Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 42)

— Надзвичайна річ для смертної жінки — мати дружбу з двома фейрі, — задумливо промовив він, обходячи мене по колу.

Я могла б заприсягнутися, що за ним тяглися візерунки самої ночі, залишаючи мерехтливий зоряний слід.

— Зазвичай люди страшенно бояться нас. Хіба, може, щось змінилося? Хіба не через ваш страх ви залишаєтеся по той бік Стіни й ніколи не перетинаєте кордону?

Він лякав мене сильніше, ніж ті троє, але я не збиралася показувати свого переляку.

— Цих фейрі я знаю з дитинства. Мені ніколи й на думку не спадало їх боятись.

Він припинив грайливе кружляння. І зупинився між мною та вогнищем, на рятівному шляху до втечі.

— І все ж вони взяли тебе із собою на свято Великого Ритуалу та й покинули.

— Вони пішли за напоями, — відповіла я.

Його усмішка стала ширшою. Я в житті не бачила більш привабливого чоловіка, і ніколи ще так сполохано не дзвонили в мені внутрішні дзвони, попереджаючи про смертельну небезпеку. Дорогою сюди я бачила слуг, які несли частування, але не знала, куди вони прямували. Можливо, зовсім в інше місце.

— Тоді їм довго доведеться йти за ласощами, — сказав незнайомець, наблизившись до мене. — Ти ще нескоро дочекаєшся їх повернення. Якщо не заперечуєш, я на цей час можу супроводити тебе. Скажи лише куди.

Він простягнув мені руку.

Такому супутнику досить було б ворухнути пальцем, щоб розполохати більшість присутніх фейрі.

— Ні, дякую, — пробурмотіла я, ледве ворушачи язиком.

Він махнув рукою в бік багаття і барабанщиків.

— У такому разі бажаю насолодитися Великим Ритуалом. Намагайся не потрапити в біду.

Щось спалахнуло у його очах, підказавши мені, що триматися подалі від неприємностей — якомога далі від нього самого.

Але страх не послабив моєї цікавості. Розуміючи, що чиню геть нерозумно, я все ж таки зважилася запитати:

— Тож ти не підданий Двору Весни?

Він повернувся до мене, граційний і небезпечний, кожен його рух був сповнений сили. Але я не відступила, витримала його погляд. Він лінькувато усміхнувся:

— Невже я схожий на підданого Двору Весни?

У його тоні була зверхність, притаманна лише безсмертним. Він тихенько засміявся:

— Ні, я не належу до шляхетного Двору Весни. І тішуся цим.

Він торкнувся свого обличчя, де не було маски.

Здоровий глузд підказував притьмом тікати від рятівника. А я натомість знову спитала:

— Тоді що ти тут робиш?

Неймовірної краси очі наче засяяли — небезпечно, від чого я справді позадкувала.

— Я тут, бо цієї ночі всіх монстрів звільняють із кліток, хай би до якого Двору вони належали. Тож я можу кружляти будь-де аж до самого світанку.

Ще більше таємниць та загадок, на які потрібні відповіді. Проте з мене було досить — особливо тому, що його усмішка стала холодною та безжальною.

— Бажаю і тобі насолодитися Великим Ритуалом, — повторила я його слова так м’яко та люб’язно, як тільки на те спромоглася.

Я притьмом побігла назад до долини, аж надто гостро відчуваючи, що повертаюся до нього спиною. І зраділа, коли змогла загубитися серед натовпу, що товкся уздовж стежки до печери, досі очікуючи якоїсь події.

Прийшовши нарешті до тями, я роззирнулася довкола. На більшості фейрі, які скупчились коло печери, маски були, але траплялися серед них і такі, як мій нещодавній небезпечний незнайомець та ті троє бридких фейрі з відкритими обличчями, — певно, з інших Дворів або ж такі, що взагалі не належали до жодного. Розрізняти їх я ще не вміла.

За деякий час я помітила знайому маску і пару знайомих очей: один червоно-брунатний, що пасував кольору волосся, другий — металевий. Ми обоє в подиві закліпали очима. Потім його очі округлилися. Він нараз десь подівся, а за мить схопив мене за руку й за лікоть і висмикнув з натовпу.

— Ти геть із глузду з’їхала? — гаркнув Люсьєн, перекрикуючи барабани. Він сполотнів, питаючи: — Що ти тут у дідька робиш?

Фейрі нас наче не помічали — усі вони напружено дивилися в бік печери.

— Я хотіла… — почала була я.

Люсьєн грубо вилаявся:

— Дурепа! — а потім кинув оком у тому напрямку, куди дивилися всі фейрі. — Очманіла людська дурепа!

Без подальших слів він закинув мене на плече, як мішок із картоплею.

Не звертаючи уваги на мої крики та протести, попри благання повернутися за моєю кобилою, він тримав мене міцно, а коли я підвела голову, то помітила, що він біжить — ні ж бо, мчить. І швидше, ніж здатні рухатися живі істоти. Мене занудило, і я заплющила очі й не розплющувала їх доти, доки повітря не стало прохолоднішим, а звук барабанів — тихішим.

Люсьєн скинув мене на підлогу в залі, а коли я трошки оговталася, то побачила, що його обличчя так само бліде, як і раніше.

— Дурна смертна! — відрубав він. — Хіба Темлін не казав тобі залишатись у кімнаті?

Люсьєн подивився в бік пагорбів. Барабани гриміли так, що навіть тут від них тремтіло скло у вікнах. Це був рукотворний грім.

— Але ж майже нічого не трапилось… Церемонія навіть не почалася!

Лише тепер я помітила піт у нього на чолі й підборідді і страх в очах.

— Клянуся Котлом, якби ти потрапила Темліну на очі…

— І що б сталося? Він проковтнув би мене живцем? — вигукнула я.

Я терпіти не могла почуватися, мов дитина, яка нашкодила і від якої вимагають, щоб вона визнала свою провину.

— Це Великий Ритуал, Котел мене кип’яти! Хіба ніхто не розповів тобі, що це таке?

Моє мовчання було красномовне. Я відчувала, як ритм барабанів пульсує під шкірою Люсьєна, закликаючи його повернутись до натовпу.

— Ніч Вогнів проголошує формальний початок весни у Прифії та у світі смертних, — сказав Люсьєн спокійним тоном, у якому все ж чутно було тремтіння.

Я сперлася спиною на стіну в залі, намагаючись зберігати спокій.

— Наші врожаї залежать від магії, яку ми відроджуємо на Каланмай, сьогодні.

Я сховала руки в кишені штанів. Два дні тому Темлін уже розповідав мені щось подібне. Люсьєн здригнувся, ніби відганяючи дотик невидимої руки.

— Ми це робимо протягом усього Великого Ритуалу. Кожен із семи Вищих Володарів Прифії здійснює цей обряд щороку, бо їхня магія йде від землі та врешті повертається до неї. Цей Ритуал бере і віддає.

— Але в чому він полягає? — спитала я, і Люсьєн клацнув язиком.

— Сьогодні вночі Тем дозволить… могутній, страшній магії увійти в його тіло, — сказав він, дивлячись на далекі вогні. — Магія оволодіє його розумом, його тілом, його душею й перетворить його на Мисливця. Магія наповнить його єдиною метою: знайти собі Діву. Після їхнього злучення магія звільниться й розіллється по всій землі, де відроджуватиме життя увесь наступний рік.

Моє обличчя спалахнулою. Я не могла встояти на місці.

— Цієї ночі Тем не буде тим фейрі, якого ти знаєш, до якого звикла, — промовив Люсьєн. — Він навіть не пам’ятатиме свого імені. Магія геть поглине його, залишивши одну-єдину потребу, одне бажання.

— Але хто… хто буде Дівою? — озвалася я.

Люсьєн пирхнув.

— Ніхто до останньої миті не знає цього. Коли Тем уполює білого оленя і вб’є його як пожертву, він пройде стежиною до священної печери, обабіч якої стоятимуть дівчата-фейрі, пропонуючи себе його супутницею на цю магічну ніч.

— Що?

Люсьєн засміявся.

— Так, усі ті жінки-фейрі довкола вишикувались, щоб Темлін когось із них обрав. Це велика честь для кожної, але тільки інстинкти обиратимуть потрібну йому фейрі.

— Але ти теж був там разом із іншими чоловіками-фейрі.