Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 65)

У мене виникло бажання доторкнутися до кинджала й переконатися, що я не беззбройна, але я згасила його в собі, а натомість вдячно кивнула Ейсіл.

— У тебе є план? — спитала вона.

— Ні, немає, — зізналась я.

— Не сподівайся, що криця чимось тебе допоможе, — сказала вона, дивлячись на мою зброю.

— Я й не сподіваюся, — відповіла я, кусаючи губи.

— У її прокляття є ще одна особливість. Сказати про неї я не можу навіть зараз. Досить лише мені подумати про неї, як у мене всі кістки починають боліти. Про цю особливість ти повинна… здогадатися сама. Про неї… про неї…

Ейсіл шумно зітхнула.

— Якщо я не можу про неї розповісти, це означає, що вона й досі не хоче, щоб ти про неї дізналася, — прошепотіла Ейсіл. — Але добре пильнуй за всіма, дівчино. Дослухайся до всього.

— Дякую за поради. Я зроблю так, як ти сказала. — Я взяла Ейсіл за руку. — І спасибі, що привела мене сюди.

Адже вона витрачала на мене такий дорогоцінний для неї час. Туго набита торбина наочно показувала, куди прямувала Ейсіл.

Вона відповіла мені хрипким різкуватим сміхом:

— Не часто почуєш подяку за те, що ти привів когось на люту смерть.

Якщо я перейматимуся страхами ще бодай хвилину, то втрачу рішучість. Тож я відкинула їх.

— Утім, я бажаю тобі успіху, — додала Ейсіл.

— Я здогадуюся, куди ти намірилася йти. Якщо тобі й твоїм хлопцям треба буде дістати прихисток, переходь через Стіну. Рушай до маєтку мого батька.

Я розповіла, як туди дістатися.

— Запитаєш Несту. Це моя старша сестра. Вона знає про тебе і взагалі знає все, що зі мною тут сталося. Неста вам допоможе.

Неста їм допоможе. У цьому я тепер не сумнівалася. Вона сховає їх і захищатиме, скільки в неї стане на те сил. Неста подбає про їхню безпеку.

Ейсіл стиснула мою руку.

— Залишайся живою, — побажала мені вона.

Я востаннє подивилася на неї, а потім на прекрасне нічне небо, яке розлилося в нас над головами, на зелені пагорби. Кольору очей Темліна.

По тому, не озираючись, рушила до печери.

Я йшла майже в цілковитій тиші. Її порушувало поскрипування чобіт та ще моє уривчасте дихання. У печері було темно й холодно. Доводилося йти наосліп, щохвилини торкаючись вологої стіни, від чого в мене задубіли пальці. Я просувалася повільно, намацуючи ногами дорогу, остерігаючись невидимих ям, здатних обірвати мою подорож задовго до мети.

Я не знала, скільки часу провела в непроглядній пітьмі, перш ніж попереду сяйнула смужка оранжевого світла. Потім я почула звуки, що підірвали тишу. Вони шипіли, хрипіли, огидно реготали.

Я втиснулася в стіну. Голоси пронеслися повз мене і стихнули. Я рушила далі, обережно йдучи на світло, і невдовзі зрозуміла, що воно ллється з вузької ущелини в скелі. Я підійшла ближче й побачила прохід із грубими стінами. Він був освітлений факелами. Через ущелину, яка здалеку здалася мені вузькою, цілком можна було протиснутися назовні. Гострі зубчасті краї свідчили про те, що нею користувалися не часто. Принаймні слідів на землі я не побачила. Прохід був порожній, я не побачила жодної душі, однак він вигинався й повертав убік, що не давало змоги побачити щось попереду.

У проході панувала мертвотна тиша, проте я пам’ятала застороги Ейсіл, тож не довіряла своїм вухам, знаючи, що фейрі вміють рухатися безшумно, як коти.

Мені не можна було тут затримуватися. Темлін уже кілька тижнів у полоні. Я повинна дізнатися, де Амаранта його тримає, і бажано ні на кого при цьому не натрапити. Одна річ убивати звірів і нагів — і геть інша, коли тобі протистоїть значно більш тямущий і небезпечний суперник.

Я вгамувала дихання і приготувалася. Чимось усе це нагадувало полювання. Тільки зараз я полювала не на оленів і навіть не на вовків, а на фейрі. На тих, хто сам здатен мене зловити й мучити, поки я не почну благати про смерть. Правда, у мене не було крил, як у того фейрі з Двору Літа, але ж можна відривати руки й ноги.

Я не дозволяла собі думати й згадувати ті скривавлені оцупки, підходячи до виходу і втягуючи живота, щоб крізь нього прослизнути. Зброя моя заскреготіла об кам’яні стіни, долу посипалися дрібні камінці й заскрипіли під ногами. «Не зупиняйся! Просто йди», — наказувала я собі. Діставшись проходу, я одразу ж сховалася в неглибоку нішу, відхекалася й рушила далі.

Я скрадалася уздовж стіни. У повороті завмерла, відчуваючи, що припустилася жахливої помилки. Тільки така дурна, як я, могла опинитися тут. Я гадки не мала, у яку частину двору Амаранти мене винесло. Ейсіл треба було детальніше мені розповісти, та і я сама могла б її розпитати про все більш докладно. Треба було не мчати сюди стрімголов, а пошукати інший шлях. Будь-який інший шлях, тільки не цей.

Нарешті я ризикнула заглянути за ріг. І мало не заплакала з відчаю. Коридор ішов далі, але ж тепер його стіни були білястого кольору. На стінах горіли смолоскипи — жодного затіненого куточка, де в разі чого можна було б сховатися. Коридор закінчувався ще одним різким поворотом. Я була тут як на долоні, немов голодний олень, що вийшов на лісову галявину погризти кору. Прицілься гарненько і стріляй.

Утім, в усіх проходах було тихо, голоси, які я чула раніше, зникли. А якщо я почую когось, то іще зможу побігти назад до темної печери. Я можу трохи потягти час, зібрати якусь інформацію, дізнатися, де утримували Темліна.

Ні. Другої такої нагоди може взагалі не бути. Я повинна була діяти зараз. Якщо я так зволікатиму, мені забракне мужності.

Я визирнула за поворот.

І нараз довгі кощаві пальці обхопили мою руку… У мені все похололо.

Я побачила довгасте сіре зморшкувате обличчя, яке посміхалося мені довгими сріблястими іклами.

— Здрастуй, — пролунало шипіння. — І що ж таке створіння, як оце ти, робить тут?

Я впізнала цей голос. Він переслідував мене в кошмарних снах.

Я стиснула зуби, щоб не закричати. Сірі вуха, схожі на вуха кажана, повернулися врізнобіч.

Переді мною стояв Аттор.

Розділ 34

Не розтуляючи крижаних пальців, Аттор поволік мене в тронний зал. Він навіть не відібрав у мене зброї. Ми обоє розуміли, наскільки марні тут мої стріли і кинджали.

Темлін. Ейсіл та її хлопчики. Мої сестри. Люсьєн.

Я подумки повторювала їхні імена знову і знову, допоки Аттор маячив переді мною загрозливим демоном. Час від часу його шкіряні крила противно шурхотіли — а я, якби була здатна спокійно говорити, а не волати від жаху, одразу запитала б, чому він не вбив мене на місці.

Аттор тягнув і тягнув мене, і його кігті на ногах залишали борозни на кам’яній підлозі. Він був такий, яким я малювала його на своїх картинах. І мене це лякало ще більше.

Нам траплялося безліч фейрі, серед яких миготіли і фейські обличчя. Всі вони дивилися на мене або з крижаною байдужістю, або з лиховісною посмішкою. Їх геть не хвилювало, що я потрапила в пазури Аттора.

Ми пройшли через велетенські кам’яні двері, висота яких перевершувала висоту будинку Темліна, і потрапили до величезної зали. Її стіни були того самого білястого кольору, що і стіни коридору. Стелю підтримували кам’яні різьблені колони. Якась частина мене, котра не втратила цікавості, помітила, що колони прикрашені не просто орнаментом, а сценами з історії Прифії. На мене дивилися кам’яні фейрі, кам’яні фейці і так само кам’яні звірі. Між колон завмерли люстри. Їх світло проходило через рубінове обрамлення, через що мармурова підлога здавалася червоною. У залі було багато фейської знаті.

Куди я потрапила? На бал? На якісь інші, незрозумілі мені урочистості? Частина присутніх танцювала під звуки дивної дратівливої музики. Інші просто походжали або збивалися купками і про щось розмовляли. Мені здалося, що в цьому натовпі я помітила кілька блискучих масок. Потім усе закружляло й попливло: дорогий одяг, гострі зуби. Аттор штовхнув мене, і я полетіла на підлогу.

Я вдарилася об холодний мармур, і кістки занили від болю. Відштовхнулася руками від підлоги попри іскри перед очима, але, помітивши перед собою великий поміст, не ризикнула підвестися. Кілька сходинок вели до платформи. Я звела голову трохи вище і узріла її. Доволі розкуто на чорному троні сиділа Амаранта.

Подолавши біль, я швидко підвелася. Перед очима ще миготіли іскри, але я побачила кам’яну основу помосту і сходи, що закінчувалися майданчиком.

Уява малювала мені її невимовно гарною — кимось на кшталт богині пітьми й ненависті. Утім, Амаранта була доволі приваблива. Та й тільки. Вона сиділа нерухомо, що робило її схожою на статую. Чорне її волосся було заплетене в косу, що обвивала голову, на якій гніздилася золота корона. Колір волосся лише підкреслював білосніжність шкіри обличчя, на тлі якої яскраво червоніли губи. У Амаранти були чорні блискучі очі. Можливо, когось вони заворожували б і вабили до себе, якби не відворотний вираз її обличчя. На губах застигла презирлива посмішка, від якої вся врода тьмяніла і здавалася крижаною. Якби мені спало на думку написати її портрет, я б напевно збожеволіла під час роботи над ним.

Ця жінка мала вищий військовий чин у Сонному королівстві. Кілька століть тому вона знищувала армії людей і власноруч вбивала своїх рабів, вважаючи свободу для них неприйнятною. За лічені дні вона завоювала всю Прифію.

А потім я подивилася на чорний трон поряд із її троном, і руки мої мляво опустилися. На ньому сидів Темлін.