Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 82)
Я розплющила очі й побачила свої бліді пальці в кільцях татуювання, судомно зчеплені на третьому важелі. Шипи застигли менше як за пів метра над головою.
Вони не рухалися… зупинились.
Я перемогла… я пере…
І тут грати заскреготіли, бо знову почали рухатися — нагору, до стелі. Прохолодне повітря почало наповнювати кімнату. Я майже пила його, глибоко дихаючи.
Люсьєн забурмотів якусь молитву, знову і знову цілуючи підлогу…
Підлога піді мною рушила вгору, змусивши випустити рятівний важіль. Я знову відчула повітря та простір печери. Коліна в мене підгиналися.
Я не вміла читати, і це мало не вбило мене. Перемога була нечесна. Я впала на коліна, даючи кам’яній платформі змогу піднімати мене нагору, і тремтливими руками затулила обличчя.
Сльози обпалили мені очі за мить до того, як руку прохромив розпечений біль. Мені не впоратись із третім завданням. Я ніколи не звільню Темліна та його підданих. Біль знову пронизав мої кістки, і крізь приплив істерики я почула в голові голос, від якого заклякла.
Я не могла. Не могла навіть поворухнутися.
Мої коліна та спина почали виправлятися геть супроти моєї волі, і коли нарешті платформа припинила рухатись, я глянула на Амаранту сухими очима.
Обличчя Амаранти стало блідим, оніксові очі блищали. Я перемогла. Але ж я повинна була померти. Мене мала розчавити ота махина, випустити з мене всю кров.
Я послухала його. Голос Різенда був єдиним, що утримувало мене від ридань, які калатали у грудях і от-от мали вихопитися назовні.
Я змусила себе зустрітися поглядом із Амарантою. Він був крижаний, бездонний, сповнений прадавньої злості, але я його витримала. Я полічила до десяти.
Я слухала його, дозволила йому утримувати свій розум холодним та байдужим, допоки охорона вела мене до моєї камери, тримаючись на відстані. Слова Різенда відлунням розливалися в голові, підтримували мене.
Однак коли двері камери зачинились і голос замовк, я впала на підлогу й заридала.
Я ридала протягом багатьох годин. Оплакувала себе, Темліна, той факт, що я мала померти сьогодні, але залишилася живою. Я оплакувала те, що втратила, усі свої рани — кожну, тілесну й душевну. Частина мене, колись сповнена світла і радості, тепер була похмура й порожня. Я оплакувала і її.
Я не могла зупинитися. Не могла дихати. Мене добивала свідомість власного безсилля. Мені не перемогти Амаранту. Попри те що сьогодні я залишилася живою, вона, сама того не знаючи, здобула перемогу.
Вона перемогла. Насправді я її обдурила. Амаранта це зрозуміє і поквитається зі мною. Темліна я ніколи не зможу звільнити, а на мене чекає найжахливіша смерть, яка тільки існує. Я безграмотна людська дурепа. Так чи інак, мої вади й недоліки наздогнали мене. Ці підземелля стануть моєю могилою. Я більше не напишу жодної картини й ніколи не побачу сонця.
Стіни тиснули на мене, стеля давила. Я хотіла, щоб мене розчавило, щоб мене знищили просто тут. Усе кружляло, придушувало, не давало дихати. Я не могла втриматись у своєму тілі, стіни вичавлювали мене з нього. Я намагалась утриматися у своєму тілі, але щоразу, коли силкувалась налагодити зв’язок між розумом і тілом, мене проймав біль. І все, чого я раніше хотіла, все, чого я лише наважувалася хотіти, було тихе та просте життя. І нічого більше. Нічого, окрім цього. Нічого надзвичайного, нічого дивовижного. Однак зараз… зараз…
Я відчула легенькі хвилі темряви, навіть не підводячи голови, і не ворухнулася, коли тихі кроки наблизились. Я навіть не сподівалася цього разу, що це Темлін, про таке я не дозволяла собі навіть мріяти.
— Ти досі не наплакалася?
Різенд.
Я не відвела рук від обличчя. Двері піднялися назустріч стелі, що опускалася. От-от мене сплющить. Навколо не залишилося ані кольорів, ні світла.
— Ти щойно перемогла. Ти виконала друге завдання. У сльозах немає ніякої потреби.
Я заридала іще сильніше, а він засміявся. Здавалося, що кам’яна підлога завібрувала, коли він опустився переді мною на коліна. І хоча я намагалася пручатися, його хватка була міцна, коли він ухопив мене за зап’ястки й відвів руки від обличчя.
Стіни припинили рухатись, а кімната стала просторою. Жодних кольорів, лише тіні, відтінки беззоряної ночі. І лише ті фіалкові очі, які блищали міріадами зірок і були сповнені кольору та світла. Він ліниво усміхнувся мені, перш ніж нахилитися ближче.
Я відсахнулась, однак його руки були мов кайдани. Я не могла нічого вдіяти, коли його губи торкнулися моєї щоки і він злизнув сльозинку. Його язик обпік мені шкіру, а Різенд злизав другу солону доріжку, третю. Моє тіло напружилось і розслабилося водночас, мені було гаряче, й водночас я дрижала від холоду. І лише коли його язик затанцював на мокрих віях, я нарешті відсахнулася.
Різенд знову засміявся, коли я забилась у куток камери, витерла обличчя й подивилася на нього. Він усміхнувся й сів, притулившись до стіни.
— Я вгадав, як зупинити твої ридання.
— Це було огидно. — Я витерла обличчя.
— Хіба?
Він скинув бровою і вказав на свою долоню, те місце, де було моє татуювання.
— Цікаво. Під густим шаром гордині і впертості я відчув щось зовсім інше.
— Геть від мене!
— Твоя вдячність, як завжди, вражає.
— А ти хочеш, щоб я тобі ноги цілувала за те, що ти допоміг мені виконати завдання? Щоб дарувала тобі ще один тиждень свого життя?
— Ні, лише тоді, коли ти сама цього захочеш, — мовив він, сяючи зоряними очима.
Мені задосить і того, що частина мого життя належить цьому Лорду фейрі… Однак мати із ним зв’язок, завдяки якому він міг вільно читати мої думки, відчуття, спілкуватися зі мною…
— Хто б міг подумати, що ця самовпевнена та зухвала смертна дівчина не вміє читати?
— Тримай язика за зубами щодо цього.
— Я? Я навіть і не мріяв про таке розповісти комусь. Навіщо мені витрачати подібну інформацію на жалюгідні плітки?
Якби мені стало сили, я б його на шматки розірвала.
— Ти неймовірно мерзенний покидьок, — резюмувала я.
— Я неодмінно перепитаю в Темліна, чи не такими лестощами ти завоювала його серце.
Різенд пружно встав, видавши дивний звук, схожий на стогін, який відгукнувся у всьому моєму тілі. Наші очі зустрілися. Різенд усміхнувся. Я вищирила зуби.
— Завтра дам тобі перепочинок, звільню тебе від обов’язку супроводжувати мене до тронної зали, — сказав він, прямуючи до дверей камери. — А післязавтра сподіваюся побачити тебе красунею.
Його посмішка свідчила про те, що вигляд у мене геть не красуні.
Різенд зупинився перед дверима, однак не поспішав розчинятись у темряві.
— Я ось про що подумав. Якщо мені захочеться помучити тебе, коли ти з’явишся у мене при Дворі, то кращих мук для тебе я не зможу вигадати, як змусити тебе вчитися читати. Якщо це завдає тобі стільки мук, я непогано розважуся. Мені стало цікаво: якщо я вчитиму тебе читати, це буде так само болісно, як було сьогодні?
І він розчинився у темряві, перш ніж я змогла накинутися на нього.
Я стала ходити камерою, вдивляючись в око на своїй долоні. Я лаяла його на всі заставки, однак відповіді не дочекалася. Око мовчало.
Тільки потім я зрозуміла: Різенд оберігав мене, врятував мене від повного зриву.
Можливо, він це знав. А може, й ні.
Розділ 41
Після другого завдання все злилося в одноманітний плин днів, яких я навіть не пам’ятала. Я тонула в обіймах темряви і навіть стала чекати того дня, тієї миті, коли Різенд дасть мені кубок вина і я зможу забути про все на світі бодай на кілька годин. Я припинила думати над загадкою Амаранти — це вже було понад мої зусилля. Особливо для такої, як я, смертної дурепи.
Коли я починала думати про Темліна, мені ставало тільки гірше. Я здобула перемогу у двох завданнях Амаранти, проте глибоко в душі знала, що третє завдання мене вб’є. Після того, що трапилось із її сестрою, після того, що вчинив Джуріан, вона не дозволить мені залишитися живою. І я навіть не могла звинувачувати її; я навіть сумнівалася, чи сама пробачила б подібну жорстокість до Нести чи Елейн, хай би скільки століть минуло. Я все одно мріяла б її знищити.
Майбутнє, про яке я так мріяла, залишилося для мене мрією нездійсненною. Я б постарішала й померла, а він залишався б навіки молодим… сотні, а може, й тисячі років. У кращому разі на нас чекає лише кілька десятків років спільного життя. А тоді я помру.
Тож я жадібно пила вино. Я вже не переймалася й собою, і тим, що було для мене найважливіше. Я припинила думати про кольори, світло, смарагди очей Темліна… Про всі ті речі, які досі хотіла намалювати і що більше мені судилося зробити.