Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 39)

Коли ж я скинула бровою в німому запиті, він сказав:

— Коли я жив у таборі на кордоні разом із батьковими солдатами, у нас було змагання: хто зможе написати найбрудніший лімерик. А позаяк я не люблю програвати, мені довелося стати найкращим з-поміж усіх.

Я не знала, як він зміг запам’ятати увесь той довгий список слів, який я написала… і не хотіла знати. Ніби відчувши, що я не дістану стрілу й не поцілю в нього, Темлін знову взяв папірці і прочитав п’ятого вірша, найбільш непристойного й безсоромного.

Щойно він закінчив, я голосно засміялась, і наче сонячне світло розтопило закам’янілий за багато років лід.

Я досі усміхалася, коли ми вийшли з парку й попрямували до зелених пагорбів, до маєтку.

— Тієї ночі в саду троянд ти сказав… — Я забарилась на мить. — Ти сказав, що твій батько посадив цей сад для знайденої пари. Чому ж не для нареченої?

— Вищі Фе здебільшого просто одружуються, — промовив він, і його засмагла золотава шкіра трошки почервоніла. — Однак, якщо на них падає благословення, вони знаходять суджену — рівну собі, свою другу половину в найвищому розумінні цього слова. Вищі Фе часто одружуються без цього, однак якщо ти знаходиш свою пару, то зв’язок між вами такий сильний, що шлюб порівняно із цим здається чимось дрібним.

Я не наважилася запитати, чи колись фейрі знаходили собі суджену серед смертних людей, натомість спромоглася на інше:

— А де твої батьки зараз? Що з ними трапилось?

Він стиснув зуби, і я, побачивши нестерпний біль у його очах, пошкодувала, що спитала про це.

— Мій батько… — Із його пальців стали повільно виповзати кігті, однак з’явилися не до кінця. Достоту я схибила зі своїм запитанням. — Мій батько був такий жорстокий, як і батько Люсьєна, а може, й гірший. А два старші брати були копіями батька. У них були раби. Мої брати… Я був іще надто малий, коли створили та підписали Угоду, однак я й досі пам’ятаю, що робили мої брати… — Він замовк на мить. — І це не минуло для мене безслідно. Тож коли я побачив тебе, твій будинок, я не зміг… я не дозволив собі стати таким, як були вони. Я б ніколи не завдав шкоди твоїй родині чи тобі, не зробив би вас іграшками фейських уподобань.

Раби… Колись тут були раби. Я не хотіла про це знати і ніколи не шукала слідів їх перебування тепер, п’ятсот років по тому. Для більшості фейрі, для цього світу я була майже власністю. Ось чому… ось чому він запропонував мені вихід, свободу та життя у Прифії.

— Дякую, — сказала я.

Він знизав плечима, наче уникаючи подяки, бо на ньому все ще висів тягар провини.

— А що стосовно твоєї матері?

Темлін гірко зітхнув.

— Мати палко кохала мого батька. Надто сильно. Але ж вони були парою… Мати бачила, на якого тирана він перетворювався, проте жодного разу не сказала поганого слова про нього. Я не мріяв про те, щоб успадкувати батьківський титул. Якби в мене було бодай найменше бажання володарювати над кимось, то, гадаю, брати знищили б мене ще в дитинстві. Коли вік дозволив, я вступив у батьківський прикордонний загін і став навчатися військового ремесла, щоб служити батькові або тому з братів, хто успадкує титул правителя.

Він поворушив пальцями, але знову не дав кігтям вирватися назовні.

— Я дуже рано усвідомив, що битися та вбивати — це чи не єдине в моєму житті, що мені добре знайоме.

— Сумніваюсь, — заперечила йому я.

Він сухо всміхнувся.

— О, я вмію грати на скрипці, однак сини Вищих Лордів не перетворюються на мандрівних менестрелів. Тож я вчився і бився за батька хай би проти кого він мене посилав. Я не втручався в інтриги братів. Але щоднини сила моя зростала, я не міг приховати її. — Він похитав головою. — На щастя чи на жаль, усіх їх знищив Вищий Лорд ворожого Двору. Я вцілів хіба що завдяки Котлу. Оплакував лише матір. Що ж до інших… — Темлін стенув плечима. — Мої брати теж не стали б навіть намагатися мене врятувати, якби я опинився у твоєму становищі.

Я подивилася на нього. Такий жорстокий, такий кривавий світ, де родичі вбивають одне одного через владу, або через помсту, або через злість. Чому їм так кортить володарювати? Можливо, доброта і щедрість Темліна — то його своєрідний протест проти цього? Можливо, він зрозумів, що ми схожі, що він ніби у дзеркало подивився?

— Мені дуже шкода твою матір, — сказала я єдине, що могла, те, що й від нього колись почула.

Він легенько осміхнувся мені.

— То он як ти став Вищим Лордом, — виснувала я.

— Більшість Вищих Лордів від самого народження навчають мистецтва боротьби за владу й різних придворних каверз. На мене цей титул просто звалився. Перехід був надто важкий і для мене, і для батьківських придворних. Багато перекинулося до ворогів батька, тільки б не служити воїну-звірові й не чути його гарчання.

Напівдиким звіром назвала мене колись Неста. Важко було втриматися, щоб не дозволити собі взяти його за руку, пригорнутися до нього і сказати, що я все розумію.

Та я цього не зробила, а лише відсторонено мовила:

— Тоді вони всі — ідіоти. Ти захистив ці землі від недуги, тоді як іншим, здається, непереливки. Не жалій їх. Вони ідіоти, — повторила я.

Однак мої слова не заспокоїли Темліна. Очі його оповила темрява, а плечі опустилися.

Ми вийшли з невеличкого гаю, і перед нами розкинулися мальовничі пагорби та схили. Вдалині я побачила багатьох фейрі в масках на верхівках цих пагорбів, вони збирали дрова для велетенських багать.

— Що це таке? — запитала я й зупинилася.

— Вони готують багаття до свята Каланмаю. Воно настане за два дні.

— Для чого?

— А у вас хіба не відзначають Ніч Вогнів?

Я похитала головою.

— У світі людей немає святкувань після того, як ви… як твій народ пішов. У деяких містах вони навіть заборонені. Ми навіть не пам’ятаємо імен ваших богів. А що цей Кала… що в цю Ніч Вогнів відзначають?

Він потер шию.

— Це просто весняна церемонія. Ми запалюємо багаття, і магія, яку ми створюємо, допомагає землі оживати й набиратися сили на весь наступний рік.

— І як ви створюєте цю магію?

— Існує певний ритуал. Однак він надто в дусі фейрі. Краще пояснити не вмію.

Він стиснув зуби і йшов далі мовчки, намагаючись триматися подалі від святкових багать.

— Ти можеш побачити більше фейрі, ніж зазвичай… Фейрі з мого Двору та фейрі з інших територій, яким дозволено вільно перетинати кордони лише цієї ночі.

— Я гадала, що недуга багатьох налякала і вони тепер менше подорожують.

— Так і є. Однак залишилось іще чимало любителів святкувати. Просто тримайся подалі від них усіх. Ти перебуватимеш у безпеці тільки в будинку, однак, якщо випадково натрапиш на когось, перш ніж післязавтра на заході сонця ми запалимо багаття, просто ігноруй їх.

— А мене не запрошено на цю церемонію?

— Ні. Тебе не запрошено.

Темлін щосили стискав і розтискав кулаки, ніби намагався втримати кігті всередині.

І хоча я старалась не звертати на це уваги, але в душі все ж ворушився страх.

До маєтку ми повернулися мовчки, чого не траплялося вже протягом багатьох тижнів.

Темлін напружився, коли ми увійшли в сад. Причина була не в нашому мовчанні. Його насторожила неприродна тиша. А це означало, що поблизу зачаївся один або кілька небезпечних фейрі.

Вишкіривши зуби, Темлін тихо загарчав.

— Сховайся й сиди тихо, — сказав він мені.

А потім він зник.

Я залишилася сама. Геть розгублена, я роззирнулася на доріжці. Якщо десь поблизу причаїлися небезпечні фейрі, мене можна брати голіруч. Може, треба було йти з ним, щоб у разі чого допомогти йому. Але мені було соромно пропонувати допомогу Вищому Лорду. Напевно, він не даремно наказав мені сховатися.

Я саме встигла зайти за живопліт, коли почула голоси Темліна та Люсьєна, які лунали чимдалі ближче. Подумки вилаявшись, я завмерла. Може, непомітно прослизнути через поле до стайні? Якщо щось піде не так, у стайнях я знайду не лише схованку, а ще й коней, на яких у разі чого зможу втекти. Я хотіла пірнути у високу траву за садом, коли зненацька по інший бік живоплоту повітря розітнуло гарчання Темліна.

Я обернулася і крізь густе листя побачила обох. «Сховайся», — наказував він мені. Якщо я почну рухатися, мені неодмінно помітять.

— Я знаю, який зараз день, — почула я Темліна, який, однак, звертався не до Люсьєна.

Скоріше обидва дивилися на… ніщо. На когось, кого там не було. На когось невидимого. Я вирішила б, що вони розігрують мене, якби наступної миті не почула низький безтілесний голос у відповідь.

— Твоя несподівана поведінка викликає неабиякий інтерес при Дворі, — промовив той голос, глибокий, із шипінням. Я затремтіла, попри спекотний день.

— Вона починає цікавитися, чому ти досі не здався. І чому нещодавно ми знайшли чотирьох нагів мертвими.

— Темлін не схожий на інших дурнів, — відрубав Люсьєн, розправляючи плечі, щоб виструнчитися.

Він тепер був схожий на справжнього воїна. Не дивно, подумала я, що в його кімнаті так багато зброї.

— Якщо вона сподівається, що ми скоримося, впадемо на коліна перед нею, то вона ще більша дурепа, ніж я вважав.