Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 71)

Утримуючи рівновагу, я намагалася охопити поглядом картину лабіринту. Марно було навіть намагатися запам’ятати його повороти й розгалуження. На дні канав темніли ями, а в стінах зяяли щілини, що вели, найімовірніше, в підземні тунелі.

У світі людей глина пахла… не сказати щоб смачно, але цілком прийнятно. Ця ж огидно смерділа. Я ковтала слину, борючись з нападами нудоти.

Повернувшись в бік платформи, я побачила, що вона навмисне винесена вперед і нависає над лабіринтом. Амаранта дивилася на мене з уже знайомою зміїною посмішкою.

— Різенд сказав, що ти мисливиця, — промуркотіла вона, і моє серце відчайдушно закалатало у грудях.

Певно, він знову прочитав мої думки, або… або він знайшов мою родину і…

Амаранта клацнула пальцями, звертаючись до натовпу:

— Робіть ставки, і хутчіше!

А тоді тицьнула в мене пальцем із каблучкою.

— Уполюй оце! — наказала вона.

Фейрі зашипіли й засміялися ще голосніше, і я побачила, як в їхніх різнокольорових долонях заблищало золото. Вони робили ставки на моє життя… Або ж на те, скільки я протримаюся, коли все розпочнеться.

Я звела очі на Темліна. Його смарагдовий погляд був крижаний. Я ж намагалась знову запам’ятати риси його обличчя, форму його маски, відтінок волосся. Востаннє.

— Відчиняйте клітку, — наказала Амаранта.

Я затремтіла всім тілом, страх пройняв мене аж до кісток. Десь ляснули ґрати, і я почула дивний звук. Щось незрозуміле, але дуже швидке потяглося в мій бік, розтинаючи повітря.

Я буквально заціпеніла. Натовп притихнув, але глина здригалася від наближення «дичини».

Амаранта клацнула язиком. Я звела голову в очікуванні бодай якихось підказок.

— Тікай, — прошепотіла вона.

А потім з’явилося «воно».

Я побігла.

Це був велетенський хробак. Скоріше, щось схоже на велетенського хробака, бо в цього чудовиська була пащека, усіяна декількома рядами неймовірно гострих зубів. Чудовисько рухалося з дивовижною легкістю, згинаючи рожево-коричневе тіло. Я здогадалася: лабіринт цих канав — його лігво. А я була для нього вечерею.

Ковзаючи, оступаючись на багнюці, я кинулася до іншого кінця канави, дорікаючи собі, що не запам’ятала всіх ходів та поворотів лабіринту, коли Аттор здійняв мене в повітря. Я добре розуміла, що неправильно обраний шлях може завести мене в глухий кут, а це неминуча смерть…

Натовп ревів від збудження, заглушаючи чвакання хробака. Він швидко доганяв мене, але я не давала собі змоги втрачати дорогоцінні секунди й не озиралася. Задушливий сморід підказував мені, що він близько.

Я мало не скрикнула від радості, аж раптом натрапила на розвилку в одній із канав. Тож я круто повернула ліворуч.

Мені треба було збільшити відстань між нами, а потім знайти схованку, де я могла б зосередитися й подумати, як мені його обдурити.

Іще одна розвилка, і я знову завернула ліворуч. Можливо, якщо я весь час повертатиму ліворуч, то зможу зробити коло, якимось чином опинитися за спиною цієї істоти і…

Ні. Це мої фантазії. Тоді я мала б рухатися втричі швидше за хробака, але поки що не дуже від нього відірвалася. Черговий поворот ліворуч закінчився стіною. Я влетіла в неї й розтягнулася на слизькій глині. Мерщій підхопившись, я рукавом стерла з лиця холодну смердючу рідину й побачила над собою обличчя фейрі, які сміялися. Я дременула назад, вибігла у вузький прямий прохід і помчала щодуху. Тепер я насмілилася поглянути через плече. Мій страх ще більш посилився, бо хробак також звернув у той самий прохід і майже не відставав від мене.

Я ледь не проскочила повз невеличкий отвір збоку від проходу, дякуючи тому, що все ж таки озирнулась на хробака. Я кинулась до цього отвору, кілька кроків убік, і почала протискатися в отвір. Він був надто маленький для хробака, однак ця істота напевно ж уміла прослизати крізь глину. Якщо ні, то в цьому йому допоможе сила-силенна зубів.

Утім, я вирішила, що треба ризикнути. Коли ж мені нарешті пощастило пропхатись усередину отвору, чиясь сила потягнула мене назад. Ні… не сила, а самі стіни.

Отвір був надто маленький, а я так відчайдушно намагалася прослизнути крізь нього, що врешті-решт застрягла. Спиною до хробака. І навіть не могла розвернутись, щоб поглянути, чи не наближається він, бо надто глибоко вгрузла.

І цей сморід… сморід ставав дедалі огиднішим.

Я щосили тягла себе вперед, але багнюка була надто слизька і вперто тримала мене.

Навколишній простір здригався. Хробак був уже близько. Я майже відчувала його пекельний подих на спині, а вуха ловили звуки клацання зубів. Моторошний «мисливець» невблаганно насувався. Невже це кінець? Я не хотіла, не повинна була загинути в цій бісовій щілини. Тільки не так.

Я звивалася, наслідуючи хробака, дряпала глину нігтями, копалася й мало не плакала від безсилля. У мозку бриніла лише одна думка: «Я не повинна так безглуздо загинути».

Ще трішки. Ще… Раптом хлюпнуло, тиск на моє тіло зник, і я впала долілиць у багнюку.

Я вивалилася з іншого краю щілини.

Натовп розчаровано зітхнув, але радіти мені було ніколи. Звівшись на ноги, я зрозуміла, що потрапила в сусідній прохід, і стрімголов кинулася вперед. З віддалених звуків хлюпання я зрозуміла, що хробак загубив мене.

Але чого я досягла? Сховатися тут було ніде. Хробак бачив, куди я лізла. Якщо не зуміє зубами розширити щілину, то рушить обхідним шляхом, підстереже мене і…

Я бігла прудко, хоча щоразу, різко повертаючи, з розмаху билася об стінки і втрачала секунду-другу. Хробак, зі своїм велетенським тілом, теж буде змушений зменшувати швидкість і втрачати ще більше часу, хай би який спритний він був.

Я ризикнула подивитись угору, на глядачів. Вони були засмучені — ні, вони гнівалися! — що я досі жива. Всі вони дивилися в протилежний кінець печери. Найімовірніше, хробак зараз там, у кінці канави. Я отримала цінну підказку. Хробак же не бачив, куди я зникла. Він узагалі мене не бачив.

Він був сліпий.

Це так мене здивувало, що я не помітила велетенської ями, замаскованої купкою бруду, і влетіла в неї з ходу, ледь втримавши крик. Я забила руками в повітрі, не маючи за що вчепитися…

Мій політ тривав недовго. Я впала в слизьку глину, по литки застрягши в багнюці. Глина пом’якшила моє падіння, однак зуби нили від удару. Мені пощастило: я нічого не зламала, нічого не пошкодила.

Натовп пожвавився, задоволено загукав. Декілька фейрі подалося вперед, щоб краще роздивитися мене із самого краю велетенської ями з лабіринтом. Їх цікавило, як я вибиратимуся. Вони дивились і шкірилися, вважаючи, що я в пастці. Я швидко роззирнулась вусібіч. Піднятися стрімкими та ще й слизькими стінами ями не зможу, але в одному місці темнів вхід до вузького тунелю.

Я і справді в пастці. Ковтаючи повітря ротом, я заглибилася в тунель. За кілька кроків під ногами щось гучно хруснуло. Я закусила губу, щоб не закричати, і позадкувала, — забитий куприк болів. Цієї миті рука намацала щось гладке і тверде. Я підняла білястий предмет… Кістка!

Стоячи навколішки, я стала обмацувати землю, рухаючись чимраз далі в темряву. Кістки, кістки, іще кістки, різних розмірів та форм. Я ледве стримала крик, здогадавшись, що це за місце. І лише коли в темряві рукою намацала гладкий череп, відсахнулася й стрибком звелася на ноги.

Мені потрібно було вибиратися звідси. Негайно.

— Фейро, — почула я віддалений голос Амаранти. — Ти всім псуєш видовище! У нас уже уривається терпець!

Вона сказала це так, ніби ми грали в бадмінтон, а я вирішила заховати десь волан.

— Виходь!

Виходити я не збиралась, однак вона встигла повідомити те, що мені було потрібно. Хробак не знав, де я ховалася. Він був не тільки сліпий, але й глухий. У мене були дорогоцінні секунди, щоб поміркувати, як вибратися звідси.

Коли мої очі звикли до темряви, я зрозуміла, що потрапила в лігвище хробака: сила-силенна кісток постала переді мною. Ті, що вже встигли перетліти на порох, надавали глині білястого відтінку, роблячи її схожою на крейду. Треба було цієї ж миті вибиратися звідси, поки не стало надто пізно. Я позадкувала до виходу, ламаючи й відкидаючи обгризені хробаком кістки.

Знову опинившись у ямі, я вхопилася за стрімку стіну і спробувала по ній дертися.

Деякі фейрі із зеленими обличчями вигукували прокляття на мою адресу, однак я не звертала на них уваги, поки повзла по стіні. Не здолавши й пів метра, я знову ковзнула липкою багнюкою вниз. На дно ями. Не можна вибратися звідси без мотузки або сходинок. А як бути? Не повертатися ж знову до лігвища хробака! Мисливський досвід мені підказував: нора обов’язково повинна мати запасний вихід. А якщо хробак надумає повернутися в неї? До того ж у тунелі можуть бути розгалуження, і блукання ними позбавлять мене переваги, яку я маю зараз.

Мені потрібен був шлях нагору. Я знову спробувала поповзти по стіні. Фейрі продовжували посилати мені лайку. І то було добре. Бо я усвідомлювала: допоки вони лаються, це означає, що я в безпеці, що хробак далеко від мене. Я знову вгризалась нігтями в багнюку, нишпорила руками, щоб знайти бодай щось, що мені зможе допомогти. Але все, що було навколо мене, — це холодне болото, що вкрило руки огидним шаром. Я знову ковзнула на дно ями.

Мене оповив сморід цього місця, заполонивши кожну клітину тіла.

Я мало не блювала від нього, та все одно дерлася вгору по цій клятій стіні.