Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 51)

Я стала так само легкою, як білі кульбабки, що летять за вітром, а він і був цим вітром, який кружляв мене по всьому світу.

Вищий Лорд усміхався мені, і я усвідомлювала, що широко усміхаюся йому. Мені не потрібно було вдавати когось із себе, не потрібно було бути кимось іще — я була така як є. Я була сама собою, була щаслива, що мене кружляють по всьому лану, а заблукалі вогники танцюють навколо нас, наче десятки маленьких місяців.

Наш танок поступово уповільнювався, аж поки ми зовсім не зупинилися. Ми тримали одне одного за руки й хиталися під пісню духів вітру та вогню.

Він торкнувся підборіддям мого чола і провів рукою по волоссю, його пальці торкалися моєї оголеної шиї.

— Фейро, — прошепотів він, вдихаючи аромат літа. Він так промовив моє ім’я, що вперше в житті воно здалося мені прекрасним.

— Фейро, — знову прошепотів він, нічого не питаючи, а просто з насолодою промовляючи моє ім’я.

Так само швидко, як з’явилися, заблукалі вогники зникли, взявши свою музику із собою. Я зморгнула. Зірки ставали блідими, а небо забарвилось у сіро-пурпуровий відтінок.

Обличчя Темліна було лише за кілька сантиметрів від мого.

— Уже майже настав світанок.

Я кивнула, зачарована ним, його виглядом, його запахом, відчуттям його поруч із собою. Була щаслива торкатися його.

Я звела руку, простягнувши її до маски. Вона була майже крижана, натомість шкіра під нею палала від жару. Мої руки тремтіли, а подих став уривчастим, коли я провела пальцями по його щоках і зупинилася на підборідді. Шкіра була м’яка й гаряча.

У нього були вологі губи і таке, як і в мене, уривчасте дихання. Він обійняв мене за талію і притягнув до себе. Наші тіла з’єдналися. Його тепло огорнуло мене.

Я закинула голову. Губи Темліна застигли чи то в усмішці, чи то в не зрозумілій мені гримасі.

— Що? — спитала я, торкаючись його грудей і збираючись відсторонитися.

Але друга рука Темліна завмерла в мене на вигині шиї.

— Гадаю, що я збираюся поцілувати тебе, — промовив він дуже тихо, ніби запитуючи.

— Тоді зроби це.

Я вся почервоніла від своєї сміливості.

Однак Темлін лише тихенько засміявся й нахилився до мене.

Його м’які теплі губи обережно торкнулися моїх, немов перевіряли, чи все він робить правильно. Потім він трохи відхилився. Я розплющила очі. Темлін усе ще вдивлявся в мої очі, а я вдивлялася в його. Він знову поцілував мене, сильніше, шаленіше, нічого схожого із ніжними торканнями до моєї шиї.

Темлін трохи відхилився від мене й уважно спостерігав за мною.

— Це все? — спитала я.

Темлін знову засміявся, і його губи накинулися на мої, мов шторм, мов вихор, мов первинна прадавня сила. Я обхопила руками його шию, притискаючись до нього якомога ближче, шалено цілуючи у відповідь.

Його руки гуляли по моїй спині, торкалися волосся, стискали за талію. Відчувалося, йому хочеться поєднати все, насолодитись усім і одразу.

Потім він із тихим стогоном відсторонився.

— Ходімо, — промовив він, цілуючи мене у брови. — Ми все пропустимо, якщо зараз не підемо.

— Щось краще за заблукалі вогники? — спитала я, однак у відповідь він лише поцілував мене в щоку, потім у шию й нарешті в губи.

Ми пішли серед дерев, назустріч світанку. Темлін міцно тримав мене за руку. У низинах стелився туман. Пройшовши крізь нього, ми стали підніматися на мокрий від роси пагорб. Ми сіли на вершині, і я намагалася приховати усмішку, коли Темлін обійняв мене за плечі, притуляючи ближче до себе. Голову я поклала на його широкі груди, а він почав пальцями гратись із квітами з вінку у моєму волоссі.

У цілковитій тиші ми дивилися на велич безкраїх пагорбів та зелених ланів.

Небо поступово забарвлювалось у колір барвінку, а на хмаринках з’являлися перші рожеві промені сонця. А потім, немов блискучий диск, надто прекрасний і чистий, щоб його можливо було описати словами, вийшло сонце з-за обрію й затопило все золотом. Мені здавалося, що я бачу, як народжується новий світ, і що ми з Вищим Лордом єдині тому свідки.

Темлін іще міцніше обійняв мене, а потім поцілував у маківку. Я відхилилася, щоб подивитися на нього. Золото в його очах палало, мерехтіло.

— Ти хочеш щось сказати?

Я кивнула.

— Якось батько попросив мене, щоб я не відбирала в сестер мрії про краще життя і кращий світ. Я тоді не розуміла: до чого ці безплідні мрії, коли немає ні кращого світу, ні кращого життя?

Я провела пальцем по його губах, дивуючись тому, якою зухвалою мене зробило фейське вино.

— Я не вірила, що таке можливо… Дотепер.

У Темліна здригнувся кадик. І цього разу його поцілунок був довгий, міцний, неквапливий і ніжний. Я дозволяла світанку проникнути в мене, розквітнути в мені, із кожним рухом губ Темліна й кожним торканням язика розливатися по всьому тілу. Очі заплющилися самі собою, і з-під зімкнутих повік покотилися сльози.

Це була найщасливіша мить у моєму житті.

Розділ 26

Наступного дня Люсьєн приєднався до нас під час обіду, який насправді був другим сніданком. Темлін зменшив був стіл, який здавався мені надто великим, але до колишніх розмірів його так і не повернув. За сніданком Люсьєн постійно тер скроні й був незвично мовчазний, тож я, ховаючи усмішку, спитала в нього:

— І де ти був минулої ночі?

Металеве око Люсьєна звузилося:

— Хочу вам повідомити, що допоки ви удвох танцювали із духами, я застряг у справах на кордоні.

Темлін багатозначно покашляв, і Люсьєн додав, хитро усміхнувшись:

— Звісно, у компанії. А ви, якщо вірити чуткам, повернулися тільки на світанку.

Закусивши губу, я кинула погляд на Темліна. Цього ранку я хмаркою впливла до себе в спальню. Однак зараз погляд Темліна блукав моїм обличчям, шукаючи ознаки жалю чи страху. Мені стало смішно.

— У Ніч Вогнів ти вкусив мене за шию, — пошепки нагадала йому я. — І якщо я після цього ще спілкуюся з тобою, то налякати мене твої кілька поцілунків поготів не зможуть.

Він сперся ліктями на стіл, нахиляючись до мене:

— Справді не зможуть?

Його погляд зупинився на моїх губах. Люсьєн совався у своєму кріслі, благаючи Котел про прощення, однак я вирішила не звертати на нього уваги.

— Аніскілечки, — повторила я, продовжуючи спостерігати за Темліном, за кожним його рухом.

Я бачила, як заважає йому стіл. Відчувала його теплий і ніжний подих на своїй шкірі.

— Ти в цьому впевнена? — промуркотів він.

Його голос був напружений і дуже голодний. Добре, що я сиділа. Мені здалося, що Темлін хоче мати мене просто отут, на столі. Правду кажучи, мені хотілося, щоб його руки блукали моєю оголеною шкірою, хотілося знову відчути, як його зуби злегка торкаються моєї шиї, і його губи на кожному сантиметрі свого тіла.

— Взагалі-то я намагаюся просто поїсти, — сказав Люсьєн.

Я моргнула й, дивлячись на нього, зітхнула в очікуванні чергового жарту.

— А зараз, Темліне, я хочу, щоб ти нарешті звернув на мене увагу, — сказав він доволі різко.

Але верховний правитель і далі поглинав мене очима. Я не могла всидіти на місці. Розпашіла, я ледве витримувала на собі одяг. Із великим зусиллям Темлін перевів погляд на свого посланця.

Люсьєн знову засовався у кріслі:

— Не хотілося б бути вісником поганих новин. Однак річ у тім, що мій інформатор із Двору Зими передав мені листа.

Він замовк і глибоко вдихнув, а я в той час гадала, чи посада емісара вбирала в себе ще й керівництво шпигунами, а ще про те, навіщо він заговорив про це в моїй присутності.

Усмішка вмить згасла на обличчі Темліна.

— Недугою вражено понад двадцятеро їхніх дітей. Усі померли, — тихо і з гіркотою повідомив Люсьєн. — Недуга прорвалася через їхню магію й пошкодила розум. Ніхто при Дворі Зими не зміг їх урятувати. Вони лише безсило спостерігали за ними. Їхнє горе безмежне. Ще я дізнався, що і при інших Дворах становище не краще. А от Двору Ночі недуга не торкнулася. Схоже, ця клята недуга просувається чимдалі на південь.

Тепло і п’янка радість умить покинули мене.

— Недуга здатна вбивати фейрі? — ледве ворушачи язиком, спитала я.