Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 54)

— Я прошу тебе. — Темліну, здавалося, було важко навіть дихати.

Різенд рукою вказав на підлогу, а його посмішка стала хижою.

— Благай. Благай, і я подумаю, розповідати про неї Амаранті чи ні.

Темлін упав на коліна й опустив голову.

— Нижче.

Темлін притиснув чоло до мармурової підлоги, а руки випростав до чобіт Різенда. Я мало не розплакалась від люті, дивлячись, як мого Вищого Лорда Прифії принизили.

Різенд вказав на Люсьєна.

— Ти також, лисенятко.

Обличчя Люсьєна затьмарилося, однак він також опустився на коліна, а потім торкнувся чолом підлоги. Понад усе мені хотілося, щоб у мене в руках був ніж, бодай той, який Різенд відкинув, або щось, чим би могла вбити його.

Нарешті я здолала тремтіння у всьому тілі і змогла розчути слова Різа.

— Ви це зробили заради неї чи заради себе? — поцікавився він, потім знизав плечима, наче й не змусив Вищого Лорда Прифії плазувати перед собою. — Ти безнадійний, Темліне. Це огидно. Титул Вищого Лорда зробив тебе геть нецікавим.

— Ти збираєшся розповісти про неї Амаранті? — спитав Темлін, не відриваючи чола від підлоги.

Різенд гмикнув.

— Може, розповім, а може, й ні.

Надто швидким для моїх людських очей рухом Темлін підхопився на ноги й вишкірив ікла в обличчя Різенда.

— О, не треба, — промовив Різенд, цокаючи язиком і легким помахом руки відштовхуючи Темліна. — Не в присутності дами.

Він перевів погляд на мене.

— Люба моя, як тебе звуть?

Якщо я скажу йому своє ім’я, прізвище своєї родини, це цілком може призвести до ще більших страждань та болю. Він легко може знайти мою родину, притягти їх у Прифію й мучити задля власної втіхи. Однак він міг витягти ім’я з мого розуму, доки тримав його у своїх кігтях, або знову залізти туди за потрібною інформацією, якщо я вагатимуся.

Я намагалася заспокоїти свій розум, а тоді вимовила перше-ліпше ім’я, яке спало мені на думку. Ім’я подруги моїх сестер із селища, обличчя якої навіть не пригадувала.

— Клер Беддор, — прошепотіла я.

Різенд знову повернувся до Темліна, аж ніяк не наляканий небезпечною близькістю Вищого Лорда.

— Ну що ж, мушу зізнатися, це було дуже весело. Я непогано розважився, вперше за кілька десятків років. Чекатиму на вас у Підгір’ї. Передам Амаранті ваші привітання.

А потім Різенд зник. Розчинився в повітрі. Наче зробив крок крізь діру у просторі, залишивши нас утрьох у гнітючій жахливій тиші.

Розділ 27

Я лежала в ліжку й дивилася на озерця місячного світла на підлозі. Переді мною знову і знову виникало обличчя Темліна. Я посилено гнала те видіння, а воно поверталося. Він наказав нам із Люсьєном негайно покинути їдальню й зачинити за собою двері. Навіть наполовину приховане маскою, його обличчя було страшне. Напевно, я залишилася б із Темліном, якби не була така перелякана. Або ж хоч розпитала в Люсьєна про те, що трапилося, і взагалі про все. Але я злякалася і притьмом подалася до себе в кімнату, де мене вже чекала Ейсіл із горнятком гарячого шоколаду. Я намагалася не згадувати гулу й ревіння, що лунали по всьому будинку. Трощилися меблі, і люстра у мене в кімнаті хиталася й жалібно дзвеніла.

Я не вийшла на вечерю. Не хотіла навіть знати, чи є де сісти в їдальні. Не могла я змусити себе й малювати — не можна братися за пензлі, коли на душі і в серці порожньо.

У маєтку вже давно все змовкло, але лють Темліна досі бриніла відлунням у дереві, камінні та склі.

Я намагалася не згадувати того, що сказав Різенд, не хотіла думати про наближення недуги, про Підгір’я, хай би яке воно було… І ще про те, чому це мене можуть відправити туди. А ще про Амаранту… Принаймні тепер я знала ім’я тієї жінки, яка їх так жахала. Я здригалася щоразу, коли міркувала про небезпеку, яку становила собою та, що правила всіма Вищими Лордами Прифії. Яка тримала Різенда на шворці і змусила Темліна на колінах благати про можливість приховати моє існування.

Двері скрипнули, я підхопилася з ліжка. Місячне сяйво блиснуло на золотій масці, однак на серці не стало легше, коли Темлін зачинив двері й підійшов до мого ліжка. Його кроки були повільні й важкі, і він не пустив пари з уст, поки не всівся на краєчку великого ліжка.

— Мені шкода. — Голос у нього був хрипкий і виснажений.

— Зі мною все гаразд, — збрехала я, стискаючи пальцями простирадло.

Я досі відчувала фантомні пазури Різенда в голові, досить було про це подумати.

— Ні, зовсім не гаразд, — похмуро заперечив Темлін, хапаючи мої руки й витягаючи простирадло із закляклих пальців. — Це… — Він опустив голову, важко зітхнув, і його рука міцно стиснула мою. — Фейро… Якби ж то гаразд…

Він похитав головою й прочистив горло.

— Я відсилаю тебе додому, Фейро.

Щось у мені розлетілося на мільярд уламків.

— Що?

— Я відсилаю тебе додому, — повторив він, і, попри те що його слова лунали чітко, голосно, в них усе одно вчувалося тремтіння.

— А як же умови Угоди…

— Я беру на себе твій борг за життя. Якщо хтось поцікавиться порушенням законів, я візьму на себе відповідальність за смерть Ендраса.

— Однак ти колись сказав мені, що немає жодних варіантів обійти Угоду. І суріель казав те саме…

Гарчання.

— Якщо когось це не задовольнить, нехай вирішує питання зі мною.

І закінчить життя пошматованим на клапті.

У мене здавило у грудях. Я можу йти… я вільна.

— Може, я щось не так вчинила…

Він узяв мою руку і притиснув до своєї теплої щоки.

— Ти все робила правильно. — Він поцілував мою долоню. — Ти була ідеальна.

— Тоді чому я повинна піти? — Я висмикнула руку.

— Тому що існують… існують фейрі, які можуть нашкодити тобі, Фейро. Нашкодити й завдати болю тільки через те, ким ти стала для мене. Я гадав, що зможу стримати їх, захистити тебе, однак після подій, які відбулися сьогодні… не зможу цього зробити. Тож тобі потрібно повернутися додому, щоб ти була якомога далі звідси. Там ти будеш у безпеці.

— Я можу захистити себе.

— Не зможеш, — сказав він гірко. — Тому що я не зможу.

Віг узяв моє обличчя в долоні.

— Я навіть себе не здатний захистити від них, не кажучи вже про те, що відбувається із Прифією.

Я відчувала кожне слово, яке злітало в нього з уст і гарячим пристрасним подихом торкалось моїх.

— Навіть якщо ми подолаємо недугу, вони вполюють тебе… Вона знайде, як знищити тебе.

— Амаранта.

Він здригнувся, однак кивнув на знак згоди.

— Хто вона…

— Коли дістанешся своєї домівки, — урвав мене Темлін, — нікому не розповідай правду про те, де була весь цей час; нехай вони вірять у чари, які я наклав на них. Не розповідай їм про мене. Не кажи, де була. Її шпигуни шукатимуть тебе.

— Не розумію. — Я вхопила його руку і стиснула. — Розкажи мені…

— Ти повинна повернутися додому, Фейро.

Додому. То був не мій дім, то було Пекло.

— Я хочу залишитися з тобою, — прошепотіла я, і мій голос урвався. — Мені байдуже на Угоду, на недугу.