Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 64)

Утім, і його смерть була марна. Я погодилася виїхати звідси, покинула Темліна. Я підвела його, Люсьєна, Ейсіл, усіх, хто жив у маєтку. Ба більше, я підвела всю Прифію.

У мене знову ослабли ноги. Я вхопилася за край столу, щоб не впасти.

— Ти могла зняти це прокляття, — загарчала Ейсіл, гострі зуби якої опинилися зовсім близько від мого обличчя. — Досить було лише сказати, що ти кохаєш його, сказати від усього свого жалюгідного людського серця, і його магія одразу звільнилася б. Ти дурна, дурна дівка.

Не дивно, що Люсьєн увесь час презирливо дивився на мене, однак терпів мою присутність… Зрозуміло, чому він переконував Темліна залишити мене ще на кілька днів.

— Мені шкода, — мовила я.

На очах у мене бриніли сльози.

— Скажи це Темліну, — огризнулася Ейсіл. — Він відіслав тебе за три дні до закінчення терміну. На що він сподівався? Щойно скінчилися ці сім разів по сім років, як Амаранта з’явилася сюди з усіма своїми посіпаками. Багатьох, дуже багатьох вона викрала й відіслала в Підгір’я. Запитаєш, чому я залишилася? Таких, як я, Амаранта вважає черню. Ми не гідні їй служити. А ось вбивати нас заради забави — це весело.

У мене перед очима замиготіли моторошні картини. Я відігнала їх.

— А що з королем Гайберну? Якщо вона завоювала Прифію лише для себе, а ще вкрала його закляття, то чи розуміє він, що Амаранта — зрадниця, а не його союзниця?

— Якщо він навіть і незадоволений нею, то досі нічого супроти неї не вчинив. Уже сорок дев’ять років Амаранта володіє Прифією, а він мовчить. Думай що хочеш. Після того як вона стратила верховних правителів, які виступили проти неї, до неї ринула вся нечисть. Ті, кого не брали навіть при Дворі Ночі, заквапилися до неї, і вона радо їх прийняла. Але ж нам відомо: Амаранта і кроку не ступить, не замисливши чогось лихого. Однак усі ми знаємо, що вона збирає армію з найнебезпечніших істот Прифії та Гайберну, чогось вичікуючи, перш ніж ударити по вашому світу.

— Таких істот, як Аттор? — спитала я, відчуваючи, як клубок страху підступає мені до горла.

Ейсіл похмуро кивнула.

— У землях смертних останнім часом поширюється дедалі більше пліток про те, що фейрі стали частіше перетинати Стіну й нападати на людей. Проте ніхто не сміє перетнути Стіну без дозволу Амаранти, тож це робиться за її наказом.

Напевно, і розправу над родиною Клер Беддор схвалила Амаранта.

— Тут нема чому дивуватися, — зітхнула Ейсіл, витираючи стіл рукавом. — Їй же треба заздалегідь дізнатися все про людей, їхні слабкості. Амаранта не стане бити навмання. Вона розраховує кожен удар. За це король її й цінував.

Значить, недаремно я говорила батькові й сестрам, щоб за найменших ознак небезпеки вони сідали на корабель і рушали якомога далі від цих місць. Але коли я застерігала їх, коли говорила з Нестою, я й гадки не мала, що все так небезпечно.

Мені було нестерпно думати про ув’язнення Темліна. Зараз кожна хвилина його життя — суцільний жах для нього. Навіть якщо Амаранта поки що не застосовує тортур, його душать докори сумління. Він сумує за загиблими соратниками, ненавидить себе за безсилля і брехню, якою був змушений забивати мені мізки… І попри все він сам відправив мене в людський світ. Отже, його соратники, так само як і Ендрас, загинули марно.

Темлін боявся підставити мене під удар.

«Я не можу захистити навіть себе від них, від того, що відбувається у Прифії… Навіть якщо ми вистоїмо перед недугою, вони знайдуть тебе… Вона знайде, як знищити тебе».

Я згадала ті жалюгідні спроби робити мені компліменти під час перших моїх днів у маєтку. Утім, він полишив їх, коли я дедалі більше від нього віддалялася, взагалі не хотіла розмовляти з ним. Однак попри все це він закохався в мене. І добре знав, що я також кохаю його. Утім, відпустив за лічені дні до свого порятунку. Він поставив мене вище за свій Двір, за всю Прифію.

— Якби Темлін звільнився, якби до нього повернулись усі його сили, — мовила я, дивлячись у почорнілу від пожежі стіну, — чи зміг би він знищити Амаранту?

— Не знаю. Вищих Лордів вона перемогла хитрощами, а не силою. Магія — дуже дивна річ. Вона полюбляє закони, а Амаранта дуже добре розуміється на цих законах і на тому, як їх обходити. Вона зберігає їхні сили під замком усередині себе. Зберігати — зберігає, але застосувати не може, не маючи до них доступу… У неї є свої власні сили, тож якби дійшло до поєдинку…

— Скажи мені: він сильніший? — допитувалася я.

— Він верховний правитель, — нагадала Ейсіл, вирішивши, що такої відповіді достатньо. — Але говорити зараз про це — аби язиком молотити. Темлін став її рабом, а ми приречені ходити в проклятих масках, поки він не погодиться стати коханцем Амаранти. Утім, і тоді він не поверне своєї колишньої сили. А своїх бранців Амаранта не відпустить із Підгір’я.

Я відштовхнулася від столу й розправила плечі.

— Як мені дістатися туди?

Ейсіл клацнула язиком.

— Тобі туди не можна. Ще жоден смертний, який потрапив у Підгір’я, звідти не повернувся.

Я стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.

— Як мені туди дістатися? — перепитала я, карбуючи кожне слово.

— Це неминуча смерть. Вона тебе вб’є, щойно почує твою присутність.

Я дивувалася довірливості фейської знаті. Як можна, розуміючи підступність Амаранти, потрапляти в розставлені нею пастки? А зараз…

— Бундючитися люди вміють, — пробурчала Ейсіл, відходячи від столу. — А от нашої тілесної міцності у вас немає. Ваші тіла — що серпанок. Пальцем проткнути можна.

Я раптом подумала про матір Люсьєна. Чи зронила вона бодай одну сльозу, дізнавшись, що Амаранта видряпала її синові око і спотворила обличчя?

— Ти тут стільки жила й не зрозуміла прокляття Темліна, — продовжувала Ейсіл. — І як узагалі ти уявляєш собі зустріч із Амарантою? Це лиш обтяжить долю Темліна та інших.

Амаранта відібрала все, чого я жадала, усе, про що я нарешті дозволила собі мріяти.

— Покажи мені дорогу в Підгір’я, — попросила я.

У мене тремтів голос, але не від сліз.

— Ні. — Ейсіл підняла торбину й закинула за плече. — Йди додому. Я проведу тебе до Стіни. Тепер уже нічого не вдієш. Темлін довіку залишиться її рабом, а Прифія схилиться перед нею. Ось як вирішила Доля. Такими є і Вихори Котла.

— Я не вірю в Долю. І в цей ваш Котел теж не вірю.

Ейсіл похитала головою. У сутінковому світлі її сплутане каштанове волосся блищало, як волога глина.

— Відведи мене до неї, — наполягала я.

Якщо Амаранта розірве мені горлянку, я бодай помру з усвідомленням того, що нехай із запізненням, але спробувала врятувати Темліна та інших. Принаймні Темлін дізнається, що я його кохаю і що не покинула.

Ейсіл довго дивилася на мене. Потім її погляд потеплішав:

— Ну, тоді ходімо.

Розділ 33

Можливо, я йшла на неминучу смерть, але йшла не з порожніми руками.

Я поправила сагайдак за плечима, а потім провела пальцями по пір’ю на стрілах. Звичайно, серед них не було ясеневих стріл. Однак мені доведеться задовольнитися тим, що знайшла в залишках майже зруйнованого маєтку. Я могла б узяти більше зброї, але важкий метал уповільнював би мою ходу, і до того ж я не вміла користуватися більшістю зі знайденого. Тож я наповнила сагайдак стрілами, повісила два кинджали на ремінь, а лук закинула на плече. Усе ж краще, аніж нічого, навіть якщо мені доведеться мати справу із фейрі, які вже від народження знали, як убивати.

Ейсіл вела мене крізь тихий мовчазний ліс, а потім крізь великі зелені пагорби, раз по раз зупиняючись, щоб прислухатись і змінити напрямок. Я навіть не хотіла знати, що вона чує, чиї запахи відчуває, чому така страшна тиша вразила зелені землі Двору Весни.

«Залишайся із Вищим Лордом», — сказав мені суріель. Залишайся із ним, закохайся в нього, і все налагодиться. Якби я залишилася, якби зізналась у своїх почуттях… Нічого б цього не сталося, не довелося б зараз іти в Підгір’я.

Стемніло. Мої ноги гуділи від нескінченних підйомів крутими пагорбами, але Ейсіл ішла не зупиняючись і не обертаючись.

Я замислилася, чи достатньо їжі взяла із собою. Ми йшли улоговиною між двох пагорбів. Нараз Ейсіл зупинилася. Повітря тут було холодне, значно холодніше, ніж на вершині пагорба. Я роззирнулася й на одному з його схилів помітила щось подібне до невеликого входу в печеру. Невже ми прийшли? Я згадала карту на муралі. Це достоту не той вхід, який нам потрібен. Підгір’я розташоване в самому серці Прифії. До нього було кілька тижнів ходу.

— Усі огидні й темні стежки ведуть до Підгір’я, — заговорила Ейсіл так тихо, що її голос скидався на легеньке шарудіння листя.

Вона вказала на печеру:

— Це прадавній короткий шлях, колись він був священним, однак не тепер.

Печера. Печера. Чи не про цей вхід говорив Люсьєн, вимагаючи, щоб Аттор обрав інший шлях? Я спробувала втамувати тремтіння. Я кохала Темліна й заради його порятунку ладна йти на край світу. Але якщо Амаранта страшніша за Аттора… Якщо Аттор — не найнебезпечніший із її посіпак… Нарешті, якщо навіть Темлін її боявся…

— Гадаю, зараз ти розумієш, що погарячкувала і що вчинок твій нерозважливий.

Я випростала спину:

— Я звільню його.

— Тобі пощастить, якщо вона подарує тобі швидку смерть. Пощастить, якщо тебе взагалі до її трону підпустять.

Певно, я зблідла, бо Ейсіл усміхнулась і поплескала мене по плечу.

— Запам’ятай кілька правил, дівчинко, — сказала вона, і ми обидві почали вдивлятись у відкриту пащу печери. Здавалося, що звідти виповзає темрява, отруюючи свіже нічне повітря. — Не пий вина, воно геть не таке, яке було в нас на День Сонцестояння. Воно лиш нашкодить тобі, а не розвеселить. Ні з ким не укладай ніяких угод, якщо тільки твоє життя не стоятиме на кону, і навіть тоді добре поміркуй, чи воно того варте. І найголовніше: не довіряй жодній душі, навіть своєму любому Темліну. Твої почуття — найгірший твій ворог, вони неодмінно зрадять тебе, а всі довкола на те лиш і чекатимуть.