Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 68)
Розділ 35
Я повільно поверталася до тями, і кожне нове відчуття було болючіше за попереднє. Спочатку я почула звук води, що десь повільно капала, потім глухе відлуння важких кроків.
У роті в мене був гіркий мідний присмак — моя кров. Потім я почула сопіння свого розбитого носа… Він також був забитий кров’ю. Однак я відчула гострий запах плісняви та сморід гнилля, що заполонили вологе холодне повітря. Гостра солома уп’ялася мені в щоку. Я висунула язика й намацала ним розбиту губу, і від цього руху обличчя спалахнуло вогнем. Здригаючись, я розплющила очі, проте через набряк вони перетворилися на щілинки. Те, що я розгледіла крізь синці, не додало мені настрою.
Я була у в’язничній камері. Моя зброя зникла, а єдиним джерелом світла була щілина під дверима. За словами Амаранти, тут я проведу три місяці, виконуючи її завдання.
Я спробувала звестися на руках і сісти. У голові одразу запаморочилося, і я ледве не знепритомніла. Серце калатало.
Отже, підземна темниця. Я ще раз уважно обдивилася смужки світла, що потрапляли до камери крізь щілини між дверима та стінами, а потім обережно доторкнулася до обличчя.
Воно боліло… боліло дуже сильно, такого болю я ще ніколи в житті не зазнавала. Я загасила крик, який мало не вихопився з грудей, коли торкнулася пальцями носа. Звідти посипалися засохлі частинки крові. Ніс був зламаний. Я хотіла зціпити зуби, але щелепа відразу обізвалася пекучим болем.
Мені не можна було панікувати. Ніхто не повинен бачити моїх сліз, я маю тримати сльози при собі, а розум ясним. Я повинна була оцінити, якої шкоди їм вдалось завдати мені, а потім вигадати, що робити далі. Можливо, я могла б використати свою сорочку як бинти… Вони даватимуть мені воду, і її можна буде використати, щоб промити рани та ушкодження. Глибоко вдихнувши, я наважилась обмацати все обличчя. Те, що від нього залишилось.
Щелепи не зламали, і хоча очі ледь бачили, а губи розбиті вщент, найбільшої шкоди зазнав саме ніс.
Я підтягнула коліна до грудей, обхопивши їх щосили, — у такій позі дихати було легше. Я розуміла, що порушила одну з порад Ейсіл. Але ж вибору не було.
Однак бачити, як Темлін сидить поруч із Амарантою…
Зуби зціпилися самі собою. Щелепа одразу заболіла. Отже, перше завдання я дістану, коли місяць буде у повні. Коли я залишала батьківський дім, місяць перебував у першій чверті. Як довго я, непритомна, лежала в цій вологій смердючій камері? Навряд чи мені стане часу приготуватися до першого завдання Амаранти.
Я заборонила собі думати, яким воно буде. Можливо, вона навіть вирішила проявити «милосердя»: дозволити мені померти раніше, ніж справа дійде до катувань.
Я стиснула пальці, намагаючись стримати дрож у руках. Звідкілясь почулися крики — можливо, з камери, розташованої найближче до мене. Благання про пощаду чергувалися з криками. Крики ставали дедалі гучнішими. Жовч обпікала мені горло. Може, і я отак кричатиму під час першого ж завдання Амаранти.
Звук батога, крик став голоснішим, хтось кричав не припиняючи, зупиняючись тільки, щоб набрати повітря. Певно, Клер кричала так само. Клер… Це ж усе одно, що я її закатувала. Про що вона думала, коли дивилася на всіх цих фейрі, які жадали її крові і смерті? Я заслуговувала на кожне її страждання, не вона, я заслуговувала на все, що їй довелося пережити. Я повинна на своїй шкурі відчути те, на що прирекла невинну. Але я все виправлю. Як? Це було найважче запитання.
Від болю та втоми я заснула. Розбудило мене рипіння дверей. Хтось їх відчиняв. Забувши про біль, я відповзла в затінений найближчий куток. Хтось увійшов до моєї камери й хутко зачинив двері, залишивши маленьку щілинку.
— Фейро?
Я спробувала підвестись, але ноги не слухалися.
— Люсьєне, ти? — пошепки спитала я.
Солома хруснула. Люсьєн сів біля мене.
— Котел мене обвари, ти як?
— Обличчя…
Маленький промінчик світла вихопився з його руки. Я побачила його очі, металеве око примружилося.
Він прошипів:
— Ти геть утратила розум? Що ти тут робиш?
Я намагалася стримати сльози… Від них усе одно ніякої користі.
— Я повернулася до маєтку… Ейсіл… Вона розповіла мені про накладене на Темліна прокляття. Я не могла дозволити Амаранті…
— Фейро, тобі ні в якому разі не можна було повертатися, — сказав він. — Та ще й сюди приходити. Темлін пожертвував собою, щоб урятувати тебе. Як ти могла так злегковажити?
— Ну, а тепер я тут! — повідомила я голосніше, аніж потрібно було. — Я тут, і з цим уже нічого не вдієш, тож навіть не треба завдавати собі клопоту історіями про моє слабке людське тіло та мою дурість! Я все це добре усвідомлюю… — Мені хотілося затулити обличчя руками, але воно надто сильно боліло. — Я лише… Я повинна була сказати, що кохаю його. Пересвідчитися, чи ще не запізно.
Люсьєн сів на солому навпроти мене.
— Отже, тобі все відомо.
Я кивнула і навіть не скрикнула від болю. Але він, певно, відбився в мене на обличчі, бо Люсьєн поморщився.
— Що ж, принаймні нам більше не треба тобі брехати. Ну ж бо я погляну, що з твоїм обличчям.
— Здається, зламаний ніс. Решта — ціле.
Сказавши це, я глянула на нього, сподіваючись, що він дасть мені води. Але ні води, ні бинтів… нічого не було в нього із собою. Тож він лікуватиме магією?
Люсьєн озирнувся через плече, перевіряючи двері.
— Охорона налигалась і спить, однак скоро прийде їх зміна, — мовив він і взявся пильніше розглядати мій ніс.
Я набралася духу й дозволила йому обережно доторкнутися до мого обличчя.
Навіть від легкого дотику його пальців я потерпала від пекельного болю.
— Перш ніж лікувати, я повинен спочатку поставити його на місце.
Зусиллям волі я притлумила страх.
— Ну ж бо! Я готова.
Лиш би він не барився, інакше мені стане страшно і я відмовлюся від його допомоги. Люсьєн не квапився.
— Ти ж сам сказав: часу мало. Починай.
Я не встежила за його пальцями — вони притьмом зімкнулися на моєму носі. Мене знову обдало нестерпним болем. Почувся хрускіт — і я кудись провалилася.
Коли ж прийшла до тями, то змогла розплющити очі. А мій ніс… мій ніс звільнили від крові, він уже так не болів.
Люсьєн схилився наді мною, нахмуривши брови.
— Я не зміг зцілити тебе повністю… бо вони одразу зрозуміють, що тобі хтось допоміг. Садна та уразки я залишив, так само як і синці, однак… усі опухлості зникли.
— А мій ніс? — спитала я, відчуваючи все й так, іще до того, як він встиг відповісти.
— Ніс зцілений. Такий, як був раніше, — впертий і гарненький.
Він усміхнувся мені. Така знайома усмішка, такий знайомий вираз обличчя… Щось зіщулилося в грудях, заболіло, однак геть іншим болем.
— Я думала, вона відібрала в тебе майже всю силу, — ледь чутно сказала я.
У маєтку я жодного разу не бачила, щоб Люсьєн демонстрував свою магію.
Він кивнув на невеличку кульку світла, яка блищала над його плечем.
— Вона повернула мені крихту сили, щоб схилити Темліна прийняти її умови. Але він досі цього не зробив… Нема лиха без добра. Бодай на щось моя магія згодилася, — сказав Люсьєн, поглядаючи на моє майже зцілене обличчя.
— Тож і ти ув’язнений тут, у Підгір’ї?
Він сумно кивнув.
— Вона скликала сюди всіх Вищих Лордів, і навіть тим, хто одразу ж присягнув їй, зараз заборонено покидати цей Двір, допоки… допоки твоїм завданням не настане край.
— Та каблучка… Це… це справді око Джуріана?
Люсьєн скривився:
— Так, це воно. Ти і про це вже знаєш?
— Ейсіл не розповіла мені, як розгорталися події, коли Амаранта і Джуріан зійшлися в поєдинку.
— Їх поєдинку передував лютий бій. Вони знищили майже все поле битви, використовуючи своїх солдатів, як щити, допоки майже всі їхні сили не загинули. Вважай, дві армії поклали. Свого часу Кліфія дарувала Джуріану захист від магії фейрі, але в поєдинку з Амарантою цей захист не допоміг… Амаранта за лічені хвилини його здолала, проте відразу не вбила, а потягла до себе в табір. Там вона кілька тижнів… Годі таке уявити! Вона кілька тижнів знущалася над Джуріаном, вбиваючи його повільно і з насолодою. Правитель Сонного королівства наказував їй негайно виступити на допомогу, але вона ігнорувала накази короля, що обернулося для нього значними втратами і вплинуло на хід Війни. Амаранта ні про що не думала, поки геть не знищила Джуріана. Від нього залишилася тільки фаланга пальця й око. Кліфія обіцяла йому безсмертя, і її обіцянка дивним чином виправдалася. Душа і свідомість Джуріана поневолені магією Амаранти. Він приречений бачити все, що вона коїть. Гідне покарання за його звірства. А втім… — Люсьєн постукав по своєму металевому окові. — Яке щастя, що з моїм оком не сталося того, що з Джуріановим. Як же їй подобається видряпувати очі!
Мене пересмикнуло. Мисливиця… Ось ким була грізна Амаранта. Жорстокою безсмертною мисливицею, яка вбиває не заради прожитку, а для забави і відчуття власної могутності. Можливо, у неї є цілий зал, обвішаний і заставлений її багатовіковою «здобиччю». А ось Джуріану дісталася особлива роль. Його гнів, відчай і жах тривають вже не одне століття. І так може тривати вічність… Напевно, він заслужив таку долю. Утім, витонченіших тортур годі вигадати.