Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 52)

Діти. Вона вбивала дітей, котилася чорною хвилею землями, наче шторм, зітканий із темряви та смерті. Я згадала слова Ейсіл, що потомство у фейрі з’являється дуже нечасто, тож мені годі навіть уявити той жахливий стан, у якому перебувають батьки після таких втрат.

Темлін спохмурнів. Він повільно хитав головою, наче сподівався в такий спосіб відігнати шок після цього повідомлення.

— Недуга вражає одразу й сильно, ти не можеш нічого вдіяти…

Він підхопився на рівні ноги так швидко, що перекинув стілець. Випустив довгі кігті й загарчав у напрямку дверей. Зблиснули довгі ікла.

Маєток, зазвичай сповнений шурхотінням спідниць і балачками слуг, раптом поринув у мовчання. То була не та тиша Ночі Вогнів, сповнена глибокої магії, а щось таке тривожне, що мені захотілося сховатися під стіл. Або чвалом помчати деінде. Люсьєн вилаявся й дістав меча.

— Відведи Фейру до вікна, до завіс, — наказав Темлін Люсьєну, не зводячи погляду з відчинених дверей.

Люсьєн узяв мене під лікоть і підвів із крісла.

— Що… — почала я, але Темлін загарчав, і цей звук відлунням розлігся залою.

Я схопила зі столу ніж і дозволила Люсьєну відвести мене до вікна, де він штовхнув мене до оксамитової завіси. Я хотіла спитати, чому він не сховав мене за ними, однак фейрі у масці лиса притулився спиною до мене, затискаючи між собою і стіною.

Запах магії вдарив мені в ніздрі. І хоча Люсьєн тримав меча опущеним, пальці на руків’ї стискалися, аж поки геть не побіліли. Магія. Щоб сховати мене, зробити частиною Люсьєна, невидимою, схованою під магією та запахом фейрі.

Я визирнула з-за плеча Люсьєна й подивилася на Темліна, який глибоко вдихнув, ховаючи кігті та ікла, і наче з повітря зіткав навколо себе перев’яз зі зброєю. Утім, він не дістав ножа, лише сів у своє крісло, розвалився в ньому і став чистити нігті. Наче нічого й не трапилось.

Проте хтось наближався, хтось жахливий, такий, що може налякати їх обох… Хтось, хто неодмінно захоче скривдити мене, якщо дізнається, що я тут.

Зміїний голос Аттора сплив у спогадах. Існують значно жахливіші створіння, аніж Аттор, сказав якось Темлін. Жахливіші, аніж наги, аніж суріель та боге.

І ось із зали почулися кроки. Впевнені, спокійні — хтось почувався як удома.

Темлін продовжував чистити нігті, а Люсьєн переді мною прибрав позу, наче дивиться у вікно. Кроки ставали гучнішими, чутно було, як стукають підбори мармуровою підлогою.

А потім з’явився він. Без маски. Він, так само як і Аттор, належав до якогось іншого світу, до чогось іншого. До когось іншого.

І навіть гірше… Я вже бачила його. Він урятував мене від тих трьох фейрі під час Ночі Вогнів.

Дуже граційними, котячими кроками він підійшов до обіднього столу й зупинився за кілька метрів від Вищого Лорда. Він був такий, яким я його запам’ятала. Його одяг, здавалося, був скроєний з ночі: чорна туніка, розшита золотом і сріблом, темні штани й чорні чоботи, які доходили майже до колін. Я ніколи не наважуся писати його портрет.

— Вищий Лорде, — проспівав незнайомець, ледь помітно схиляючи голову.

Він не вклонився.

Темлін залишився сидіти спиною до мене, тож я не мала змоги подивитись на вираз його обличчя, однак голос був перейнятий ворожістю.

— Що тобі потрібно, Різенде?

Різенд — неймовірний у своїй красі — посміхнувся і притиснув руку до грудей.

— Різенде? Годі тобі, Темліне. Я не бачив тебе протягом сорока дев’яти років, а ти мене звеш Різендом? Лише в’язні та вороги звуть мене так.

Його посмішка стала іще ширшою, коли він договорив, і щось у його зовнішності стало більш хижим та смертоносним. Такого я не бачила навіть у Темліна. Різенд обернувся, і я затамувала подих, доки він оглядав Люсьєна.

— Лисяча маска. Тобі пасує, Люсьєне.

— Гори у Пеклі, Різе, — огризнувся Люсьєн.

— Завжди приємно мати справу з голотою, — промовив Різенд і повернувся знову до Темліна.

Я досі не наважувалася дихати.

— Сподіваюся, що я не відірвав вас від важливих справ?

— Ми саме обідали, — відповів Темлін голосом, до якого я не звикла. Тепер це був голос Вищого Лорда, від якого все крижаніло всередині.

— Смачного, — промуркотів Різенд.

— Що ти тут робиш, Різе? — запитав Темлін, продовжуючи сидіти.

— Я лише хотів провідати тебе. Хотів поглянути, як тобі ведеться. І чи ти отримав мого подарунка.

— У твоєму подарунку не було жодної необхідності.

— Однак це було хорошим нагадуванням про давні часи, чи не так?

Різенд клацнув язиком і окинув поглядом залу.

— Майже пів століття ти прогнив у цьому недолугому будинку. Навіть не знаю, як ти це витримуєш. Однак, — промовив він, знову повертаючись до Темліна, — ти такий упертий покидьок, що навіть це місце порівняно з Підгір’ям має скидатися на рай. Гадаю, так і є. Але я здивований: за сорок дев’ять років жодної спроби врятувати себе. Або свої землі. І навіть зараз, коли ситуація знову стає доволі цікавою.

— Намагався, але із цим нічого не можна вдіяти, — відповів Темлін з тихою погрозою.

Різенд підійшов до Темліна, пливкий, наче шовк. Його голос перетворився на шепіт, такий спокусливий, що я зашарілася.

— Шкода, що тобі досі доводиться нести цей тягар, Темліне, однак мені дуже прикро спостерігати твою покору. Ти стаєш жалюгідним. Тепер ти, Вищий Лорде, геть не схожий на того воїна, яким був багато століть тому.

Люсьєн перервав його:

— Та що тобі взагалі відомо? Ти ж просто Амарантина підстилка.

— Нехай я і підстилка, але на те є причини.

Я здригнулася, коли його голос став надто гострим.

— Принаймні я не розкошую у квітучих кущах, доки весь світ котиться до Пекла.

Люсьєн трохи здійняв меча.

— Якщо ти справді вважаєш, що я гайную час, то невдовзі тобі доведеться змінити свою думку.

— Мій маленький Люсьєне… Ти дав їм чимало тем для балачок, коли перебіг до Двору Весни. Прикро бачити твою любу матусю змарнілою від горя.

Люсьєн наставив на нього меч.

— Припни свого брудного язика.

Різенд засміявся сміхом пристрасного коханця — низьким, м’яким і неймовірно збудливим.

— Хіба так слід поводитися з Вищим Лордом Прифії?

Я затамувала подих. Ось чому ті фейрі тікали від нього у Ніч Вогнів. Перейти йому дорогу було б справжнім самогубством. Здавалося, що від нього струменить темрява, її випромінюють і його фіалкові очі, які палають, мов зорі…

— Ну годі тобі, Темліне, — промовив Різенд. — Ти мав покарати свого жалюгідного слугу за розмову зі мною у подібному тоні.

— Я не дотримуюся суворої ієрархії, — відповів Темлін.

— Досі? — Різенд схрестив руки. — Але ж так кумедно дивитись, як вони плазують перед тобою. Гадаю, твій батько не встиг показати всі переваги правління.

— Тут тобі не Двір Ночі, — прошипів Люсьєн. — Тут у тебе немає влади, тож геть звідси. Ліжко Амаранти вихолоняє.

Я намагалася не дихати. Різенд, це він надіслав ту відрубану голову. Як подарунок. Я здригнулась. А та загадкова жінка… ця Амаранта… теж походила з Двору Ночі?

Різенд посміхнувся і з неймовірною швидкістю підскочив до Люсьєна. Моїм людським очам було складно встежити за ним. Він стояв майже впритул до нього. Люсьєн вдавив мене спиною у стіну так сильно, що я, втискаючись у дерев’яні панелі, ледве втрималася, щоб не закричати від болю.

— Я проливав кров на теренах війни, коли тебе ще й на світі не було, — прогарчав Різенд.

За мить він так само швидко знову опинився біля Темліна. Ні, я ніколи не наважуся написати його портрет. Не можна передати на полотні його безсмертну сутність, його темну похмуру витонченість.

Темлін потер скроні.

— Збережімо ці байки для наступної зустрічі, Різе. Тим паче, що ми невдовзі побачимося.

Різенд неохоче рушив до дверей, мовивши через плече: