Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 38)
— Колись мій батько посадив цей садок для моєї мами, — почула я голос Темліна в себе за спиною.
Я не стала повертатися до нього обличчям. Лише встромила нігті в долоні, коли він зупинився поруч зі мною.
— Сад був його подарунком знайденій ним судженій, — додав він.
Я дивилася на квіти й нічого не бачила. Квіточки, які я малювала вдома на столі, певно, вже стерлись і зникли назавжди. Можливо, навіть Неста сама зішкребла їх.
Долоням стало боляче — так сильно я увіп’ялася в них нігтями. Темлін подбав про моїх близьких, вичистив із їхніх голів пам’ять про мене. Мене забули. І я дозволила йому це зробити. Він подарував мені фарби, простір та час для малювання; він показав мені озеро зоряного сяйва; він врятував мені життя, наче лицар зі стародавніх легенд, і я сп’яніла від цього, як від п’янкого вина фейрі. Наче одна з фанатичних «Дітей Благословенних».
Від місячного сяйва його золота маска побронзовіла, а смарагди очей трохи потемніли.
— Здається, ти чимось… засмучена.
Я підійшла до найближчого куща троянд і зірвала квітку, наколовши пальці шипами. Не зважала на біль, на кров, що закапала на землю. Мені ніколи не вдасться зобразити цю троянду як слід — ніколи не набути рівня художників із галереї Темліна. Не зможу я намалювати маленький садочок Елейн біля нашого будинку таким, як його пам’ятаю. Я все пам’ятаю, а от моя родина навіть не згадує мене.
Темлін не дорікнув мені за зірвану троянду, хоча напевно дорожив садом і пам’яттю про своїх батьків. Якими вони були? Як ставилися до нього? Напевно, любили одне одного й піклувалися про Темліна краще, ніж мої про мене. Якби хтось викрав їхнього сина, вони б запропонували себе замість нього.
Пальці боліли, але я все одно тримала троянду.
— Не знаю, чому мені так невимовно соромно за те, що я їх покинула, — мовила я. — Чому малювання здається жахливим егоїзмом з мого боку? Я ж не повинна так почуватися. Як ти гадаєш? І нічого не можу із собою вдіяти.
Троянда безсило повисла в моїх пальцях.
— Усі ті роки я тільки й знала, що дбала про них… А вони навіть не спробували заступитися за мене, коли ти прийшов.
Ось він і вилився, той біль, який розривав мене навпіл, коли я починала думати про родину.
— І я не знаю, чому я чекала від них захисту… І чому повірила в ілюзію паки тієї ночі. Навіть не знаю, чому досі про це думаю. Чому мені не байдуже.
Він довго нічого не відповідав, тож я повела далі:
— Порівняно з тим, про що тобі треба дбати… з кордонами, з ослабленою магією… моя жалість до себе — просто дурниці.
— Якщо тобі й досі болить, — сказав він так, що мене пробрало до серця, — навряд чи це дурниці.
— Чому? — втомлено спитала я, пожбуривши троянду в кущі.
Він узяв мої руки у свої. Загрубілі сильні пальці були дуже ніжні, коли він підніс мою скривавлену руку до уст і поцілував її. Так, наче це було відповіддю на всі запитання.
Його губи були м’які, подих теплий, і в мене затремтіли коліна, коли він узяв другу руку, знову підніс її до уст і також поцілував. Поцілував дуже ніжно, обережно — так, що у мене всередині все запалало, жаром відгукуючись десь унизу.
Коли він підвів голову, на губах у нього була моя кров. Я подивилася на свої руки, які він усе ще тримав, і не побачила ран. Я знову подивилася на його обличчя, на золоту маску, засмаглу шкіру, червоні скривавлені губи.
Він прошепотів:
— Ані на мить не засмучуйся тим, що дає тобі радість.
Він ступив ближче, відпускаючи мої руки, і засунув мені за вухо зірвану мною троянду. Я не знала, як вона опинилася в його руці й куди встигли подітися шипи.
І не могла втриматись від запитання:
— Чому? Навіщо це все?
Він нахилився ближче, так близько, що я була змушена відкинути голову, щоб поглянути йому в очі.
— Тому що твоя людська радість мене захоплює. Те, як ти поспішаєш увібрати в себе цей світ, зважаючи на те, яке коротке людське життя, як ти невгамовно тішишся всім водночас… Це зачаровує. І вабить мене, хай навіть я знаю, що не слід цьому піддаватися, і навіть коли противлюся.
Бо я була людиною, я зістарюся і… Я не дозволила собі закінчити думку, коли він нахилився ще ближче. Дуже повільно, наче даючи мені час відсахнутися, Темлін торкнувся губами моєї щоки. М’яко, тепло й до нестями ніжно. Ледь-ледь. І знову випростався. А я не могла поворухнутися з тієї миті, як моя шкіра відчула його губи.
— Одного дня… одного дня ти знайдеш відповіді на всі свої запитання, — промовив він, відпускаючи мою руку. А потім зробив крок назад. — Але не раніше, ніж настане час, коли відповіді не заподіють тобі шкоди.
Одного лиш голосу було достатньо, щоб і в темряві зрозуміти, що його очі сповнені гіркоти.
Темлін пішов. Тільки зараз я зрозуміла, що стою затамувавши дух.
А ще відчула, як мені хочеться його тепла. Як хочеться, щоб він був біля мене.
Я відчувала, що в наших стосунках щось
Близько години я мандрувала серед дерев і кущів. А потім відчула чиюсь присутність, бо дрібна лісова звірина почала розбігатися, а птаство примовкло. Сюди хтось ішов. Здогадавшись хто, я усміхнулася. Ще за двадцять хвилин я влаштувалася між гілок старого в’яза і стала чекати.
Кущі зашелестіли. Могло здатися, що то вітер потривожив листя, але я передбачала подальший розвиток подій і знову всміхнулася.
Хрускіт, а потім люте ревіння прокотилося над землею, лякаючи мешканців лісу.
Я злізла з дерева й попрямувала до невеличкої галявини. Там я зупинилася, схрестила руки на грудях і не без утіхи подивилась на верховного правителя, який висів догори дриґом, намагаючись вивільнити ноги.
Але навіть втрапивши в мою пастку, він зустрів мене усмішкою.
— Ох і жорстока ти дівчина.
— Отож не треба було за мною стежити.
Він засміявся, а я підійшла доволі близько до нього й провела пальцем по його шовковому золотавому волоссю, що звисало в мене перед очима. Мене захоплювало багатство його відтінків: крім суто золотистих, у ньому були жовті, коричневі й пісочні тони. Серце закалатало так, що Темлін напевно це почув. Але він сам нахилив голову, запрошуючи погладити його волосся. Я обережно гладила його, а він глухо мурчав, мов задоволений кіт. І це муркотіння прокотилося моїми пальцями, руками, ногами, усім моїм єством. Цікаво, як воно відчувалося б, якби Темлін міцно притиснувся до мене, так, щоб наші тіла торкалися, щоб шкірою до шкіри. Подумавши про це, я позадкувала.
Він підтягнувся вгору одним сильним рухом і перерізав пазуром лозу, яку я використала замість мотузки. Я не встигла навіть вдихнути, щоб закричати, а він уже перевернувся в повітрі й м’яко став на ноги. Він просто грався зі мною. Я геть забула, хто він і на що здатний. Темлін зробив крок до мене, все ще весело усміхаючись.
— Сьогодні тобі краще?
Я щось невиразно пробурмотіла у відповідь.
— Гаразд, — мовив Темлін і дістав з-під туніки якісь папери, а тоді простягнув їх мені: — Ось, візьми.
Закусивши губу, я дивилася на ці три аркушики з кількома…
— Перш ніж втечеш або почнеш галасувати… — Темлін обійшов мене, щоб подивитися через моє плече.
Якби я наважилась, то притиснулася б до його грудей спиною. Подих Темліна зігрівав мені шию й вухо.
Він прочистив горло і прочитав перший вірш.
Жила собі дівчина — вроди такої, що годі шукати,
Палка і смілива, аж неймовірна.
Вона мала друзів, хоча й небагато,
Мусили хлопці услід лиш зітхати —
Бо байдужа була до них і непокірна.
Мої брови злетіли так високо, що ледь не торкнулися волосся. Я розвернулася і здивовано дивилася на Темліна. Наші подихи з’єдналися, коли він, усміхаючись, завершив читати свого вірша.
Не чекаючи на відповідь, Темлін узяв папірці й відступив назад, щоб прочитати другого вірша, який був, однак, не такий зворушливий, як перший. Коли ж він почав читати третього, обличчя в мене спаленіло.
Темлін зупинився, перш ніж розпочати четвертий, а по тому простягнув аркушики мені.
— Останні слова у другому та четвертому рядку кожного вірша… — промовив він, показуючи на папірці у моїй руці.
«Неймовірна» та «зітхати».
Я подивилась на другий вірш.
«Знищення» та «пожежа».
— Та це ж… — прошепотіла я.
— Твій список слів був надто цікавий, щоб просто його забути. І не годився для любовної поезії.