Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 66)

Його обличчя, як і раніше, приховувала золота маска. На ньому було знайоме мені військове обмундирування, і навіть перев’яз, але без ножів. Амаранта чи її посіпаки відібрали в нього всю зброю. Побачивши мене, Темлін не здивувався. Він не зціпив зуби, не випустив ікла й пазури — просто дивився на мене. Байдуже. Найменшого подиву.

— Це що за істота? — спитала Амаранта, нагородивши мене зміїною посмішкою.

Хоч як дивно, голос у неї був дзвінкий і навіть мелодійний. Щоб не дивитися на Темліна, я продовжила розглядати господиню цього підземелля. На витонченій, кольору слонової кістки шиї Амаранти висів довгий тонкий ланцюжок зі старою пожовклою кісткою, що правила за кулон. Мені не хотілося гадати, кому могла належати ця кістка. Замість цього я обмірковувала можливий маневр: якщо трохи зрушу руку, то зможу вихопити кинджал.

— Якась людська бідолаха, що трапилося мені внизу, — прошипів Аттор.

Між його гострими зубами коливався роздвоєний язик. Він один раз змахнув крилами, дмухнувши мені в обличчя гнилим смородом, а потім міцно притиснув їх до свого кощавого тіла.

— Бачу, — промуркотіла Амаранта.

Я намагалася не зустрічатися з нею очима й дивилася на коричневі чоботи Темліна. Він був зовсім поряд — на відстані якихось двох метрів і, як досі, мовчав. На обличчі — ні жаху, ні злості.

— А навіщо вона мені тут, ця бідолаха? Вирішив мене потішити?

Аттор посміхнувся. Звук його сміху нагадував шипіння крапель води, що впали на розпечену пательню. Кігті Аттора штовхнули мене в бік, дряпнули по туніці.

— Розповідай її величності, навіщо блукала катакомбами. Навіщо проникла сюди з печери, що веде в землі Двору Весни?

Що краще: прикінчити Аттора чи спробувати розрахуватися з Амарантою? Аттор знову мене перехитрив. Його кігті вп’ялися мені під ребра. Я здригнулася — не так від болю, як від огиди. Мовчати далі було небезпечно. Дивитися правительці в очі — також. Я перевела погляд на її золоту корону.

— Говори, шматок людського лайна! Не примушуй її величність чекати.

Треба роззирнутися і зрозуміти, як діяти, а на це потрібен час. Якщо Темлін перебував під якимись чарами, то я мала вигадати, як його забрати звідси. Я звелася на ноги, тримаючи руки біля кинджалів. Втупилась у блискучу золоту сукню Амаранти, щоб не дивитися їй в очі.

— Я прийшла забрати того, кого кохаю.

Що, коли я все ж не запізнилася і прокляття ще можна зняти? Я подивилася на Темліна. Його смарагдові очі були бальзамом на мою душі.

— І за ким же ти прийшла? — запитала Амаранта, подавшись уперед.

— Я прийшла забрати Темліна. Вищого Лорда Двору Весни.

Шепіт пронісся натовпом, у якому були самі Вищі Фе. Однак Амаранта лише відкинула голову й голосно засміялась… Наче ворона прокаркала.

По тому правителька Прифії повернулася до Темліна. Її губи склалися в уїдливу посмішку.

— Бачу, ти протягом усіх цих років не гайнував часу. Ти зацікавився людськими тваринками?

Темлін мовчав. Його обличчя було так само, як досі, байдуже. Що Амаранта зробила з ним? Невже я запізнилася й він тепер цілком перебуває під владою її прокльонів? Під її владою. Я підвела свого коханого.

— Однак… — повільно мовила Амаранта.

Аттор і всі інші завмерли. Вони здавалися мені стіною, ладною щомиті підім’яти мене.

— Однак я здивована. Гадала, твого воїна вбила інша людська дівчина. Та, якою я потішилася була… — Очі в неї зблиснули: — О, ти просто золотце. Ти дозволив мені катувати ту невинну дівчину, щоб захистити ось це? Ти справжнє диво! Ти справді змусив оцього смертного хробака закохатися в тебе. Яка цяця!

Вона плеснула в долоні, а Темлін відвів від неї погляд. Єдина реакція, яку я побачила за цей час.

Катувала. Вона катувала…

— Звільни його, — наказала я, намагаючись говорити твердо й рішуче.

Амаранта знову голосно засміялась.

— Назви мені бодай одну причину, з якої я не повинна знищити тебе цієї ж миті на оцьому місці.

Її зуби були такі рівні, такі сніжно-білі. Вони наче сяяли.

Кров пульсувала в жилах, однак я високо тримала голову, коли сказала:

— Ти обдурила його.

Темлін раптом застиг, завмер… Наче перетворився на статую.

Амаранта клацнула язиком і подивилась на свою граційну ніжну сніжно-білу руку… на каблучку на своєму вказівному пальці. Каблучку, яку я змогла роздивитися, коли вона опустила руку. На ній було щось схоже… щось дуже схоже на око, яке помістили у кришталь. Я могла заприсягтися, що там, у каблучці, це око обертається й дивиться вусібіч.

— Ви, смертні тварини, такі невигадливі. Ніякої фантазії. Ми витратили століття, навчаючи вас поезії та світських розмов, і це все, що ти можеш сказати мені? Усе, із чим ти прийшла до мене? Я повинна вирвати твого язика цієї ж миті, бо, як я бачу, користі від нього все одно ніякої.

Я зціпила зуби.

— Однак мені також дуже цікаво… Які прекрасні слова я почую з твого брудного рота, коли ти побачиш, що на тебе чекало?

Я нахмурилася, коли Амаранта вказала кудись за мою спину, а її страшелезна каблучка… Око в неї справді оберталось. Воно подивилося саме туди, куди вона вказала.

Я озирнулася.

Там, на високій стіні зали, прибите до каміння, висіло тіло молодої жінки. Її шкіра місцями згоріла, пальці були зігнуті під неприродними кутами, а червоні смуги крові розрізали все її оголене тіло.

Я ледве встояла на ногах. Голос Амаранти долинав крізь запаморочення:

— Напевно, даремно я не дослухатися до неї, коли та волала, що ніколи в житті не бачила Темліна, — весело проказала Амаранта. — Або ж коли вона присягалася, що ніколи в житті не вбивала фейрі й узагалі ніколи не виходила на полювання. Утім, попри все це її крики тішили мене. Я вже багато століть не чула такої чарівної музики.

А наступні слова вона адресувала мені:

— Я повинна подякувати тобі, що ти назвала Різенду її ім’я замість свого.

Клер Беддор.

Ось куди вони забрали її, ось що вони зробили з нею після того, як спалили всю її родину живцем у власному будинку. Ось що я сама зробила з нею, коли назвала Різенду її ім’я, щоб захистити своїх.

Живіт скрутило, і я відчайдушно боролась із бажанням виблювати все, що залишилось у шлунку, на цю червону мармурову підлогу.

Кігті Аттора болісно уп’ялись мені в плече, і він повернув мене обличчям до Амаранти, яка досі посміхалася мені тією жахливою зміїною посмішкою. Я, так само як і вона… була вбивцею… вбивцею Клер Беддор. Я врятувала своє життя і засудила її на страту. Те скалічене тіло на стіні мало бути моїм.

Моїм.

— Ну що ж, золотце, — поглянула на мене Амаранта. — Що ти на це скажеш?

Я хотіла кричати, що вона заслуговує горіти в пеклі довіку, однак перед очима було тільки прибите до стіни тіло Клер, навіть тоді, коли я дивилась на Темліна. Він дозволив їм убити Клер… таким жахливим чином… щоб вони не дізналися, що я жива. На очах у мене бриніли сльози, до горла підступила жовч.

— Ти досі хочеш забрати того, хто дозволив це зробити з невинною дівчиною?

Амаранта говорила тихо, навіть співчутливо.

Клер уже не повернути. Але я не дозволю, щоб її загибель була марна. Нехай я теж загину, але в битві.

— Так, — сказала я, гнівно дивлячись на Амаранту. — Я й тепер хочу його звільнити.

Амаранта відкопилила губу, оголивши гострі ікла. Заглянувши в її чорні очі, я зрозуміла: на мене чекає смерть.

Амаранта відкинулася на спинку трону, схрестила ноги й раптом звернулася до Темліна.

— Ну що ж, Темліне. — дуже владним рухом вона поклала на його руку свою, — гадаю, на це ти не розраховував.

Вона змахнула другою рукою у моєму напрямку. Шепіт та сміх прокотилися натовпом Вищих Фе, які скупчилися позаду, і відлуння цього сміху било мене в спину, наче каміння.

— Що ти скажеш на це, Вищий Лорде?

Я подивилася на таке дороге мені обличчя, але, почувши те, що він відказав Амаранті, мало не втратила свідомість.

— Я її ніколи не бачив. Напевно, хтось пожартував з нею і накинув на дівчину магічний покрив. Можливо, це зробив Різенд.

Навіть зараз Темлін намагався мене захистити.

— Твої слова — навіть не напівправда. — Амаранта нахилилася до Темліна, губи її розпливлись у кровожерливій посмішці. — А чи не могло так статися… чи не могло статися, що ти попри свої слова багато-багато років тому закохався в людину? У дівчину, у серці якої була ненависть до нашого роду, яка сама закохалась у фейрі. А той фейрі, батько якого катував та знищував зграями людський непотріб, так само як і я, насправді сам закохався в цю дівчину?

І знову вона засміялась тим воронячим карканням.