Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 53)

— Вона вже готується до твого прибуття. І з огляду на твоє становище, гадаю, я можу спокійно повідомити, що ти вже зламався і приймаєш її запрошення.

Люсьєн затамував подих, коли Різенд проходив повз обідній стіл. Вищий Лорд Двору Ночі пробіг пальцями по спинці мого крісла — звичайний невимушений жест.

— Мені так хочеться побачити вираз твого обличчя, коли ти…

Він не договорив, бо саме уважно розглядав стіл.

Люсьєн випростався на весь зріст. Я уткнулася носом йому в спину. Як я не задихнулася? Різенд бачив, що стіл накритий на трьох. Він стояв поряд із моєю напівпорожньою тарілкою.

— А де ж ваш гість? — тихо спитав Різенд.

Він підняв мій келих, понюхав і знову поставив на стіл.

— На щастя, я завчасно відчув твою появу і позбавив його зустрічі з тобою, — холодно відповів Темлін.

Різенд дивився на нього, як дивився б на порожній стілець або дерево. Обличчя верховного правителя Двору Ночі не виражало нічого. Потім його брови злегка злетіли догори. В очах спалахнула цікавість укупі з недовірою. Голова Різенда різко повернулася до Люсьєна.

Мої ніздрі обпекло густим запахом магії. З німим жахом я спостерігала, як його обличчя наповнюється люттю.

— Ти насмілився скористатися проти мене своєю смердючою магією? — загарчав він.

Фіолетові очі заблищали, пропалюючи мене наскрізь. Різенд зумів знищити магічний покрив, але мене досі не було видно з-за спини Люсьєна.

Темлін підвівся, відштовхнувши ногою стілець. На руках з’явилися кігті. Здавалося, ще трохи — і він, знехтувавши ними, увіп’ється Різенду в горлянку.

Нарешті Різенд побачив мене. Його обличчя перетворилося на маску холодної люті, а очі дивилися на мене.

— Я пам’ятаю тебе, — промуркотів він. — І, здається, ти проігнорувала моє застереження триматися подалі від неприємностей.

Він повернувся до Темліна:

— І хто ж, скажи мені, твоя гостя?

— Моя наречена, — відповів Люсьєн.

— О, справді? Я знав, що ти полюбляєш спускатися на самісіньке дно у виборі коханок, Люсьєне, однак я й уявити не міг, що ти доберешся до смертного сміття.

Сонячне світло не відбивалося навіть від металевих візерунків на його туніці, ніби сахаючись темряви, яка пульсувала в ньому.

Люсьєн плюнув Різенду під ноги і звів меча, закриваючи шлях до мене.

Отруйна посмішка Різенда ставала дедалі ширшою.

— Якщо пустиш мені кров, Люсьєне, одразу ж дізнаєшся, як швидко Амарантина підстилка може знекровити весь Двір Осені, починаючи з його милої леді.

Люсьєн пополотнів, але встояв.

Зреагував Темлін:

— Опусти меча, Люсьєне.

Мене кинуло в жар. Люсьєн тремтів — від люті, гніву чи жалю, я не знала.

— Леді Двору Осені буде справді обурена, коли почує, кого обрав для себе її наймолодший син. На твоєму місці, мій любий Люсьєне, я б тримав твою нову тваринку якомога далі від твого батька.

— Різе, йди, — наказав Темлін, підходячи до Вищого Лорда Двору Ночі.

Утім, він не атакував його попри кігті, які були напоготові. Попри те, що Різенд кожної секунди підходив чимраз ближче до мене. Можливо, бій між двома Вищими Лордами рознесе весь маєток до фундаменту, розпорошить у пил усе аж до околиць. Або, можливо, якщо Різенд був справді коханцем тієї жінки, наслідки могли бути надто серйозними. Особливо зважаючи на недугу, яка наближалася до нас з кожним днем.

Різенд відкинув убік Люсьєна, наче той був легенькою фіранкою.

І тепер між нами нічого й нікого не було, а повітря стало важким і холодним. Однак Темлін залишався стояти на місці, а Люсьєн лише ошелешено кліпав, дивлячись, як Різенд дуже обережно відібрав у мене ніж і закинув його подалі.

— Жалюгідний столовий ніж усе одно тобі не допоміг би, — посміхнувся Різенд. — Якби у твоїй голові було більше мізків, ти б із криками кинулася звідси навтьоки. Подалі від цього місця та його мешканців. Я здивований, що ти досі стирчиш тут.

Я оторопіло дивилася на нього.

Це розсмішило Різенда:

— Так вона що, нічого не знає?

Я тремтіла. У мене не було ні слів, ні сміливості.

— Різенде, у тебе дуже мало часу, — попередив його Темлін. — Не гай його даремно і йди.

— На твоєму місці я б не розмовляв зі мною у такому тоні.

І раптом, супротив мого бажання, моє тіло випрямилося, м’язи й кістки напружились.

Це теж була магія, але така, що перевершувала магію Люсьєна. Чужа сила проникла всередину й заволоділа мною. Навіть кров тепер текла, підкоряючись її наказам.

Я не могла поворухнутися. Невидимі кігті вп’ялися мені в мозок. Я знала: один порух, один помах цих кігтів — і колишня я перестану існувати.

— Відпусти її, — наказав Темлін.

Він обурився, але не посмів наблизитися до Різенда. Темлін дивився то на мене, то на Різенда, і в його очах я бачила непідробний страх.

— Різенде, годі. Відпусти її.

— Я встиг забути, який крихкий розум у людей. Зламати його не важче, ніж розчавити яєчну шкаралупу, — промовив Різенд і провів пальцем по моїй шиї над ключицями.

Я здригнулася, в очах запекло.

— Ви лиш погляньте, як чарівно вона лякається. А як мило намагається не заплакати від страху. Обіцяю, я все зроблю швидко.

Якби моє тіло зараз не підкорялося чужій волі, мене б знудило.

— До речі, Темліне, в її голові повнісінько ніжних думок про тебе, — повідомив Різенд. — Їй хочеться дізнатися, які відчуття будуть у неї, коли твої пальці опиняться на її стегнах і між ними.

Різенд осміхнувся.

Він розповідав про найпотаємніші мої думки. Мене спалювали гнів і сором. Я тремтіла, але нічого не могла вдіяти з невидимими кігтями.

Різенд повернувся до Темліна:

— Ось іще одну цікаву думку виловив. Отож ти вкусив її за шию. Тепер вона думає: було б їй так само приємно, якби ти вкусив її за груди?

— Від-пус-ти її!

Обличчя Темліна сповнилося такою неймовірною люттю, що посіяло в мені інший, глибший страх.

— Якщо тебе це втішить, — багатозначно вів далі Різенд, — вона могла б стати твоєю єдиною. І це навіть минулося б тобі. Однак ти трохи запізнився. Вона значно впертіша за тебе.

Ті невидимі кігті ліниво попестили мій розум, а потім… зникли.

Я впала на підлогу, обхопила руками коліна й видихнула від того, що залишилася собою. Намагалася не плакати, не кричати, не вивернути на мармурову підлогу вміст свого шлунка.

— Амаранта з насолодою зламає цю живу іграшку, — сказав Різенд. — Вона також із задоволенням стежитиме за виразом твого обличчя. Уявляєш, як воно змінюватиметься, доки Амаранта шматочок за шматочком знищуватиме це крихке смертне створіння!

Темлін закам’янів, безсило опустивши руки. Я ще ніколи не бачила його таким.

— Будь ласка. — Це було все, на що спромігся Темлін.

— Будь ласка що? — спитав Різенд ніжно, запопадливо, як полюбовник.

— Не розповідай Амаранті про неї, — дзвінким від напруження голосом промовив Темлін.

— А чому ні? Як її підстилка, — із посмішкою промовив Різенд, кидаючи погляд на Люсьєна, — я повинен усе їй розповідати.