Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 81)

— Починаймо! — наказала Амаранта.

Підлога піді мною здригнулася. Не встигла я оговтатися, яка вона стала опускатися, занурюючи мене у велику прямокутну яму. Хтось із фейрі хихотів. Я знову зловила погляд Темліна й не відпускала його доти, доки його обличчя не зникло за краєм підлоги.

Я опинилася серед чотирьох стін. Дві були вирубані в камені й відполіровані до дзеркального блиску. Я мимохіть завважила, що піднятися ними в разі чого просто неможливо. Третя стіна була навіть не стіною, а залізними ґратами, і вона розділяла приміщення надвоє. В іншій його частині… У мене перехопило подих.

— Люсьєне… — прошепотіла я.

Він був прикутий до підлоги посеред другої половини. Його живе око так широко розплющилося, що видно було склеру. Металеве око несамовито крутилося. Страшний шрам став помітнішим на блідій шкірі. Він знову став іграшкою Амаранти для жахливих тортур.

Дверцят у ґратах не було. Я не мала жодної можливості дістатися його, хіба що перелізти через ґрати на його бік. Там були доволі широкі отвори, і я, певно, змогла б влізти нагору й зістрибнути з його боку. Утім, я не наважилась.

Фейрі почали шепотітися між собою, і знову я почула, як золоті монети дзвенять у них в руках. Цікаво, чи Різенд знову поставить на мене? У натовпі промайнули вогняно-руді плями — чотири рудоволосі голови, від яких у мене заціпило спину. Брати Люсьєна з’явилися подивитися на його муки, розраховуючи, що разом зі мною загине й він. Але де ж його мати? Де батько? Верховний правитель Двору Осені напевно ж повинен бути присутнім на моєму випробуванні. Я вдивлялася в натовп, але не побачила його батьків. Зате Амаранта й Темлін стояли біля самого краю ями. Нахиливши голову, вона кивнула мені й елегантним рухом вказала на стіну під своїми ногами.

— Саме тут, Фейро, золотце, твоє завдання. Воно навряд чи здасться тобі складним. Тільки й того, що треба відповісти на запитання, правильно вибравши важіль, і тоді перемога за тобою. Неправильний вибір прирече тебе на загибель. Позаяк важелів лише три, гадаю, я дала тобі величезну перевагу.

Амаранта клацнула пальцями, і щось металеве заскреготіло у відповідь.

— Звісно ж, — додала вона, — якщо ти встигнеш вчасно розгадати загадку.

Зі стелі повільно спускалися велетенські ґрати, вкриті гострими металевими шипами, ті, на які я спочатку не звернула особливої уваги, сприйнявши їх за старовинні канделябри.

Я повернулася до Люсьєна. Тепер зрозуміло, чому це приміщення розділили навпіл. Гинучи сам, кожен із нас бачитиме, як гине інший. Я бачитиму, як Люсьєн стікатиме кров’ю в той час, коли мене чавитимуть. Шипи, на яких трималися свічки й смолоскипи, були червоні — навіть звідси мені було видно, як від жару миготить повітря.

Такі махини вмить розплющать наші тіла. Можливо, колись ці дивні предмети справді правили за канделябри і в них вставляли свічки або смолоскипи, але Амаранта перетворила їх на знаряддя тортур. Без якихось там факелів, тільки силою своєї магії вона дочервона розжарила всі прути. Навіть здалеку я відчувала жар, що йде від них.

Я важко задихала. Люсьєн сіпнувся, дзвякнувши ланцюгами, але вони тримали міцно. Смерть, що нависла над нами, не буде швидкою й безболісною. Але жах перед жаровнями відсунувся, коли я повернулася до стіни, зазначеної Амарантою.

На рівній поверхні був вирізаний широкий напис. Нижче з пазів висовувалися руків’я трьох кам’яних важелів, позначених номерами I, II і III.

Мене охопила паніка. Я впізнавала лише прості слова — геть не потрібні «це», «але» та «пішло». Решта здавалася мені плямами літер, яких я не знала, літер, які я навіть вимовити не була здатна і задля розуміння яких мала б піти ціла вічність.

Можливо, в тиші бібліотеки Темліна я б і згадала їх значення й навіть склала б у слова, але тут усе вирішували лічені хвилини.

Я дихала уривчасто. Жаровні повзли вниз. Тепер вони висіли на рівні голови Амаранти. Ще трохи — і я вже не зможу вибратися з ями. Мене придавить розпеченим куполом. Я не встигала витирати піт з чола. У мене змокла спина. Хто сказав Амаранті, що я майже не вмію читати?

— Щось не так? — Брови Амаранти в подиві злетіли догори.

Я знову подивилася на написи, намагаючись угамувати шалене биття серця.

Адже вона жодним словом не обмовилася про читання. Напевно, якби знала, яка я безграмотна, вона відверто глузувала б. Доля… дуже жорстокий кровожерливий поворот долі.

Знову брязнули і напнулися ланцюги. Побачивши напис на стіні, Люсьєн вилаявся. Я повернулася до нього, але зрозуміла: він лежав надто далеко від стіни і навіть своїм пильним металевим оком не міг прочитати написане. Якби він це якимось чином зробив і я почула б запитання, у мене з’явився б шанс… Утім, я ніколи не вирізнялася з-поміж інших умінням розгадувати загадки.

Друга жаровня зависла. Напевно, вона правила для залякування Люсьєна. Та, що висіла наді мною, опускалася.

Мене наштрикнуть на розпечені ґрати, спочатку підсмажать, а потім розчавлять, як виноградину.

Ґрати пройшли на рівні країв ями, затуляючи вихід, — ані куточка, де можна було б сховатися. Якщо я не відповім на запитання, доки ґрати не дістануться важелів…

Горло перехопило, а я все намагалася читати, читати, читати… Однак жодного слова не впізнавала. Повітря загуснуло від металевого запаху… Не магії, а розпеченої безжальної криці, яка сантиметр за сантиметром наближалася до мене.

— Відповідай! — відчайдушно вигукнув Люсьєн, і його голос зірвався.

Мені жалило очі. Слова залишалися скопищем літер, вони знущалися з мене своїми вигинами та формами.

Метал застогнав, дряпаючи гладке каміння стіни, а шепіт фейрі ставав дедалі голоснішим. Крізь отвори у ґратах я побачила, як старші брати Люсьєна хихочуть. Спекотно… нестерпно спекотно.

Це буде боляче — прути були товсті, без загострених кінців. Мої муки скінчаться не відразу. Це буде повільно. І знадобиться якийсь час, щоб прохромити моє тіло. Піт смужками стікав шиєю на спину, а я все дивилась на літери, на I, II та III, які мали перетворитися на мій порятунок. Два варіанти з трьох — уб’ють мене, а один — зупинить ґрати.

Я знайшла цифри в написі на стіні… Тож, певно, це загадка-крутиголовка зі слів, гірша за будь-якого хробака та його смертельний лабіринт.

— Фейро! — вигукнув Люсьєн, задихаючись і не відводячи погляду від розпечених шипів.

Наді мною схилилися повні зловтіхи обличчя Вищих та нижчих Фе.

Три… коми… кони…коники…

Ґрати не зупинялися, а відстань між моєю головою та шипами вже була менша за мій зріст. Я могла заприсягтися, що розпечений метал випивав усе повітря із ями.

…по… ла… лану… стри… стриб… али… стрибали…

Мені хотілося заплющити очі, закричати, благаючи про помилування. Я повинна була попрощатись із Темліном. Просто цієї миті. Негайно. Моє життя закінчувалося просто тут — це були мої останні хвилини, останні подихи, останні удари мого серця.

— Обери будь-який! — крикнув Люсьєн, а хтось у натовпі зареготав найголосніше — безсумнівно, його брати.

Я простягнула руку до важелів і подивилася на три цифри під пальцями з татуюваннями… Пальці дрижали.

I, II, III.

Звичайні цифри. Вони нічого не означали, лише були межею між життям і смертю. Шансом на порятунок, але…

Два. Два було щасливим числом, бо два — це ніби як Темлін і я, лише двоє людей. Один — я впевнена, було числом поганим, бо один — це як Амаранта або Аттор — поодинокі дуже лихі створіння. Один було гидким числом, а три — це забагато… Три нагадувало мені трьох сестер, які змушені жити в маленькій хатині, де кожна ненавидить двох інших. Ненависть їх поглинає, і вони, отруєні нею, починають задихатися.

Два. Хай буде два. Я була ладна фанатично повірити в Котел, у Долю, у будь-що, здатне мені допомогти. Я вірила у два. Два.

Я потягнулася до другого важеля, але пекельний біль опік мені руку, перш ніж я торкнулася каменю. Я зашипіла й відсмикнула пальці. Подивилася на свою долоню з татуйованим оком. Воно примружилося. Певно, від спеки в мене почалися галюцинації.

Ґрати вже почали закривати собою написи, менше від двох метрів залишалося між моєю головою та ними. Я не могла дихати, я не була здатна думати. Було так спекотно, і метал шипів уже майже в мене над вухом.

Я знову потягнулася до середнього важеля, і знову біль паралізував мої пальці.

Око повернулося до свого звичайного стану. Я простягнула руку до першого важеля. І знову біль.

Я потягнулася до третього. Болю не було. Торкнувшись важеля, я подивилася вгору, на ґрати, що висіли за якийсь метр або й того менше У просвітах між прутами я піймала погляд фіолетових очей із цяточками зоряного блиску.

Я потягнулася до першого важеля. Знову біль. А біля третього…

Обличчя Різенда залишалося спокійним і непорушним. Піт збігав бровами, заливав очі. Я могла тільки довіритись йому, знову піддатись, змушена визнати свою малість та безпорадність.

Шипи були велетенські, і вони наближались. Піднявши руку над головою, я б уже залишилася без плоті.

— Фейро, будь ласка! — застогнав Люсьєн.

Я тремтіла так сильно, що ледве трималася на ногах. Згори наближався нестерпний жар.

Кам’яний важіль був холодний і приємний на дотик.

Я заплющила очі, не в змозі дивитися на Темліна, готуючись до нестерпного болю й агонії… І потягнула вниз третій важіль.

Тиша.

Вогнедишні ґрати припинили наближатись. А по тому — глибокий вдих. Люсьєн.