Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 70)

Амаранта провела тонким пальцем по підлокітнику трону.

— Гадаю, що твої гарненькі брати цього не знають, Люсьєне, — промуркотіла вона.

— Якби ми знали, моя Леді, ми б перші тобі це розповіли, — запевнив найвищий із них.

Він був худий, високий, добре вдягнений, кожен сантиметр його тіла кричав, що він покидьок із заможної родини… З найголовнішої родини у Дворі Осені.

Певно, він був найстарший, бо навіть ті брати, у яких був більш войовничий вигляд, дивилися на нього із очікуванням і… страхом.

Амаранта задоволено посміхнулася до них, а потім змахнула рукою. Різенд знову вклонився. Його погляд сконцентрувався на Люсьєні.

Люсьєн завмер. Застогнав, і…

— Фейра! — вигукнула я. — Мене звати Фейра.

Це все, що я могла зробити, щоб не впасти на коліна перед нею.

Амаранта кивнула, і Різенд відступив від Люсьєна. Він навіть не вийняв рук із кишень.

Певно, вона дозволила йому залишити трохи більше магічних сил, аніж іншим, якщо він міг коїти такі неподобства, залишаючись її рабом. Або ж інше… Різенд був колись надзвичайно сильний, якщо навіть такі крихти сили значно перевершували здатності Темліна та інших.

Люсьєн упав на підлогу. Він тремтів. Його брати хмурили брови… А найстарший навіть вишкірив на мене ікла та беззвучно загарчав. Я не звернула на нього уваги.

— Фей-ра, — протяжно повторила Амаранта моє ім’я, ніби смакуючи його. — Давнє ім’я, з прадавніх діалектів нашого світу. Ну що ж, Фейро, — ще раз проказала вона його.

Я мало не заплакала від того, що вона не спитала прізвище моєї родини.

— Я обіцяла тобі загадку.

Усе довкруг заполонила хмара чогось липкого, густого й задушливого. Чому Темлін мовчить і досі вдає статую? Про що повинен був розповісти мені Люсьєн, перш ніж покинув мою камеру?

— Відгадай її, Фейро, і тоді ти і твій Вищий Лорд, а також увесь його двір зможете тієї ж миті покинути Підгір’я, отримавши на це моє благословення. Переконаймося, чи ти справді така розумна, щоб бути однією з нас.

Її чорні очі заблищали, а я відігнала подалі страшні думки й перетворилася на увагу. А вона заговорила:

Є такі, що шукають мене все життя — а даремно,І такі, кого я цілую, а замість подяк мене топчуть нечемно. Може здатись, що лиш непохитні й розумні мою мають ласку.

Але я прихильна до всіх, хто завзято не вірить в поразку. У мені так багато жаги турбуватись про когось і дбати, А зневажена стану чудовиськом, здатним трощити й ламати. Хай кожен мій змах непоборний і сильний, Та вбиваю тихцем я, повільно…

Я зморгнула, а вона повторила загадку ще раз, солодко посміхнувшись, коли закінчила. Граційна й лінива, мов кішка. В голові було порожньо, мозок відмовлявся працювати.

Можливо, йдеться про якусь недугу? Моя мама померла від тифу, а її кузина загинула від малярії, після того як приїхала з Бгарату… Однак симптоми тієї й тієї недуги не відповідали умовам загадки.

Може, це була людина?

Гучний регіт прокотився натовпом, з’юрмленим позаду мене, а найголосніше реготав один із братів Люсьєна. Я це спиною відчула. Різенд, загорнутий в обійми ночі, з хижою посмішкою на губах, спостерігав за мною.

Відповідь була близько… одна маленька відповідь, і всі ми будемо вільними. Одразу, тієї ж миті, як вона казала… На відміну від… ну ж бо, стривай, Фейро… Хіба умови моїх завдань чимось відрізняються від умов розгадування загадки?

Вона підкреслила слово «одразу», тільки коли говорила про відгадування загадки. Однак вона його не повторила, коли йшлося про успішне виконання всіх трьох завдань.

Ні, я не могла думати про це зараз. Усі ми можемо бути вільними. Вільними.

Однак я не могла її розв’язати — навіть варіантів не бачила. Певно, мені краще буде самостійно перерізати собі горлянку прямісінько тут, щоб не дозволити їй повільно роздирати мене на шматки. Я була дурепою, звичайною смертною людиною.

Я подивилася на Темліна. Золоті цяточки в його очах мерехтіли, однак на обличчі не відбивалося жодної емоції.

— Добре поміркуй. Не квапся, — проказала Амаранта, ніби заспокоювала мене, а потім хижо посміхнулася до каблучки, до ока, яке шалено кружляло в ній. — Коли знайдеш відповідь, повідомиш.

Я кинула погляд на Темліна. Навіть тепер, коли мене знову тягли до темниці, мені нічого не спадало на думку.

Коли вони знову замкнули мене в камері, я усвідомила, що програю.

Я провела іще два дні на соломі, чи принаймні мені здалося, що минуло два дні. Про це я могла лише здогадуватися з того, через які проміжки мені приносили жалюгідну тюремну їжу — шмат запліснявілого хліба. Хоч як я сподівалася, та Люсьєн більше не з’являвся. Про те, що до мене прокрадеться Темлін, я навіть не мріяла.

Мені нічого не лишалось, як увесь час думати про загадку Амаранти. І що більше я думала над віршованими рядками, то менше розуміла їх. Я перебрала в голові всі отрути, які тільки знала, потім усіх хижих та небезпечних тварин… І щоразу переконувалася у своїй тупості. Як спритно Амаранта спіймала мене на домовленості, зробивши наголос на слові «одразу». А якщо я не стану сушити голову над загадкою, але виконаю три її завдання… то вона тоді не звільнить нас одразу? Амаранта говорила про звільнення, але не про його терміни. Отже, вона і тоді зможе утримувати мене, Темліна та інших стільки, скільки їй заманеться?

Ні… ні, це лише моя дурна смертна параноя. Я забагато думала про це. Але ж ця загадка могла звільнити всіх нас… одразу. Я мусила знайти відповідь.

Що ж, я пообіцяла собі не думати надто багато про завдання, які на мене чекали попереду, я жодного разу не засумнівалась у збоченій фантазії Амаранти і дуже часто прокидалась уся в поту від моїх жахливих нескінченних снів… Снів, у яких це я потрапляю у її кришталеву каблучку, навіки втрачаю здатність розмовляти, стаю одвічним свідком її кривавих злочинів, позбавлена всього, що мені таке дороге. Амаранта першого дня сказала, що, коли я не виконаю завдань, від мене взагалі нічого не залишиться… Не залишиться нічого, чим би вона могла тішитися… Аби ж вона не збрехала. Краще геть зникнути, аніж зазнати такої долі, як у Джуріана.

Страх цілковито поглинув мене. Я була не в змозі про щось думати… Несподівано двері камери відчинилися, і фейрі із червоною шкірою повідомив мені, що час, відведений для розгадування загадки, минув. Місяць у повні.

Розділ 36

Гул натовпу, що збирався у великій залі, лунав дедалі голосніше. Від нього навіть стіни дрижали. Охоронці йшли, не виймаючи мечів. Мене навіть не стали заковувати в кайдани. Навіщо? Будь-хто мене вмить наздожене й випотрошить, перш ніж я втечу бодай за три кроки.

Гул ставав дедалі гучнішим. Це була справжня какофонія зі сміху, крику і якогось страшного завивання.

Мене ввели до величезної печери. Стіни в ній були необтесані, що свідчило про її природне походження. Камінь під ногами змінився на вологу слизьку глину, і йти стало значно важче. Ніхто навіть не спромігся бодай якось прикрасити стіни велетенської печери, на яких усюди горіли смолоскипи…

Але мене налякала не слизька підлога, а велетенський галасливий натовп. Усі в ньому дивилися в мій бік, і всі щось несамовито викрикували. Моя поява розлютила їх ще дужче. Я не розбирала слів, але здогадувалася, чого вони мені бажали. Досить було глянути на жорсткі обличчя й хижі посмішки. Тут зібралися не тільки нижчі стани, а й фейська знать. Їх збуджені обличчя були більше схожі на звірині морди.

Мене привели до дерев’яного помосту, який височів над натовпом. На тронах сиділи Амаранта й Темлін.

А перед ними…

Я намагалася тримати голову високо і притлумила бажання замружитися. За помостом розкинувся справжній лабіринт тунелів і канав. Натовп глядачів загороджував огляд. Я витягнула шию, намагаючись роздивитися бодай щось. Але цієї миті мене штовхнули в спину, змусивши стати на коліна. Тканина на штанях одразу ж почала повільно вбирати в себе холодний бруд.

Я звелася на ноги. Вони несамовито тремтіли. Навколо помосту стояло шестеро чоловіків, відокремлені від інших глядачів. Я вдивилася в їх гарні холодні обличчя. Навіть зараз у кожному з них відчувався відгомін минулої сили. Верховні правителі Прифії. З-поміж них був і Різенд. Над головою в нього висіло щось на кшталт корони, зітканої з темряви. Я намагалася не помічати його котячої посмішки.

Амаранта злегка звела руку вгору — і натовп одразу ж затих. Єдиним звуком, який я чула, був стукіт мого серця.

— Ось ми й зустрілися знову, Фейро, — мовила самопроголошена королева Прифії.

Її рука з перснем лежала на коліні Темліна. Така поза більше годилася б для захмелілої повії, а не для тієї, хто прагнув захопити весь світ.

— Настав час для твого першого завдання. Зараз ми поглянемо, наскільки глибока твоя смертна любов.

Я мало не вишкірилася. Обличчя Темліна нічого не виражало.

— Я скористалася з нагоди й дещо дізналася про тебе, — майже проспівала Амаранта. — Це допомогло мені придумати завдання, яке тобі сподобається.

Мій інстинкт, усі мої людські почуття волали: «Біжи!» Але я не зрушила з місця, тільки ще щільніше стулила ноги, щоб не було видно, як вони дрижать.

— Ти дістанеш величезне задоволення.

Амаранта махнула рукою, і тієї ж миті Аттор вийшов із натовпу й став розчищати шлях для мене. Шлях до початку лабіринту.

— Підійди ближче й оціни мою фантазію.

Я слухняно підійшла до краю, за яким починався дивний лабіринт. Канави були завглибшки метрів сім-вісім. Можливо, їх спеціально прорили в слизькій глині. Мене підштовхнули в спину. Я скрикнула, відчуваючи, як втрачаю рівновагу, але чиясь сильна кістлява рука вхопила мене, не давши впасти. Тепер я бовталася в повітрі, відчуваючи кігті Аттора. Не забарився оглушливий вибух реготу. Аттор, змахнувши крилами, злетів униз і опустив мене в канаву.