Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 48)
— Усе буде добре.
— Чи можливо, що нова хвиля недуги буде тимчасовою?
«Марна надія», — відповіла я сама собі.
Темлін же не сказав нічого, що було достатньою відповіддю. Якщо недуга знову активувалась… Сьогодні я не наважилася запропонувати йому свою допомогу. Я вже й так добре знала, що він ніколи не дозволить мені допомагати у вирішенні будь-яких конфліктів, хай би які вони були.
Однак я подумала про той малюнок, який подарувала йому, і слова Темліна щодо нього… і пошкодувала, що він мені не дозволить.
Наступного ранку, вийшовши до саду з мольбертом, я натрапила на відрубану голову.
Скривавлену, її настромили на дзьоб скульптури великої чаплі, яка, розправивши крила, стояла в одному з фонтанів. Каміння було залите свіжою кров’ю, і це вказувало на те, що голову відрубали зовсім недавно.
Мої фарби та пензлі розсипалися на стежці з ріння.
Я забула куди йшла, дивлячись на розкритий від крику рот, на вирячені карі очі, зламані скривавлені зуби. Маски не було, тож страчений не належав до Двору Весни. Сказати про нього щось іще було неможливо.
Його кров була така яскрава на сірому камінні, а рот був так широко розкритий. Я зробила крок назад і зіткнулась із чимось теплим та твердим.
Миттю обернулась й інстинктивно здійняла руки для атаки, однак то був Темлін, голос якого я почула:
— Це я.
І я завмерла. Поруч із Темліном стояв Люсьєн, блідий і похмурий.
— Він не з Двору Осені, — промовив Люсьєн. — Мені він зовсім не знайомий.
Темлін поклав руку мені на плече, коли я знову спробувала розвернутися до голови.
— Мені теж.
М’яке, але дуже зле ричання супроводжувало його слова, проте кігті він не випустив, принаймні я не відчула їх, доки він тримав мене за плече. Та пальці стиснулися сильніше, коли Люсьєн зробив крок у невеличку водойму, посеред якої стояла статуя, і пішов червоною водою до голови з понівеченим обличчям.
— Вони поставили в нього тавро за вухом, із символом… — мовив Люсьєн, супроводжуючи слова лайкою. — Гора з трьома зірками…
— Двір Ночі, — дуже тихо сказав Темлін.
Двір Ночі — північні землі Прифії, якщо я правильно пригадую мапу на фресці. Землі темряви та зоряного світла. Такі прекрасні… Й водночас жахливі.
— Чому… Навіщо вони це зробили? — видихнула я.
Темлін відпустив моє плече і став поруч мене. А тим часом Люсьєн поліз на статую, щоб зняти голову. Я відвернулася й утупилась поглядом у квітучу велику дику яблуню.
— Двір Ночі робить усе що їм заманеться, — промовив Темлін. — Вони живуть за власними законами, згідно з власною збоченою мораллю.
— Усі вони садисти та вбивці, — додав Люсьєн.
Я насмілилася кинути на нього погляд. Тієї миті він уже сперся на велике крило кам’яної чаплі й тягнувся до голови. Я знову відвернулася.
При Дворі Ночі знають безліч найжахливіших і найогидніших тортур. Вони бенкетують на чужих стражданнях. Розважаються.
— Тож це вони скоїли заради забави? Чи це послання? — запитала я, оглядаючи сад, як колись оглядала ліс, у якому полювала.
— І послання також, — озвався Люсьєн.
Я здригнулася від вологого ковзання плоті та кісток по камінню. Не дивилася, але знала: Люсьєн знімав голову з кам’яного дзьоба. Мені не раз доводилося оббіловувати убитих тварин, але це…
Рука Темліна знову лягла мені на плече.
— Перетинати наші кордони в обидва боки, вчинити вбивство неподалік, бо кров ще свіжа… — Сплеск води перервав його. Люсьєн зістрибнув зі статуї. — Саме такі розваги полюбляє Вищий Лорд Двору Ночі. Клятий покидьок.
Я оцінила відстань між озером та маєтком. Двадцять, може, тридцять метрів. Ось як близько вони підібралися до нас. Темлін погладив пальцем моє плече:
— Ти досі в безпеці. Це вони так жартують.
— Це ніяк не пов’язано з недугою? — спитала я.
— Вони добре розуміють, що недуга знову прокидається. Показують, що перебувають зовсім поряд із нами і можуть чинити на суміжних землях що їм заманеться.
Певно, тієї миті у мене був геть жалюгідний вигляд, бо Темлін, поглянувши на мене, сказав:
— Я не дозволю плюндрувати наші землі.
У мене забракло сміливості сказати йому і Люсьєну, що їхні маски — найкращий доказ страшної небезпеки недуги.
Люсьєн нарешті вибрався з водойми, однак я не могла дивитися на нього з головою в руці, з руками, вкритими кров’ю.
— Вони досить скоро отримають те, на що заслуговують. Сподіваюсь, недуга вразить і всіх їх.
Темлін закричав на Люсьєна, щоб той ніс голову обережно, і у відповідь тільки ріння потріскувало, коли Люсьєн попрямував до маєтку.
Я присіла навпочіпки, щоб позбирати фарби та пензлики, але руки страшенно тремтіли. Темлін став на коліна поруч зі мною, обхопив мої долоні своїми. Міцно, але дуже ніжно.
— Ти тут у безпеці, — повторив він.
Наказ суріеля луною відбився в моїй голові.
Я кивнула.
— Це лише політика Двору, — сказав він. — Двір Ночі дуже небезпечний, проте цей вчинок — лише дурний жарт його лорда. Якщо він нападе на когось на моїх землях, нападе на тебе, то буде йому непереливки. А якщо недуга справді вразить ці землі і Двір Ночі порушить наші кордони, ми будемо готові до цього.
Мої коліна тремтіли, доки я зводилася на ноги. Політика фейрі, Двори фейрі…
— Їхні жарти, певно, були ще жахливіші, коли люди були рабами у фейрі.
Цілком вірогідно, що вони катували нас і коїли зі своєю живою власністю страшні речі.
Темрява знову оповила його очі.
— Трапляються дні, коли я радію, що був ще надто маленький, коли мій батько відправляв своїх рабів на південь за Стіну. Однак усе, що я бачив до того, було огидне.
Я навіть не хотіла цього уявляти. Не хотіла шукати сліди, які по собі могли залишити смертні раби. Гадаю, що й п’яти століть забракло, щоб стерти всі ті жахіття з пам’яті земель. Я повинна була це відпустити, не думати про це. Повинна була. Однак не могла.
— А ти пам’ятаєш, як вони покидали ваші землі? Раділи?
Темлін знизав плечима.
— Так, вони раділи свободі, якої досі не знали. Люди й гадки не мали, що у світі смертних на них чекає зміна пір року. Вони взагалі нічого не знали про той світ. Однак більшість із них була дуже, дуже щаслива, що покидає наші землі.
Кожне слово він ніби вичавлював із себе. І кожне наступне було ще важчим для нього.
— Я був щасливий бачити, як вони покидають нас, попри те що мій батько не поділяв мого настрою.
Зовні Темлін був спокійний, однак я помітила висунуті кігті.
Не дивно, що він не знав, як поводитися зі мною, коли я з’явилася в їхньому маєтку.
Я лагідно сказала:
— Ти не схожий на свого батька, Темліне. І на братів також.
Він відвів погляд, а я додала:
— Ти ніколи не поводився зі мною, наче з ув’язненою, наче з рабинею. Ніколи не давав приводу, щоб я почувалася поміж вас нікчемною людиною.
Темрява в його очах, коли він кивнув мені на знак подяки, засвідчила, що існує ще багато, дуже багато речей, пов’язаних із його родиною, яких він мені не розповів. Про те, яким було його життя при батьках і по тому, коли їх не стало, а йому довелося взяти на себе обов’язки верховного правителя. У мене не було наміру розпитувати його бодай про щось, принаймні доки на нього тисне недуга. Я поговорю з ним про все, коли він буде готовий до розмови. Він подарував мені особистий простір і повагу. Я не могла не відповісти йому тим самим.
Того дня я не доторкнулася до фарб і пензлів.