Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 47)

Він схилився до мене ще нижче, його усмішка стала хитрою.

— Як щодо мого поцілунку?

Я взяла його руку й піднесла до себе пальці.

— Ось він, — промовила я і торкнулася губами з тильного боку. — Ось твій поцілунок.

Темлін зареготав, однак світ навколо мене потьмянішав і став заколисувати мене. Верба вмовляла мене лягти на травичку, і я підкорилась їй. Десь дуже здалеку я почула, як Темлін вилаявся.

— Фейро?

Спати. Я хотіла спати. І не було кращого місця, аніж просто тут, слухаючи спів верби та щебетання пташок під супровід дзюркотіння струмка. Я перевернулася набік і скрутилася клубочком, а руку підклала під голову.

— Я маю повернути тебе до маєтку, — прошепотів Темлін.

Однак він навіть не спробував звести мене на ноги. Пішов літній дощик, і в ніс ударили незнайомі пахощі трави. А може, це був запах самого Темліна. Він ліг поруч зі мною і став гладити мене по голові. Це було напрочуд приємно. Я відчувала дотик його рук і легке поколювання у всьому тілі.

Це був дивовижний сон. Ще ніколи в житті я не спала так солодко. Так тепло, так безпечно було поруч із ним. Спокійно. Дуже ніжно й тихо, ніби якимось відлунням у моєму власному світі лунав його голос. Подих Темліна пестив моє вухо.

— Ти саме така, якою я тебе уявляв у своїх мріях.

Потім мене геть здолав сон.

Розділ 24

Мене розбудили не сонячні промені, а дивне дзижчання. Я застогнала, сідаючи в ліжку, і, мружачись зі сну, побачила кремезну жінку, шкіра якої була подібна до деревної кори. Вона принесла мені сніданок на таці.

— А де Ейсіл? — запитала я, протираючи очі.

Не пам’ятаю, як я опинилася в кімнаті. Напевно, Темлін приніс — не став мене будити й ніс сюди на руках.

— Що? — перепитала жінка, повертаючись до мене.

Її маска у формі пташки здалася мені дуже знайомою. Однак я б запам’ятала фейрі з такою незвичною шкірою. Я б її вже намалювала.

— Ейсіл нездужає? — спитала я, злізаючи на підлогу.

Може, я не у своїй кімнаті? Я роззирнулася. Ні, кімната моя.

— Дівчино, чи ти не здуріла? — спитала фейрі.

Я закусила губу.

— Я і є Ейсіл. — Вона усміхнулась, похитала головою і пішла до ванної кімнати, щоб приготувати мені ванну.

І тут я згадала вчорашні слова Темліна про захисні покриви. Отже, захисні покриви зникли — і я побачила Ейсіл такою, якою вона є насправді. Навіщо ж було на весь світ накидати захисні покриви?

Звісно, щоб не злякати боязку людську дівчину. Якби я побачила в перший день усе таким, як сьогодні, то зачинилася б у кімнаті й не наважилася б вийти навіть у коридор.

Будинок до невпізнанності змінився. Коридори, ще такі порожні вчора, заповнили фейрі в масках. Усі вони кудись квапилися. Деякі, рослі, більше схожі на людей, як і Темлін, були фейцями. Можливо, навіть із знаті. Решта… Тепер я побачила, який вигляд мають фейрі. Намагалася не дивитися на них, але деякі помічали мою увагу й дуже дивувалися.

Перелякана, я нарешті дісталася їдальні. Люсьєн як Люсьєн — не змінився. Я не спитала в нього, має він таку зовнішність через те, що Темлін попрохав накласти чари трохи більші за звичайні чи він і не намагався здаватись іншим.

Темлін, як завжди, спокійно сидів у своєму кріслі, а я нерішуче зупинилася коло дверей.

— Що трапилось?

— Там так… так багато народу… фейрі. Дуже багато. Коли їх стільки наїхало?

Перш ніж вирушити в їдальню, я визирнула з вікна кімнати і мало не закричала. В саду було повнісінько фейрі, і всі обличчя приховували маски комах. Фейрі підстригали кущі живоплоту й доглядали за квітами. Таких дивних створінь я й уявити не могла. Вони крилаті! Із зелено-коричневою шкірою. Їхні райдужні крила росли прямісінько в них на спинах і дзижчали, як у великих бабок, а руки й ноги були довжелезні.

Темлін прикусив губу, ніби намагався стримати усмішку.

— Вони весь час були тут.

— Але ж я ніколи нічого не чула.

— Звісно, не чула, — протягнув Люсьєн, розкручуючи в руках один зі своїх мисливських ножів. — Ми зробили так, щоб ти не могла чути й бачити всіх, окрім тих, хто тобі був потрібен.

Я поправила виріз своєї туніки.

— Тож ти маєш на увазі… коли я бігла до паки тієї ночі…

— Так, за тобою спостерігали сотні очей, — закінчив за мене фразу Люсьєн.

А я гадала, що вмію бути непоміченою й безшумною. Насправді ж скрадалася повз фейрі, які мало не лускалися від сміху, споглядаючи дурну сліпу людину, що бігла за примарою.

Намагаючись побороти свій сором та приниження, я повернулась до Темліна. Бачила, що він також намагається стриматись, але в очах у нього танцювали веселі бісики.

— Це була шляхетна спроба.

— Однак я ж могла бачити нагів… а ще паку, і суріеля. І… і того фейрі, у якого відірвали… відірвали крила, — мовила я, здригаючись від жахливого спогаду. — Чому ваші чари не спрацювали із ними?

Очі Темліна спохмурніли.

— Вони не є підданими мого Двору. Тому мої чари на них не діють. Паки — це щось мінливе, як той вітер чи погода. А наги… Вони належать до геть іншого світу.

— Зрозуміла, — збрехала я, тепер узагалі нічого не розуміючи.

Люсьєн засміявся, і я кинула на нього сердитий погляд.

— Тебе знову не було в необхідний момент.

Тепер він сидів і чистив нігті мисливським ножем.

— Мені було ніколи. Так само, як і тобі, гадаю.

— І що ж це має означати? — запитала я.

— Якщо я запропоную тобі місяць на ниточці, ти мене також поцілуєш?

— Не будь скотиною, — промовив до нього Темлін із тихеньким гарчанням, однак Люсьєн сміявся, доки не вийшов із їдальні.

Я залишилася наодинці з Темліном і стояла, переступаючи з ноги на ногу.

— Тож, якщо я знову зіткнусь із Аттором, — промовила я не із цікавості, а здебільшого для того, щоб уникнути гнітючого мовчання, — чи зможу я його побачити?

— Так, але видовище буде не з приємних.

— Ти казав, що він мене не бачив. Аттор не твій підданий. Як же ти зміг приховати мене від нього? І навіщо?

— Бо я наклав на тебе чари, коли ми увійшли до саду. — Його погляд зісковзнув з мене і перекинувся до вікна. Він пригладив волосся: — Аттор і йому подібні істоти не змогли б побачити, почути або відчути тебе. Недуга знову розливається нашими землями, і щодалі більше таких істот звільняється зі своїх в’язниць.

У мені все похололо.

— Якщо ти побачиш когось із них, — вів далі Темлін, — хай навіть невинного з першого погляду, але тобі буде неприємною його присутність, удавай, що ти не бачиш його. Не розмовляй із ним. Якщо він нашкодить тобі, результат буде кепський і для тебе, і для мене. Гадаю, ти добре пам’ятаєш, що трапилося з нагами.

То це було задля моєї безпеки, а не його розваги. Він не хотів, щоб я постраждала… і не хотів карати тих, хто мені нашкодить. Невже навіть нагів, які не належали до його Двору, Темліну було боляче вбивати?

Усвідомлюючи, що він чекає від мене відповіді, я кивнула.

— Недуга… знову росте?

— Поки що тільки на інших територіях. Тут ти в безпеці.

— Я непокоюсь не через свою безпеку.

Погляд Темліна знову пом’якшав, однак він дуже щільно стулив губи.