Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 50)

— Смертна дурепа! — зашипів він.

Однак тепер у мене геть зняло всю полуду з очей, усі чари й магії.

Його рубіново-брунатне волосся палало, наче розпечений метал, руде око горіло, наче безоднє горно. Ось що я намалюю!

— Я тебе намалюю, — мовила я й захихотіла, мов дівчисько.

— Котел мене звари та підсмаж, — пробурмотів він, а я знову голосно засміялась.

Перш ніж він устиг зупинити мене, я випила ще один кубок вина. Це була найдивовижніша, найпрекрасніша, най… най… найприємніша річ, яку я будь-коли куштувала. Вино скинуло з мене всі кайдани, про існування яких я навіть не здогадувалася.

Музика перетворилася на пісню сирен. Мелодія була магнетична, я не могла противитись їй. Усе довкола було прекрасне, сповнене райдужних обіцянок. Я насолоджувалася прохолодою росяної трави під босими ногами. Не пам’ятаю, коли я встигла загубити черевички. Ну й нехай!

Небо перетворилося на мерехтливий вихор із аметистів, сапфірів та рубінів. Вони темніли, набували кольору онікса. Мені захотілося влитися в той вихор, перейняти його барви й відчути зірки, що мерехтіли в мене поміж пальців.

Я спіткнулася, зморгнула і зрозуміла, що стою перед колом танцівників. Група музикантів грала на своїх інструментах, які належали тільки до світу фейрі. Я почала гойдатися на кінчиках пальців і дивилася на те, як танцюють фейрі, як кружляють навколо багаття. Це був незвичний танок. Здавалося, що з них спали кайдани, так само як і з мене. Вони були вільні. Я любила їх тієї миті за це.

— Прокляття, Фейро, — промовив Люсьєн, хапаючи мене за лікоть. — Ти хочеш, щоб я вбився, намагаючись урятувати твою смертну дупу від кам’яного дзьоба наступної чаплі?

— Що? — поцікавилася я, обертаючись до нього.

Увесь світ кружляв разом зі мною, солодко, яскраво та приємно.

— Дурепа, — промовив він, уважно поглянувши мені в обличчя. — П’яна дурепа.

Темп музики прискорювався. Я хотіла увійти в музику, бути нею, хотіла осідлати її ритми й коливатися на хвилях її нот. Я могла відчувати музику навколо себе, торкнутися її, наче вона була жива, дихала, була чимось зітканим із дива, радості та краси.

— Фейро, годі, зупинися, — благав Люсьєн.

Він знову спробував мене схопити. Однак я вже витанцьовувала, а тіло моє рухалося в такт музиці.

— Ні, це ти зупинися. Не будь таким серйозним.

Я струсила із себе його руки.

Мені хотілося слухати музику, хотілося вбирати її в себе, бути нею, відчувати жар інструментів. Люсьєн вилаявся, коли я знову пішла в танок.

Я пірнула між танцівниками, метляючи своєю яскраво-синьою сукнею. Музиканти сиділи всі в масках, однак ніхто з них не глянув на мене, коли я почала танцювати перед ними. Ніяких кайданів, ніяких кордонів — лише я і музика, танок у танку. Я не була фейрі, однак я була частиною цих земель, а земля була частиною мене, і я жадала танцювати на ній до кінця своїх днів.

Один із музикантів звів на мене погляд під час гри, і я зупинилася. Наші очі зустрілися. Його підборіддя лежало на скрипці з темного дерева, піт котився по м’язистій шиї. Він закасав рукави своєї сорочки, оголивши сильні м’язи на руках. Смарагди в очах запалали. Я згадала, що він розповідав мені про свою мрію стати мандрівним музикантом, а ніяк не воїном і тим паче не верховним правителем. Тепер, почувши його гру, я знала: йому не довелося б чекати на милостиню.

— Вибач, Темліне. — Захеканий Люсьєн виник з нізвідки. — Досить було мені ненадовго залишити Фейру біля столів із частуваннями, як вона… Вона випила фейського вина…

Темлін грав далі. Його золотисте волосся змокло від поту. Який же він чарівний! І це — в масці. Мені знову відчайдушно захотілося побачити його без маски. Я теж продовжувала танцювати.

— Я сам за нею пригляну, — сказав він Люсьєну. — Йди, насолоджуйся святом.

Люсьєн пішов.

Я спробувала перекричати музику:

— Мені не потрібен наглядач!

Усе, чого я хотіла, — це кружляти, кружляти, кружляти в танку.

— Так, не потрібен, — погодився зі мною Темлін, досі граючи.

Як шалено рухався його смичок по струнах, якими сильними та впевненими були його пальці, без жодного сліду кігтів, які вже майже не викликали в мене страху!

— Танцюй, Фейро, — прошепотів він.

І я танцювала.

Я перетворилася на суцільний вихор, який кружляв, і кружляв, і кружляв. Я не усвідомлювала, з ким танцюю, не знала, хто мої партнери і які вони з себе. Зате я знала, що сама стала музикою, вогнем і ніччю. Не було сил і стихій, здатних мене зупинити.

Темлін та його музиканти грали таку дивовижно радісну музику, що мені навіть стало лячно, чи зможе світ увібрати в себе стільки щастя. Я плавно й м’яко почала наближуватися в танці до нього, мого Лорда, мого захисника й воїна, мого друга. Я танцювала для нього. Він усміхався мені, а я не припинила свого танцю, коли він нарешті підвівся зі стільця, а потім опустився на соковиту смарагдову траву, ставши переді мною на коліно, і запропонував грати тільки для мене.

Грати тільки для мене… Це був його подарунок. Він продовжував грати, пальці його швидко й упевнено ковзали по струнах скрипки. Моє тіло звивалося так, ніби я перетворилася на змію, а потім я закинула голову обличчям до небес і музика Темліна проникнула в мене, наповнила мене.

По тому я відчула, як хтось обхопив мене за талію і закружляв у сильних руках, прямуючи до кола танцівників. Я сміялася так голосно, що, здавалось, легені от-от луснуть, а коли нарешті розплющила очі, то побачила перед собою Темліна, який кружляв разом зі мною, як несамовитий вихор.

Усі кольори і звуки оповив серпанок. Я бачила тільки його. Темлін був єдиний, хто тримав зв’язок зі світом, не давав поринути в цілковите забуття. Кожен його дотик обпікав.

Я була сповнена сонячного світла. Здавалося, що тільки зараз я по-справжньому відчула літо, що я ніколи раніше не бачила, не відчувала його, ніби ніколи не знала, хто ж так довго чекав своєї появи з-під завіси снігу та криги у моїй душі. Я не хотіла, щоб це закінчувалось, хотіла назавжди залишитись на вершині цього пагорба.

Музика змовкла. Я жадібно вбирала повітря, а потім подивилася на місяць. Він був молодий та прекрасний. Піт струменів по моєму тілу. Темлін, так само засапаний, узяв мене за руку.

— Час спливає значно швидше, коли вип’єш фейського вина.

— Я не сп’яніла, — пирхнула я.

Він тільки засміявся і повів мене геть від танцівників. Я йшла босоніж по траві, по теплій землі. Ми прямували до багаття.

— Вони знову зараз гратимуть, — мовила я, вказуючи на танцівників, які почали збиратися коло музикантів.

Темлін підійшов ближче до мене. Його подих пестив мені вухо, коли він прошепотів:

— Я хочу показати тобі щось значно краще.

І я не стала заперечувати.

Темлін повів мене вниз. Він вибирав таку дорогу, щоб під моїми босими ногами була лише шовковиста трава. Музика з вершини пагорба звучала дедалі тихіше і незабаром затихла зовсім. Тепер я чула саме зітхання дерев, що тихо розгойдувалися під вітерцем.

— Ходімо туди.

— Ось, — сказав Темлін, зупиняючись перед широким ланом.

Його рука обіймала мене за плечі. Ми стояли й дивилися просто себе.

Високі трави колихалися, утворюючи хвилі, а місячне сяйво танцювало на них.

— Що це? — прошепотіла я.

Темлін приклав палець до губ, запрошуючи мене просто поглянути.

Хвилини минали, але нічого не відбувалося. А потім з протилежного боку великого лану десятки мерехтливих вогників попливли травою. Вони здавалися плямами примарного місячного світла. Потім я почула спів. Голос був водночас чоловічий і жіночий. Ніби чоловік і жінка співали, звертаючись одне до одного — закликаючи і відповідаючи на заклик. Цей подвійний голос звучав дедалі голосніше. Вогники почали танцювати. Вони то виринали, то пірнали в траву, то кружляли над лугом і здавалися не більшими за маленькі краплинки місячного сяйва.

— Що це?

— Заблукалі вогні — духи повітря та світла, — м’яко відповів він. — Вони прийшли відсвяткувати Сонцестояння.

— Вони прекрасні.

Його губи ковзнули по моїй шиї, торкаючись моєї шкіри, коли він знову промуркотів:

— Потанцюй зі мною, Фейро.

— Ти справді цього хочеш?

Я обернулась, і моє обличчя опинилось за кілька сантиметрів від його.

Він ліниво усміхнувся.

— Справді хочу.

І тієї миті я перетворилася на вітер, а він підхопив мене в обійми й почав кружляти.

Я майже не пам’ятала жодного кроку з танців, яких навчалась іще в дитинстві. Однак він уміло компенсував моє невміння своєю незрівнянною витонченою грацією. Я жодного разу не спіткнулася, бо він ніби підхоплював мене, передбачаючи кожен мій рух. І ми танцювали, танцювали ланом, наповненим заблукалими вогниками, які вальсували разом із нами.