Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 69)

— А Темлін…

— Він… — Люсьєн звівся на ноги, почувши якийсь звук. Людське вухо його не почуло б. — Охорона саме змінилася і йде сюди. Спробуй не загинути. Гаразд? У мене і без того є вже довгий список фейрі, яких я маю намір убити. Не хочеться його розширювати задля того, щоб помститися за тебе. Та й Темліну буде прикро.

Певно, це й було також головним приводом, чому він взагалі сюди прийшов.

Люсьєн зник… просто зник у слабкому промені світла з коридору. За мить у замковій шпарині з’явилося його червоно-коричневе око й теж зникло.

Я дрімала й прокидалася, а потім знову засинала… Навіть не знаю, скільки годин чи навіть днів я так провела. Вони давали мені три скибочки черствого хліба та воду. Приходили з різним інтервалом, певно, щоб я не знала, коли день, а коли ніч.

Поступово я втратила гостре відчуття голоду й переконалася в марності опору. Я перебувала саме в такому стані, коли в моїй камері з’явилися двоє кремезних червоношкірих фейрі. Вони поволокли мене в тронний зал. Я намагалася запам’ятати всі помітні особливості: тріщини в стінах, візерунок шпалер. Усе це при нагоді допоможе мені вибратися із цієї клятої темниці.

Цього разу я змогла роздивитися значно більшу частину тронної зали Амаранти, побачити виходи. Вікон ніде не було… Та й навіщо вони? Ми ж глибоко під землею. І ця гора, яку я побачила на мапі на фресці в кабінеті Темліна, була розташована в самому серці Прифії, дуже далеко від Двору Весни і ще далі від Стіни. Якщо мені пощастить утекти звідси з Темліном, найкраще бігти до печери, що в самому серці гори.

Великий натовп фейрі стояв уздовж протилежної від мене стіни. Над їхніми головами я роздивилася велику арку, тож там мали бути ще одні двері. Я намагалася не дивитися на змучене тортурами тіло Клер, коли ми проходили повз неї, натомість сфокусувала увагу на придворних Амаранти. Усі вони були вдягнені в розкішний різнобарвний одяг, усі здавалися відпочилими, чистими й ситими. Деінде можна було побачити фейрі в масках. Двір Весни. Якби у мене з’явилася можливість знайти собі союзників, то передусім я б шукала серед них.

Я обдивилася натовп у пошуках Люсьєна, однак не встигла його знайти, як мене вже кинули обличчям на підлогу перед троном.

Амаранта була вдягнена у яскраво-червону сукню рубінового кольору, яка підкреслювала її золотаво-червоне волосся й губи. На губах грала знайома мені зміїна посмішка.

Королева фейрі клацнула язиком.

— Вигляд у тебе препоганий. — Вона повернулася до Темліна, який сидів позаду неї. Вираз його обличчя знову був відсторонений. — Згоден, що вона змінилася на гірше?

Він не відповів. І не дивився на мене.

— Люба моя, я цілу минулу ніч не могла заснути, а чому — зрозуміла лише вранці, — глузувала з мене Амаранта, спершись рукою на підлокітник трону.

По тому вона уважно оглянула мене.

— Я не знаю твого імені. Якщо ми з тобою хочемо стати найліпшими подружками на наступні три місяці, я повинна знати твоє ім’я, чи не так?

Я ледве втрималася, щоб не кивнути головою. У ній було щось чарівне і звабливе. Я розуміла, чому Вищі Лорди підпадали під її чари, вірили в її брехню.

Я ненавиділа її за це всім серцем.

Коли ж я нічого не відповіла, Амаранта спохмурніла:

— Нумо, звірятко моє. Ти вже знаєш моє ім’я, хіба не справедливо, щоб і я твоє ім’я знала?

Праворуч від мене зчинилася метушня. Це Аттор продирався крізь натовп, посміхаючись мені нескінченними рядами іклів.

— Утім, — Амаранта граційно змахнула рукою на щось позаду мене, і при цьому кришталева обручка із оком Джуріана зблиснула у променях світла, — ти вже добре знаєш, які наслідки можуть бути, якщо ти знову назвеш вигадане ім’я.

Мене накрила чорна хмара. Я відчула себе розіп’ятою на стіні.

Але й це не змусило мене розтулити рота.

— Різенде, — озвалася Амаранта, і їй не треба було підвищувати голос, щоб її почули.

Моє серце перетворилося на крижане каміння, коли я почула позаду себе ті знайомі легкі кроки. Вони зупинилися поруч зі мною, надто близько від мене.

Краєчком ока я побачила, як Вищий Лорд Двору Ночі вклонився їй. Здавалося, що ніч ллється з нього за плечима невидимим плащем.

Амаранта скинула бровою.

— У маєтку Темліна ти бачив цю дівчину?

Перш ніж поглянути на мене, він струсив якийсь невидимий пил зі своєї чорної туніки. Його фіалкові очі дивилися на мене з нудьгою і зневагою.

— Гадаю, так.

— А казав ти мені чи не казав, — заговорила Амаранта, і голос її перетворився на мільйон гострих шпичок, коли вона вказувала на Клер, — що бачив ось ту дівчину?

Він сховав руки в кишені.

— Усі люди для мене одного штибу.

Амаранта із солодкою… надто солодкою посмішкою спитала:

— А що ти тоді скажеш про фейрі?

Різенд знову вклонився, так граційно, що це було схоже на танок.

— Серед безкрайого моря облич твоє, Амаранто, — справжній витвір мистецтва.

Якби я зараз не перебувала за крок від смерті, то пирхнула б зі сміху.

Усі люди для мене одного штибу…

Я й на мить йому не повірила. Різенд не забув мене… Адже впізнав того дня в маєтку.

Я вже вгамувала свої емоції, коли Амаранта знову повернулася до мене.

— Як її ім’я? — спитала вона в Різенда.

— Звідки я знаю? Вона ж мені збрехала.

Грати в ці дурні ігри з Амарантою для нього, певно, було лише жартом, так само як, приміром, настромити ту голову на статую в саду Темліна. Або ж тут велася якась інтрига.

Я приготувалася до тих жахливих невидимих кігтів, які мали встромитись у мій розум, приготувалась до наказу Амаранти, який вона зараз віддасть Різенду.

Я мовчала, іще дужче стиснувши губи. Я благала Небеса, щоб Неста все ж таки найняла охорону, щоб вона переконала батька бути дуже обережними.

— Якщо ти в настрої погратися зі мною, дівчино, тоді ми зараз добряче розважимося. Просто зараз зробимо цю гру веселішою. — Амаранта клацнула пальцями в бік Аттора, який підійшов до натовпу й когось витягнув із нього.

Вогняно-руде волосся блищало у світлі різнокольорових люстр, і я зробила крок назад, коли побачила, як Аттор тягне Люсьєна за комір зеленої туніки.

Ні. Ні.

Люсьєн намагався відбитися від Аттора, однак нічого не міг удіяти проти довжелезних кігтів, які кинули його на коліна перед Амарантою. Аттор посміхнувся, коли відпустив його туніку, однак залишився стояти поруч.

Амаранта тицьнула пальцем у напрямку Різенда. Вищий Лорд Двору Ночі здивовано поглянув на неї.

— Проникни в його розум, — наказала вона.

Мені здалося, що моє серце вистрибнуло з грудей і впало на підлогу. Люсьєн завмер; піт блищав у нього на шиї, коли Різенд вклонився королеві й повернувся до нього.

Позаду них, протискаючись із натовпу в перший ряд глядачів, вийшли чотири високі постаті з вогненно-рудим волоссям. Вищі Фе.

Засмаглі, м’язисті, дехто з них мав вигляд воїна, який щойно покинув поле битви, а дехто — як граційний придворний, однак усі вони із цікавістю дивилися на Люсьєна й посміхалися. Чотири сини Вищого Лорда Двору Осені, що залишились живими.

— Її ім’я, посланцю? — спитала Амаранта в Люсьєна.

Люсьєн кинув швидкий погляд на Темліна, а по тому заплющив очі й розправив плечі.

Різенд хижо посміхався. Я здригнулася від згадки про його невидимі пазури у себе в голові. Як легко він міг цієї миті розчавити мій розум й урвати моє життя!

Брати Люсьєна стояли ближче за всіх до нас. Ані співчуття, ані страху на їхніх гарних обличчях.

Амаранта зітхнула:

— Я гадала, що ти вже засвоїв мій урок, Люсьєне. Твоє мовчання завдасть тобі не меншої шкоди, як ті зухвалі слова минулого разу.

Люсьєн не розплющив очей. Він приготувався до того, що Різенд залізе в його свідомість і зітре її в пил.

— Її ім’я? — спитала Амаранта у Темліна, який і цього разу не відповів.

Його очі були прикуті до братів Люсьєна, наче шукали, хто з них посміхається найбільше.