Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 73)

Я присіла, ковтаючи гаряче повітря, вдивляючись у безодню його смертоносної пащеки, досі роззявленої, щоб проковтнути мене. Лише за кілька секунд я зрозуміла: хробак уже не проковтне мене. І нікого не проковтне. Він наколовся на мої кістяні списи і здох.

Я не вслухалася в крики глядачів. Здається, поміж них були й ті, хто вітав мене з перемогою над хробаком… Я ні про що не думала і нічого не відчувала, поки повільно обходила тіло хробака і здиралася вгору своєю саморобною драбиною з кісток, стискаючи в руці саморобний меч.

Майже безшумно я продиралася проходами лабіринту. Ліву руку пекло від болю, але надто велике збудження поки що гасило біль.

І щойно я побачила поміст і Амаранту, ліва рука інстинктивно стиснулася в кулак. Довела, що справді кохаю.

Рука боліла дедалі сильніше, та мені було байдуже. Я перемогла.

Я подивилася на неї з-під нахмурених брів і навіть не помітила, як вишкірилась на неї.

Губи вона стиснула і за коліно Темліна більше не тримала.

Темлін. Мій Темлін.

Я сильніше обхопила кістку в руці. Я тремтіла. Тремтіння проймало мене з голови до ніг. Однак не від страху. О ні! Не від нього. Це був зовсім не страх. Я довела своє кохання… і навіть більше.

— Ну що ж, — сказала Амаранта із презирством та легенькою посмішкою. — Гадаю, що будь-хто зміг би впоратись із цим завданням.

Я підбігла до помосту і, докладаючи всіх зусиль, жбурнула в неї кістку, що залишилася в мене.

Кістка встромилась у багно перед її ногами, забризкавши її сніжно-білу сукню…

Фейрі затамували подих, дивлячись на уламок, що похитувався перед троном. Коли він нарешті завмер, Амаранта доторкнулася до плям на сукні, потім повільно розтягнула губи в посмішці.

— Нахабне дівчисько, — клацнула вона язиком.

Якби між нами не було канави, я б учепилася їй в горлянку. Коли-небудь, якщо я доживу до того дня, я оббілую її живцем.

— Гадаю, ти будеш у захваті від того, що більшість мого Двору програла сьогодні чималі гроші, — повідомила вона, узявши до рук аркуш пергаменту.

Я подивилася на Темліна, який у той час уважно оглядав той аркуш. Його смарагдові очі блищали, однак обличчя було біле як сніг, я завважила, що на ньому промайнула тінь радості і тріумфу.

— Нумо подивімося, — вела далі Амаранта, читаючи рядки на аркуші й водночас торкаючись фаланги пальця Джуріана на своєму ланцюжку.

— Так, справді, майже всі мої придворні поставили на те, що ти помреш протягом першої хвилини випробувань. Хтось ставив на те, що ти протримаєшся п’ять хвилин. — Вона покрутила в руках аркуш. — І лише один поставив велику суму грошей на те, що ти переможеш.

Нічого дивного, якщо мати на увазі те, що фейрі не дорожили життям своїх близьких. Що ж тоді казати про життя якогось там людського дівчиська! Та хай там як, але зараз мені було все одно. Я вже не пручалася, коли пазуриста лапа Аттора витягла мене з канави. Ліву руку пекло так, мов її лизало полум’я.

Амаранта знову зазирнула в пергамент, потім махнула вартовим:

— Заберіть її звідси. Я втомилася, дивлячись на її людське лице.

По тому вона так сильно вчепилася за підлокітники, що пальці в неї побіліли.

— Різенде, підійди сюди, — гнівно мовила вона.

Що було далі, я не бачила. Червоношкірі руки вже вхопили мене аж надто міцно, щоб я могла навіть голову повернути. Я геть забула про багнюку, яка вкривала мене, ніби друга шкіра.

Вони потягли мене до камери. Біль у лівій руці став нестерпним, і це заважало мені думати.

Лише зараз я зрозуміла, що напоролася в ямі на одну з гострих кісток, що їх там розставила. З рани капала кров. Уламок кістки пробив мені руку наскрізь, порвавши сухожилля.

Я навіть не змогла обернутися на Темліна, а ще не змогла знайти Люсьєна, щоб подякувати йому.

Біль поглинув мене, і я ледве дісталася своєї камери.

Розділ 37

Ніхто… ніхто, навіть Люсьєн не приходив полікувати мені руку. А минуло вже кілька днів після моєї перемоги. Усіма я була покинута, всі забули про мене. Кожен дотик до уламку кістки, що застрягла в руці, озивалася пекучим болем, від якого я ладна була дертися на стіну. Проте я мала змиритися з тим, що рана мене знесилює, і спробувати про неї не думати. А як про неї не думати, якщо найменший рух — і від болю іскри сиплються з очей?

Мене пойняла паніка, бо кровотеча не припинялася і я вже втратила багато крові. Я добре знала, що це означає, тож увесь час поглядала на рану, сподіваючись, що кровотеча нарешті припиниться. Найдужче я боялася помітити перші ознаки запалення.

Я геть не могла їсти той гидкий харч, який іноді приносили мені. Сам лише погляд на їжу викликав у мене нудоту. З кутка, де мене вивертало, тепер тхнуло блювотиною. Я знала про цілющі властивості глини. Та глина, якою я була замарана і яка взялася на мені кіркою, геть не здавалася цілющою. Не допомагав і холод у камері, від якого мене лихоманило.

Я сиділа біля дальньої стінки камери, відчуваючи прохолоду каміння під гарячою спиною. Прокинулася від страшного сну і зрозуміла, що вогнем палаю. Тим вогнем, від якого все навкруги було мов у тумані. Поранена рука звисала, мов ганчірка. Я бездумно втупилась у двері камери. Мені здавалося, що вони хитаються. Я застудилася, казала я собі, це не лихоманка від інфекції. Я приклала руку до грудей, і мені на коліна посипалися сухі крихти багнюки. Кожний мій подих був схожий на ковток битого скла.

Це не лихоманка. Це не лихоманка.

Повіки ставали дедалі важчими, в очах пекло. Я не могла спати. Треба було переконатися, що рана не інфікована, треба…

І ось двері насправді стали відчинятися… Ні, ні… то не двері, то темрява навколо них пішла хвилями. Мені стало страшно, коли з тієї темряви, ніби витікаючи з усіх щілин, зіткалася чоловіча постать, схожа на дивну тінь. Мабуть, це примара.

Але це була не примара, це набрав плоті Різенд, і тепер у слабкому світлі блищали його фіалкові очі. Він ліниво посміхнувся до мене, однак і далі стояв біля дверей.

— Який жахливий вигляд у Темлінової чемпіонки!

— Іди до дідька! — гарикнула я, але з мене вихопилося лише якесь шипіння.

Голова водночас була і важка, і легка. Якщо я спробую підвестися, то на ногах, відчувала, не встою — впаду.

Він наблизився до мене з котячою грацією і присів поруч навпочіпки. Принюхався, скривився в бік того кутка, де мене неодноразово знудило. Я спробувала сісти, прибравши іншої пози, щоб було зручніше копнути його ногою. Але ноги були надто важкі.

Різенд нахилив голову. Від його блідої шкіри, здавалось, лилося холодне біле світло. Я спробувала зморгнути, щоб ця примара зникла, але не змогла навіть відсмикнути голову, коли його холодні пальці торкнулися моєї брови.

— Що сказав би на це Темлін, — промуркотів він, — якби дізнався, що його кохану утримують у смердючій камері і її лихоманить? Але цього він не побачить, бо за кожним його рухом стежать.

Я сподівалася, що він у темряві не запримітить моєї пораненої руки — менше за все мені хотілося демонструвати йому свою слабкість.

— Забирайся геть! — вигукнула я, і очі в мене запалали від сліз, а вся я — від ненависті.

Я не могла навіть ковтати. Горло не слухалось.

Він здивовано скинув бровами.

— Я прийшов, щоб запропонувати тобі допомогу, а в тебе стає сміливості проганяти мене звідси?

— Забирайся, — повторила я.

Очі в мене так боліли, що не було сил тримати їх розплющеними.

— Я заробив на тобі цілу купу грошей, тож вирішив віддячити.

Я сперлася головою на стіну. Усе пливло переді мною, а мої думки вирішили повальсувати… Я ледве трималася, щоб не виблювати при ньому.

— Мені треба поглянути на твою руку, — тихо сказав він.

Та я досі ховала її, хоч мені вже було несила нею володати.

— Дай-но подивитися на неї, — цього разу він прогарчав.

І, не дочекавшись моєї відповіді, схопив мене за лікоть і звів руку до слабкого світла камери.

Я до крові прикусила губу, щоб не закричати від болю, бо всередині від його рухів спалахнув пекельний вогонь. Усі мої відчуття зосередилися на тому клятому уламку кістки, який стирчав із руки. Вони не повинні знати… не повинні знати, наскільки все погано, бо інакше вони це використають проти мене.

Різенд оглянув рану, а потім на його чуттєвих губах з’явилася посмішка.

— О, ця рана просто жахлива.

Я вилаялася, а він тільки засміявся.

— Любонько, такі слова неможливо чути від леді.

— Забирайся звідси, — просичала я.

Голос у мене був так само жахливий, як і рана.

— Тобто ти не хочеш, щоб я вилікував руку? — Його пальці міцніше обхопили мій лікоть.