Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 67)

— Ой, і як же це все чудово… Це так весело!

Вона покрутила в пальцях кістку на своєму ланцюжку й заглянула в око у кришталі в себе на пальці.

— Гадаю, якщо хтось і зможе насправді оцінити цю мить, — звернулась Амаранта до каблучки, — так це будеш ти, Джуріане.

Вона мило усміхнулась.

— Шкода, що та людська хвойда навіть не спробувала врятувати тебе.

Джуріан… Це було його око, його кістка. Жах, жах заполонив мене зсередини.

Я навіть не уявляла, навіть гадки не мала, завдяки якому злу, завдяки яким силам вона змогла утримати його душу, його свідомість і приєднати їх до тієї каблучки й тієї кістки.

Темлін і далі дивився на мене й удавав, що ніколи мене не бачив. На його обличчі не було жодних емоцій. Може, вона й на нього наклала якісь чари… А може, відібрала всі його спогади?

Королева утупила погляд у свої довгі нігті:

— Відтоді як я трохи розважилася з бідолахою Клер, нічого цікавого не сталося, і мені неймовірно нудно. Я могла б десь зачинити тебе, як муху, але це ще нудніше.

Амаранта поглянула на мене і знову стала розглядати нігті й перстень із оком Джуріана.

— Подеколи Доля дуже дивно помішує в Котлі, — вела вона своєї. — Можливо, моїй любій Клер судилося померти, щоб дозволити мені насолодитися, коли вбиватиму тебе.

Страх пойняв мене, і від її слів я ніяк не могла оговтатися.

— Отже, ти прийшла сюди, щоб визволити Темліна? — спитала Амаранта.

Утім, вона скоріше стверджувала, аніж запитувала. Чи навіть це був виклик.

— Що ж, серденько, допоки ти не потрапила до нас, я геть стомилася від його похмурого мовчання. Я навіть почала непокоїтися за нього, коли гралася з милою Клер. Він же ніяк не відреагував, навіть не показав своїх чудових кігтиків. Але з тобою, дівчино, ми укладемо угоду.

У голові в мене залунали застережливі дзвіночки.

«Якщо тільки від них не залежатиме твоє життя», — казала мені Ейсіл.

— Ти виконаєш три завдання, які визначу сама. Якихось три завдання. Щоб перевірити, яким глибоким і справжнім може бути почуття людини — почуття відданості й кохання. І тоді Темлін твій. Лише три малесеньких завдання, щоб довести твою відданість, довести мені та моєму любчику Джуріану. Довести, що твій рід по-справжньому вміє кохати. А по тому зможеш забрати свого Вищого Лорда.

Вона повернулася до Темліна:

— Розцінюй це як послугу, Вищий Лорде. Ці смертні тварини можуть так засліпити нас, що ми втрачаємо розум. Тож для тебе буде корисно заздалегідь побачити її справжню натуру. Саме зараз.

— Я хочу, щоб було зняте накладене на нього прокляття. Якщо я виграю, — вихопилося в мене.

Вона звела догори брови, а її посмішка стала ще ширшою, демонструючи сніжно-білі ікла.

— Я виконаю всі три завдання, і тоді ти знімеш із нього прокляття, а потім і ми, і увесь його Двір зможемо залишити це кляте місце. І бути назавжди вільними, — додала я.

Магія полюбляла точність, як сказала Ейсіл, саме так Амаранта всіх і обдурила. Я не дозволю їй знайти шпарину в моїх умовах.

— Звісно, — промуркотіла Амаранта. — Тоді я підкину тобі ще дещо. Хочу зрозуміти, чи ти взагалі варта когось із фейрі, варта нашого роду та нашого світу, щоб поглянути, чи ти достатньо розумна. Навіщо Темліну дурне дівча, та ще й людське?

Око Джуріана почало обертатись у шаленому темпі, а вона тільки язиком на нього клацнула. І око припинило рухатись.

— Я дам тобі ще одну можливість… — продовжувала вона. — Якщо зможеш виконати всі три завдання, вона не знадобиться. Але може статися… ти відчуєш, що більше не в змозі осягнути їх своїм розумом. Тоді треба буде відповісти тільки на одне запитання.

Я майже не чула її через гупання крові у скронях.

— Усього лише загадка. Ти відповіси на цю загадку, і прокляття буде зняте. Тієї ж миті. Одразу ж після твоєї правильної відповіді. Мені навіть не знадобиться пальцем поворухнути. Даси правильну відповідь — і він твій. Взагалі-то, ти зможеш відповісти на нього в будь-який час, однак якщо ти даси неправильну відповідь…

Вона кудись вказала рукою, а мені навіть і обертатися було не треба, бо я знала, що вона показує на стіну, де висіло тіло бідолашної Клер.

Я ретельно обмірковувала кожне її слово, шукаючи підступність, брехню, намір обдурити мене… Тож кожне слово я повторювала про себе знову і знову. Однак усе звучало ніби правильно.

— А якщо я не виконаю твоїх завдань?

Посмішка її стала гротескною, майже театральною. Великим пальцем руки вона водила по своїй каблучці.

— Якщо ти не виконаєш завдання, мені вже нічим буде потішитися. Від тебе нічого не залишиться.

Мене морозом обсипало. Ейсіл попереджала мене… попереджала не укладати ніяких угод. Однак Амаранта знищить мене прямісінько на цьому місці, якщо я скажу «ні».

— І які це завдання?

— О, золотце, якщо я тобі все розповім, тоді не буде цікаво. Одне можу сказати: ти отримуватимеш одне завдання раз на місяць. Коли місяць буде у повні.

— А що я робитиму поза тим?

Я наважилася подивитись на Темліна. Золоті крапочки бурштину в його очах блищали так яскраво, як того я ще ніколи не бачила.

— Між твоїми завданнями, — холодно повідомила мені Амаранта, — ти або залишатимешся у своїй камері, або виконуватимеш роботу, яку я тобі дам.

— А якщо я буду втомлюватися від роботи, чи не нашкодить це мені, ба більше — не завадить виконати завдання?

Я розуміла, що вона втрачає до мене інтерес, бо, певно, не очікувала, що я ставитиму так багато запитань. Утім, я повинна була спробувати витягти з неї якомога більше інформації.

— Нічого, окрім звичайної хатньої роботи. Повинна ж ти якось оплачувати їжу і дах над головою.

Я б її просто тут і задушила за ці слова, однак лише кивнула, можливо, роблячи непоправну помилку.

— Отже, ми домовилися, — сказала Амаранта.

Вона чекала одного мого слова «домовилися», але я вирішила ще раз переконатися, чи правильно зрозуміла її умови.

— Якщо я виконаю три твоїх завдання або відгадаю загадку, ти виконаєш усе, про що ми говорили?

— Звичайно, золотце, — мовила Амаранта. — Тож ми домовилися?

Відкриті частини обличчя Темліна зблідли, наші очі зустрілися, і в його очах я прочитала ледь вловиме «ні».

Ні.

Однак вибір у мене був простий: або це, або неминуча смерть… Смерть. Така, як у Клер, повільна й жорстока.

Аттор зашипів позаду мене, ніби наказував, щоб я хутчіше відповідала. Я не вірила ні в Долю, ані в Котел… І в мене геть не було іншого вибору.

Навіть зараз, коли Темлін був змушений сидіти поруч з Амарантою, ставши її рабом, а то й гірше, я його любила. Сила любові до нього краяла моє серце, і його короткі погляди, кинуті на мене, свідчили: він, як і раніше, мене любить.

Бо тієї миті, коли очі його збільшилися від жаху, я зрозуміла, що він іще кохає мене.

У мене не залишилося нічого, крім дурної надії перехитрити й знищити самопроголошену королеву Амаранту. Підступну, древню Амаранту, якій було стільки ж років, скільки каменів за моєю спиною.

— Ну то що? — вже геть різко спитала Амаранта.

Я відчувала готовність Аттора вчепитися в мене й вибити відповідь. Амаранта зуміла обдурити свій так званий Двір, але я недаремно пройшла сувору школу бідності, недаремно провела стільки років у лісі. Моя сила полягала в моїх уміннях та знаннях, які я зібрала за своє коротеньке життя. Амаранта та інші не повинні нічого знати ні про мене, ні про те, що мені відомо. Чим її Двір відрізнявся від лісу, а її завдання — від полювання?

Я востаннє глянула на Темліна і сказала:

— Домовилися.

Амаранта хижо посміхнулася і клацнула пальцями. Простір між нею і мною наповнився магією — незнайомою, не схожою на магію Темліна. Амаранта прихилилася до спинки трону, наказавши комусь за моєю спиною:

— Надайте їй прийом, гідний мого Двору.

Шипіння Аттора було єдиним застереженням. Наступної миті чийсь кам’яний кулак загилив мені в щелепу. Заціпенівши від болю, я відлетіла вбік. Там на мене чекав новий, не менш жорстокий удар в обличчя. Хруснули кістки — мої кістки. Ноги піді мною підломилися. Кігті Аттора полоснули по щоці, і його кулак завдав мені ще одного удару. Я знову відлетіла, натрапивши на його помічника. Крім Аттора, мене били ще двоє.

Хрускіт, тріск. Мені здавалось, що їх було троє, а я перетворилася на їхню боксерську грушу, яку передавали одне одному для наступного, іще одного удару… Мої кістки волали від болю. Можливо, я також кричала.

Кров текла в мене з рота, і її металевий присмак заполонив усі мої відчуття. Вона витікала з мене назовні й текла всередину мене… Той смак був останнім, що я запам’ятала.