскрипів охоронець, який обіцяв підсмажити мене на вертлюзі. Він простягнув мені невеличке дерев’яне відро. — Вибери її з вогню до повернення мешканця цієї кімнати. А не вибереш — він із тебе шкуру спустить.
Двері зачинилися, клацнув замок, і я залишилася в кімнаті сама.
Діставати сочевицю з попелу та золи — це ж якась нісенітниця.
Я підійшла до темного каміна й присіла. Завмерла.
Не зможу із цим впоратися.
Я роззирнулася навсібіч. Вікон у приміщенні не було. Не було більше жодних входів-виходів, через які можна було б утекти, окрім того, через який я сюди увійшла. Посеред кімнати стояло велетенське ліжко. Простирадла були шовкові й чомусь чорного кольору. Меблів зовсім небагато. Я не побачила ні покинутого одягу, не було і книжок, не кажучи вже про зброю. Таке відчуття, що господар кімнати взагалі ніколи не спав на цьому ліжку. Я опустилася на коліна перед каміном і спробувала вгамувати шалене биття серця.
У мене завжди був гострий зір. Я згадала, як виглядала кроликів, що ховалися в гайку. І не лише кроликів. Не так уже й складно знайти розсипану в золі сочевицю. Гірко зітхнувши, я нахилилася над купою попелу біля самого каміну й узялася за роботу.
Я помилялася.
За дві години по тому очі в мене сльозилися, спина боліла, і попри це я продиралася вже в сотий раз крізь кожен сантиметр попелу і знаходила дедалі більше,