Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 72)
Тепер фейрі сміялися.
— Мишка в пастці, — гарикнув один.
— Потрібна допомога? Підставити стільчика? — каркнув другий.
Або драбину.
Я повернулася до купи кісток, потім помацала стіну. Начебто тверда. Глина тут була досить утрамбована. Я міркувала так. Якщо цей велетенський хробак схожий на своїх маленьких і нешкідливих побратимів, то вся глина навколо мене — не просто глина, а щось присмачене відходами його травлення. Інакше кажучи, хробачим лайном. Звідси і сморід.
У мене промайнула надія. З тих кісток, що були тут, я вибрала дві найбільші — обидві довші за мої ноги і значно важчі. Я насилу втиснула їх у стіну. Чим же зазвичай харчувався цей хробак? Такі величезні кістки могли бути хіба що в бика.
— Що воно робить? — прошипів один фейрі.
— Що воно замислило? — здивувався другий.
Я схопила третю кістку й почала вдавлювати її якнайглибше у стіну й так високо, як тільки на те була здатна. Потім четверту, трохи меншу кістку, я встромила за свій ремінь зі спини. Я перевірила три кістки, які стирчали зі стіни, кількома різкими рухами, а потім глибше вдихнула і стала дертися нагору попри крики та лайку фейрі.
Я таки змайструвала собі драбину. От вам і «підставити стільчика»!
Перша кістка витримала мою вагу, я зраділа, потягнулась до другої кістки й підтягнулася на ній. Я саме збиралася поставити ногу на наступну кістку, як у голові з’явилася нова думка, і я зупинилася.
Фейрі, які скалили морди й були зовсім недалеко від мене, знову загаласували.
Овва! Те, що я намислила, могло спрацювати. І спрацює! Якщо тільки я все правильно розрахую. Це
Я зістрибнула на дно ями в багнюку, а фейрі, які споглядали за мною, здивовано забелькотіли. Я дістала кістку зі свого ременя і, глибоко вдихнувши, переломила її об коліно.
Мене пронизав біль, однак кістка в руках зламалася, і в кожній руці я тепер тримала дві загострені половини. Саме це й повинно було спрацювати.
Якщо Амаранта хотіла змусити мене полювати, то я полюватиму по-справжньому.
Я ступила до середини великої ями, розрахувавши відстань, і встромила обидві половини кістки у глину. Загостреними краями догори. Я повернулася до купи кісток у лігвищі хробака і стала визбирувати все, що могла знайти, те, що було достатньо тверде й загострене. Коли ж коліно заболіло від ламання об нього кісток, я почала трощити їх, стаючи на них ногою й тягнучи краї угору руками. Одну по одній я встромляла їх у слизьку підлогу ями й не зупинилася, допоки увесь її простір, окрім маленького острівця, не був заповнений кістками. Тепер сотні білих списів стирчали із землі.
Я не стала перевіряти свою роботу, не переймалася тим, чи вона спрацює, чи сама я, бува, не опинюся між цих кісток у лігвищі, де хробак перетравить мене. Однісінький шанс. Це все, що я мала.
Але все одно краще, аніж узагалі не мати шансів.
Я подалася до своєї кісткової драбини. Намагалася не звертати уваги на порізи, якими були вкриті мої пальці після того, як я робила свої списи. Коли я дісталася третьої кістки, своєї «сходинки», пробалансувала якусь мить, перш ніж устромити четверту кістку у стіну з багнюки.
І ось він, мій рятувальний шлях. Я це зробила! Вибралась із пащі ями, зі смертельної пастки. І… мало не розплакалася, знову вдихнувши свіже повітря.
Я засунула під ремінь ті три кістки, що взяла із собою, й побігла до найближчої стіни. Пальцями зачерпнула повну жменю багнюки й розмазала її по своєму обличчю.
Фейрі зашипіли й голосно засміялися, коли я знову зачерпнула болото, цього разу вкриваючи ним волосся, а потім і шию. Я вже звикла до його вбивчого смороду, і тільки очі трохи засльозилися, коли я стала обмазувати ним обличчя. Я навіть зупинилася на мить, кинулась на землю і вся вивалялася в багнюці. Кожний сантиметр мого тіла, обличчя — все було вкрите глиною. Я повинна змішати свій запах із цим смородом. Кожен клятий сантиметр.
Якщо ця істота була сліпа, тоді вона повинна була орієнтуватись за нюхом… і мій власний запах буде найстрашнішою зброєю проти мене.
Я й далі вкривала себе багнюкою, допоки не впевнилася, що під нею видно лише мої блакитно-сірі очі.
Іще раз наостанок занурилась у болото, і тепер мої руки стали такими слизькими, що я ледве утримувала в кулаці уламок кістки, який дістала з-за ременя.
— Що воно робить? — знову закаркав гидкий фейрі із зеленим обличчям.
Цього разу глибокий вишуканий голос йому відповів:
— Вона майструє пастку.
Це голос Різенда.
— Але Мідденгардський хробак…
— Мідденгардський хробак може розпізнавати здобич, винюхавши запах, — відповів Різенд.
Я звела догори голову й сердито поглянула на нього. У відповідь він усміхнувся:
— Тепер Фейра стала невидимою.
Його фіалкові очі блищали. Я показала йому непристойний жест і побігла. Цього разу — назустріч хробакові.
Я знайшла дуже вузький поворот і встромила там кістки, які несла із собою, бо добре розуміла, що не зможу на слизькій підлозі повернути на швидкості, з якою сподівалася бігти. Знайти хробака було неважко, бо фейрі кричали, повернувшись обличчям до нього, нацьковували на мене. Однак мені необхідно було дістатися правильного місця… Мені треба було обрати поле битви.
Я уповільнилася, скрадаючись, притискаючись спиною до стіни. Просувалася доти, доки не почула шипіння й ковзання хробака. А потім хрускіт.
Фейрі дивилися на хробака, і десятеро з них — із блакитною, мов покритою кригою шкірою, з мигдалевидними чорними очима — захихотіли. Певно, їм набридло спостерігати за мною, і я могла припустити, що вони вирішили поглянути, як наражається на небезпеку хтось інший.
Але незабаром я здогадалася: вони… підгодовували хробака! Ситий звір не полюватиме. Вони мстилися мені за те, що криваве видовище не відбулося. Натовп галасував і сміявся.
Я зупинилася й витягнула шию, щоб зазирнути за ріг. Я була вкрита його смородом, і хробак мене не помітив. Він продовжував бенкетувати. А потім здійняв догори морду без очей. Я побачила, як синьошкірий фейрі махає в повітрі… відрубаною волохатою рукою. Хробак одразу відчув здобич і продемонстрував усі свої зуби. Під регіт одноплемінників фейрі кинув руку в пащеку хробака.
Я звела свій імпровізований меч із кістки. Згадала всі пройдені мною проходи, перелічила подумки всі повороти.
Серце підстрибнуло аж до горла, коли нерівним краєм меча я провела по долоні, розрізаючи шкіру. Потекла кров, яскрава й блискуча, наче рубіни. Я почекала трохи, а потім стиснула руку в кулак.
Дуже скоро хробак на неї зреагує.
І тільки тоді я зрозуміла, що натовп замовк.
Ледь не впустивши з рук кістку, я знову висунула голову з-за повороту.
Його не було.
Він зник.
Блакитні фейрі вишкірилися на мене.
А потім, розриваючи тишу, наче падуча зірка, голос…
— ЛІВОРУЧ ВІД ТЕБЕ!
Я побігла, вигравши кілька метрів, перш ніж стіна позаду мене розлетілася, ніби її підірвали. Навсібіч полетіли грудки глини. У проломі з’явилася роззявлена пащека хробака.
Я мчала так, що всі стіни перетворилися на червоно-брунатну пляму. Мені треба було відірватися від нього, бо інакше він просто впаде не мене.
Але й занадто віддалятися не можна. Аж до самої ями я повинна залишатися для нього приманкою.
І ось я вперше різко повернула і вхопилась за ту кістку, яку раніше встромила у край стінки. Я обернулась навколо неї, не втрачаючи швидкості, ба навіть прискорюючись, цей поворот дав мені кілька додаткових секунд.
Ще поворот. У мене горіли легені. Другий поворот. І знову я скористалася кісткою, яку встромила у стіну.
Стомлені ноги підгиналися — посковзнувшись, я могла впасти. Залишився ще один поворот, а вже далі — прямий довгий прохід…
Ось нарешті я пірнула в останній поворот, і тієї ж миті гул натовпу фейрі став іншим… і зрозуміло чому. Вони сподівалися побачити мене мертвою. Дихання розлюченого хробака обпікало мені спину, але я бігла, не обертаючись.
Жерло ями наближалося. Я благала забутих богів допомогти мені. Потім стрибнула.
Унизу чекала тільки темрява, ладна одразу ж поглинути мене.
Я балансувала руками, поки летіла, намагаючись потрапити саме в те місце, куди планувала, — вільне від кістяних уламків.
Біль пронизав тіло й голову, коли я впала на глинисте дно й покотилася.
Щось уп’ялося мені в руку, поранивши її. Я скрикнула.
Але часу зупинятися й поглянути на рану в мене не було. Я поповзла в темряву лігва хробака, схопила першу-ліпшу кістку й відкинулася назад. Тієї ж миті в яму впав хробак.
Упавши, він повернувся набік, маючи намір перекусити мене навпіл. Але натомість лише вологий звук хрускоту заполонив усе повітря навкруги.
Хробак не рухався.