Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 40)

Голос перетворився на зміїне шипіння, і від цього звуку кров похолола у мене в жилах.

— Ти маєш сміливість виказувати неповагу до тієї, яка тримає вашу долю у своїх руках? Самим лише словом вона може знищити цей жалюгідний маєток. Вона зовсім не зраділа, коли почула, що ти розпустив своїх воїнів.

Тепер мені здалося, що голос розвернувся до Темліна:

— Однак наслідків не було, тому вона вирішила не звертати на це уваги.

І знову пролунало низьке горлове гарчання Вищого Лорда, проте голос його був спокійний:

— Передай їй, що я вже втомився прибирати сміття, яке вона весь час викидає на мої кордони.

Голос засміявся, звук був схожий на шурхіт піску.

— Це її подарунки тобі. І нагадування про те, що може трапитись, якщо ти вирішиш порушити умови…

— Він не має наміру порушувати їх, — рикнув Люсьєн. — А тепер забирайся геть. Нам задосить того, що ваші потвори постійно тиняються біля наших кордонів. І терпіти їх у себе вдома ми не будемо. До речі, тримайся подалі від печери. Наш Двір — не велика дорога, якою може гуляти будь-хто і коли йому заманеться. Такі, приміром, кляті створіння, як ти.

Темлін загарчав, погоджуючись із Люсьєном.

Невидима істота знову засміялася жахливим і лихим сміхом.

— Попри те що ти, Темліне, маєш кам’яне серце, — сказала вона, і Темлін на цих словах завмер, — у ньому, втім, іще залишилося чимало страхів.

Нараз голос перетворився на муркотіння, схоже на спів:

— Не переймайся, Вищий Лорде. — Титул прозвучав як знущання. — Усе невдовзі налагодиться.

— Гори в пеклі, — відповів замість Темліна Люсьєн, і та потвора знову засміялась, а потім звук плескання шкіряних крил заполонив повітря, лихий вітер ударив мені в обличчя, і… настала тиша.

Ще мить Темлін і Люсьєн переводили дух. Я заплющила очі, заспокоюючи дихання, аж тут великі важкі руки опустились мені на плечі, і я закричала.

— Уже все, — промовив Темлін, відпускаючи мене.

Я мало не впала на живопліт.

— Що ти чула? — спитав Люсьєн, з’являючись з-за рогу зі схрещеними на грудях руками.

Я перевела погляд на Темліна, але він так побілів від гніву — гніву на ту істоту, — що мені знову довелося поглянути на Люсьєна.

— Нічого. Тобто чула, але нічого не зрозуміла, — щиро сказала я.

Мене трясло. Щось у тому голосі було таке, що висотало з мене все тепло, усю радість, усе життя.

— Хто… що це було?

Темлін крокував сюди-туди, ріння жалібно скреготіло під його чоботями.

— У Прифії живуть створіння, про які у ваших землях досі ходять лячні легенди. І ось ця істота — це легенда, яка має плоть і кров.

У тому шиплячому голосі я чула крики смертних жертв, благання юних служниць, чиї груди роздирали й вивертали назовні на жертовних вівтарях. Згадка про якийсь «Двір» натякала, що голос не з Двору Весни. Може, саме ця жахлива істота вбила батьків Темліна? Вища Леді, володарка Двору замість звичайного Лорда-чоловіка. Беручи до уваги те, які жорстокі були Вищі Фе до своїх родин, можна лише уявити, якими були вони до ворогів, — певно, найжахливішим кошмаром. І якщо якісь Двори готувалися до Війни тоді, коли недуга послабила Темліна…

— Якщо Аттор побачив її… — почав був Люсьєн, озираючись довкола.

— Не побачив, — відповів Темлін.

— Ти впевнений у цьому?

— Він не бачив, — загарчав Темлін через плече, потім подивився на мене, його обличчя усе ще було бліде від гніву, губи щільно стулені. — Побачимося за вечерею.

Розуміючи його неозвучений наказ і палко бажаючи зачинитись у кімнаті, я подалася до будинку, гадаючи, що ж це за вона змусила так нервувати Темліна та Люсьєна, зробивши своїм посланцем ту жахливу істоту.

Весняний легіт прошепотів, що мені цього краще не знати.

Розділ 20

Після напруженої вечері, під час якої Темлін майже не говорив з нами, я запалила всі свічки у себе в кімнаті, щоб прогнати тіні нещодавніх подій.

Наступного дня я не виходила з будинку, а коли взялася за малювання, на моєму полотні постала висока кощава постать, сіре створіння з вухами кажана й велетенськими перетинчастими крилами. Його паща була роззявлена й видавала ревіння, демонструючи разки гострих зубів. Істота ось-ось була готова злетіти. Коли ж я її малювала, то, присягаюся, відчула запах, яким смердить падло, аж повітря між його крилами посилало мені обіцянки неминучої смерті.

Завершена картина була така лячна, що я заховала її в найтемніший куток і пішла на кухню благати Ейсіл, щоб вона дозволила мені допомогти їй із приготуванням страв для Ночі Вогнів. Я ладна була робити будь-що, аби не виходити в сад, де все ще міг з’явитися Аттор.

Свято Ночі Вогнів — Каланмай, як називав його Темлін, — нарешті настало, і я не побачила на ньому ні Люсьєна, ні Темліна. Коли ж після сонячного дня стали спадати на землю сутінки, я знову опинилась у головному й найбільшому коридорі. Він був порожній. Жодної служниці в масці пташки. Кухня теж була порожня, ані крихти того, що готувалося протягом двох днів.

Ззовні долинув звук барабанів. Він народжувався десь за садом, за парком для прогулянок, десь у темній глибині лісу. Глибокий, тривожний. Один удар, два відгуки на нього. Барабани скликали на свято.

Я стояла перед скляними дверима, що вели в сад, і спостерігала, як блакить неба омивають помаранчеві та червоні хвилі. Вдалині, над пологими пагорбами, які вели до лісу, спалахнули вогні, шлейфи темного диму потяглися в рубінове небо. Два дні тому я бачила, як фейрі розкладали ці багаття. «Тебе ніхто не запрошував», — нагадала я сама собі.

Не запрошували на свято, про яке було так багато балачок на кухні останні два дні. Сміх. Жарти.

Барабани звучали дедалі гучніше, ритм ударів прискорювався. Попри те що я вже майже звикла до запаху магії, ніздрі мої гостро відчували могутню хвилю металевого припливу. Я зробила крок уперед, а потім нерішуче завмерла на порозі. Мене не звали на свято. Треба повернутися. Позаду мене сонце на заході осявало білі й чорні мармурові плити підлоги, забарвлюючи її мерехтливими тінями танжерину. Здавалося, моя довга тінь пульсує разом із ударами барабанів.

Навіть сад, який зазвичай гомонів оркестром своїх мешканців, замовк, дослухаючись до звуків. Невидима струна вабила мене до пагорбів, наполягаючи, щоб я йшла туди слухати пісню барабанів.

І я б, напевно, не витримала й пішла на поклик, якби у коридорі не з’явився Темлін.

Він був без сорочки, сам лиш перев’яз охоплював широкі груди. Ефес його меча золотили останні промені сонця. За плечем погойдувалися стріли, оперення яких здавалося багряно-червоним. Я дивилася на нього, він — на мене. Переді мною стояв природжений воїн.

— Куди ти йдеш? — несміливо спитала я, попри те що добре знала куди.

— На Каланмай, — сухо відповів він. — Повинен іти.

І він кивнув у бік вогнів та барабанів.

— Що ти там робитимеш? — спитала я, опускаючи погляд на лук у його руках.

Серце вторило ударам барабанів, зриваючись у шалений ритм.

Його смарагдові очі вкривала тінь від золотої маски.

— Як Вищий Фе, володар цих земель, я повинен брати участь у Великому Ритуалі.

— А що таке Великий…

— Повертайся у свою кімнату, — прогарчав він, позираючи в бік вогнів. — Зачини двері, змайструй пастку, які ти зазвичай майструєш.

— Навіщо? — спитала я.

Аж раптом голос Аттора гадюкою зів’юнився в моїй пам’яті.

Темлін уже якось згадував щось про дуже важливий ритуал фейрі, але що то в біса за ритуал такий? Позаяк у ньому наявна зброя, він має бути дуже жорстоким і небезпечним. Але навіщо йому меч, лук і стріли, якщо досить обернутися звіром? Значить, не досить.

— Просто зроби це. — Його ікла поволі ставали довшими. Серце в мене погнало галопом. — Не виходь із кімнати до світанку.

Сильніше, гучніше забили барабани, і м’язи на шиї Темліна затремтіли, ніби йому боляче залишатися на місці.

— Ти збираєшся з кимось битися? — прошепотіла я й почула тихий сміх у відповідь.

Він підвів руку, наче хотів торкнутися мене. Проте передумав, а замість того сказав:

— Фейро, не виходь із кімнати.

— Але я…

— Будь ласка.

Не встигла я попрохати, щоб він узяв мене із собою, як Темлін підхопився з місця й побіг. М’язи на його спині напружилися, він перестрибнув через сходи й опинився в саду, легкий і вправний, як молодий олень. За мить він зник із поля зору.

Я зробила все так, як він наказав, але невдовзі зрозуміла, що зачинилась у кімнаті, геть забувши повечеряти. Барабани не вщухали, нові вогнища і далі розквітали на дальніх пагорбах, а я все кружляла кімнатою, поглядаючи на вогні.