Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 41)

«Не виходь із кімнати».

Але спокусливий голос вплітався в барабанний бій і шепотів протилежне:

«Йди, — вабив він мене. — Йди і подивися».

О десятій годині я вже не могла чинити собі супротиву. Я пішла на його поклик.

У стайні не було ані душі, проте Темлін за ці кілька тижнів навчив мене їздити без сідла, а моя біла кобила швидко мені скорилася. Нею навіть не треба було керувати — її також вабив бій барабанів. За мить ми вже спускалися схилом першого пагорба.

Повітря просякло димом та магією. Ховаючи обличчя під каптуром плаща, я аж розтулила рота, коли наблизилася до першого гігантського вогнища на вершині. Там були сотні Вищих Фе, проте я не могла розрізнити їхніх облич під розмаїттям масок. Звідки вони прийшли, де вони мешкали, якщо належали до Двору Весни, не з’являлись у маєтку Темліна? Коли я намагалася зосередитись на рисах облич, перед очима все мінилося багатьма кольорами. Краєм ока я все ж таки могла розгледіти більше. Але якщо поверталася обличчям прямісінько до них, на мене дивилися самі тіні й завитки кольору і диму.

То була магія — на мене наслали щось подібне до омани, щоб не дати змоги детально вивчати фейрі. Це було так само, як Темлін раніше напустив оману на мою родину. Я могла б легко розгніватися, могла б вирішити повернутися до маєтку, якби барабани не відбивали луною в моїх кістках, а той дикий голос не кликав мене далі.

Я зістрибнула з кобили, але трималася якомога ближче до неї, тим часом намагаючись продертися крізь натовп, ховаючи свої виразно смертні риси обличчя в глибокому каптурі. Я молилася, щоб дим та незліченні запахи різних Вищих Фе й простих фейрі могли віднадити від них мій людській дух. Проте, пірнаючи у натовп, усе одно перевірила два кинджали, які висіли в мене на поясі.

Барабани вибивали свій диявольський ритм по один бік від вогнища, а ось фейрі одностайно кудись прямували стежиною між двома сусідніми пагорбами. Я залишила свою кобилицю прив’язаною до поодинокого платана на самісінькій верхівці пагорба й рушила за натовпом, насолоджуючись тим, як пульс ритму резонує із землею й відлунює в ногах. На мене ніхто не звертав уваги.

Я мало не впала, послизнувшись у лощині, з іншого боку якої був вхід до великої печери. За пишними квітами, гілками та листям я змогла розгледіти лише кілька метрів укритої звірячими шкурами підлоги, бо та закручувалася й повертала майже одразу біля входу. Світло факелів танцювало на стінах.

Хай би що там усередині відбувалося чи мало відбутися — саме туди була прикута увага й погляди таємничих фейрі, подібних до тіней, які вишикувались обабіч стежини, що в’юнилася між пагорбами через усю долину і прямувала вглиб печери. Вищі Фе, скільки сягав мій зір, хиталися на місці, рухаючись в унісон з ритмами барабанів, бій яких відлунював у мене в животі.

Я трохи поспостерігала за дивним розгойдуванням Вищих Фе й пішла далі. І цього мені не дозволено бачити? Усе навколо здавалося цілком безпечним. Ніздрі й далі щипало від диму й магії, але навколо не було нічого привабливого. Обличчя всіх фейрі приховували маски. Учасників свята ставало дедалі більше, але мене ніхто не помічав. Я ніколи не чула про Великий Ритуал. Щось мало діятися.

Я знову зійшла на пагорб і зупинилася на краю освітленої ділянки, неподалік від дерев, і далі спостерігаючи за фейрі. Побачивши жінку в пташиній масці, я подумала, що це така сама служниця, як Ейсіл, і вже хотіла розпитати в неї про Ритуал, аж тут хтось раптом ухопив мене за руку й грубо розвернув.

Я побачила перед собою трьох незнайомців. Мене приголомшив вигляд їхніх облич, які були без масок і дуже схожі на Вищих Фе. Проте відрізнялися від Лордів — трохи вищі та стрункіші за Темліна й Люсьєна. Щось моторошне ховалося в їхніх бездонних чорних очах.

Напевно, вони таки фейрі.

Той, хто вхопив мене за руку, вишкірив загострені зуби.

— Смертна жінка, — промуркотів він, поглинаючи мене поглядом. — Давно ми тут таких не бачили.

Я спробувала висмикнути руку, проте він тримав її міцно.

— Що тобі треба? — спитала я, намагаючись говорити спокійно й відсторонено.

Двоє інших фейрі, які стояли по обидва боки від нього, усміхнулися до мене, а один з них ухопив мене за другу руку, коли я хотіла висмикнути кинджал.

— Ми лише хочемо розважитися. Ніч Вогнів — ніч задоволень, — відповів той, що стояв праворуч, і простягнув бліду, занадто довгу руку, щоб прибрати з мого обличчя пасмо волосся.

Я відсмикнула голову і спробувала відсахнутись, але тримали мене надійно. Жоден із фейрі біля вогнища ніяк не відреагував на це — ніхто навіть не подивився в наш бік.

Якщо я закричу, чи відгукнеться хто-небудь? Темлін врятує? Мені не може знову так пощастити, найімовірніше, я вже вичерпала увесь свій запас везіння під час зустрічі з нагами.

Зібравшись на силі, я ще раз спробувала вирватися, але фейрі були сильніші за мене. Вони міцно тримали руки, якомога далі від кинджалів. Усі троє оточили мене, загородивши від усіх. Я озиралася в пошуках бодай якогось союзника. Поки що я помітила ще кількох фейрі без масок. Троє моїх мучителів захихотіли противно, з шипінням. Тільки зараз я усвідомила, як близько до узлісся підійшла.

— Облиште мене! — мовила я голосніше, ніж сподівалася.

У мене затремтіли коліна.

— Сміливі слова від смертної на Каланмай, — сказав той, що тримав мою ліву руку.

Вогні зовсім не відбивались у нього в очах — зіниці ніби поглинали світло. Я згадала про нагу, страхітлива подоба якого відбивала їхні зогнилі серця. Чомусь ці троє красені-фейрі здавалися мені ще гіршими за тих.

— Коли нарешті відбудеться Великий Ритуал, ми зможемо розважитися, еге ж? Як приємно знайти в таку ніч смертну жінку!

Я вищирилася на нього й дуже голосно, щоб хтось зміг почути, вигукнула:

— Заберіть від мене руки!

Один із фейрі погладив мене, торкаючись ребер, стегон. Я відсахнулась, але наштовхнулася на третього, який запустив довгі пальці в моє волосся й притягнув ближче до себе. Ніхто не дивився, ніхто нас не помічав.

— Та припиніть же! — закричала я, проте слова пролунали як ослабле квиління.

І трійко фейрі потягнули мене до лісу, в темряву. Я копала їх ногами, виривалася, а вони тільки шипіли. Один із них штовхнув мене в спину. Я спіткнулася й вислизнула з їхніх рук. Падаючи, схопилася за ножі, але чиїсь сильні руки підхопили мене під пахви, не давши впасти й дотягнутися до них.

Ці сильні руки були теплі й широкі. Зовсім не схожі на кістляві пальці трьох фейрі, які вклякли на місці та, здавалося, не в змозі були навіть поворухнутися, доки незнайомець обережно ставив мене на ноги.

— Ось ти де! Я всюди тебе шукав! — промовив глибокий і чуттєвий чоловічий голос, якого я раніше ніколи не чула.

Проте я не зводила очей із трьох фейрі, ладна щомиті дременути, але той загадковий незнайомець, який стояв за моєю спиною, зробив крок до мене й обійняв за плечі.

Троє нижчих фейрі стали блідими, їхні темні очі округлилися від страху.

— Дякую, що допомогли знайти її, — чемно мовив мій рятівник. — Бажаю насолодитися Великим Ритуалом.

Останні слова він сказав доволі в’їдливо, і цього було досить, щоб фейрі спершу остовпіли, а потім без подальших коментарів поквапилися назад до вогнища.

Я зробила крок убік і обернулась, щоб подякувати своєму рятівникові.

Переді мною стояв найвродливіший чоловік з усіх, кого мені коли-небудь доводилося бачити.

Розділ 21

Незнайомець був утіленням чуттєвої розслабленої витонченості. Поза сумнівом, з Вищих Фе. Його коротко підстрижене чорне волосся сяяло, мов вороняче крило, що контрастувало з блідою шкірою й темно-синіми, майже фіалковими у відблисках вогнищ очима. У цих очах грали веселі бісики, він дивився на мене з подивом.

Якусь мить ми мовчали. Звичайного «дякую» було замало, щоб передати мою щиру вдячність за те, що він для мене зробив. Водночас щось заважало мені заговорити з ним. Він стояв мов закам’янілий і нагадував статую, оточену нічною темрявою. Не те що заговорити — мені чомусь хотілося якомога швидше втекти від нього.

Маски на ньому не було. Отже, він не з цього Двору.

Незнайомець ледь помітно усміхнувся.

— І що ж смертна жінка робить тут у Ніч Вогнів?

Його голос був схожий на мурчання, яке пестило не тільки тіло, а й душу.

Я відступила від нього на крок:

— Мене привели сюди друзі.

Ритм барабанів прискорився, наближаючись до кульмінації, якої я не розуміла. Я вже дуже давно не бачила обличчя без маски і такого схожого на людське. Його одяг — увесь чорний, зшитий з дорогої тканини, — був скроєний так, щоб підкреслити його чудову статуру. Але мені він здався витканим із ночі.

— І хто ж твої друзі? — Він досі усміхався мені.

Усмішка хижака, який оцінює свою здобич.

— Дві пані, — знову збрехала я.

— А в них є імена? — Він наблизився до мене, ніби крадучись, сховав руки в кишені.

Я знову мовчки позадкувала. Невже замість трьох чудовиськ я опинилася у владі одного, але більш підступного і небезпечного?

Відчуваючи, що я не налаштована говорити, він усміхнувся:

— Можеш не дякувати за порятунок.

Мене дратувала його зарозумілість, але я притлумила своє роздратування. Я дедалі ближче підступала до вогнища, до тієї улоговини, де збиралися фейрі. Якщо щодуху побігти туди… Можливо, хтось пожалів би мене. Може, навіть зустріну Люсьєна або Ейсіл.