Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 37)

Я пильно подивилася на нього.

— Я пожартувала, — урвала його я, ледь усміхнувшись.

— Ти ж не можеш так легко пробачити мені те, що я відправив тебе в дуже небезпечні місця.

— Ні, не можу. Легко пробачити таке неможливо. Мені й зараз хочеться дати тобі добрячого прочухана за те, що не попередив мене про суріеля. Але й тебе я можу зрозуміти. Хто я для тебе? Самовпевнена людська дівчина, яка вбила твого друга. І тепер ця дівчина живе з тобою під одним дахом. І тобі так чи інак доводиться з нею спілкуватися. Я все розумію, — повторила я.

Він мовчав так довго, що я втратила надію дістати від нього відповідь.

Але саме тієї хвилини, коли я вирішила пришпорити коня, Люсьєн заговорив:

— Тем розповів мені, що першим пострілом ти рятувала суріеля, а не себе.

— Мені здалося, що так буде правильніше.

Погляд, який він на мене кинув тієї миті, був більш задумливий, ніж будь-коли.

— Я знаю чимало фейської знаті й фейрі інших станів, які б не переймалися рятуванням якогось там суріеля.

Він зняв щось у себе з паска й кинув мені. Я ледь втрималась у сідлі, коли спробувала впіймати… мисливський ніж з інкрустованим коштовним камінням руків’ям.

— Я чув, як ти кричала, — мовив він, поки я роздивлялася лезо.

Я ніколи ще не тримала в руках такої вишуканої зброї з таким ідеальним балансом.

— І я вагався. Тож побіг до тебе не одразу. Темлін устиг тебе врятувати. Та я все одно порушив своє слово, зволікаючи ті кілька секунд.

Він показав підборіддям на ніж.

— Він твій. Не встромляй його мені в спину, будь ласка.

Розділ 19

Наступного ранку прибули мої фарби, пензлі й усе решта. Не знаю, де і яким чином можна було це так швидко роздобути.

Та перш ніж Темлін дозволив мені побачити, розгорнути й понюхати свій скарб, він повів мене коридорами в ту частину будівлі, де я жодного разу не бувала навіть під час нічних блукань.

Я відразу зрозуміла, куди ми йдемо. Мармурова підлога була дуже чиста, — певно, її зовсім недавно вимили, а з розчинених навстіж вікон линули пахощі троянд. Усе це Темлін вигадав для мене. Начебто я стала б перейматися через павутиння чи пил.

Ми зупинилися перед двійчастими дверима, і його усмішки було достатньо, щоб я сказала:

— Навіщо було завдавати собі такого клопоту?

Усмішка одразу згасла.

— Уже дуже давно ніхто в цьому маєтку не цінував подібних речей. І для мене велика втіха, що вони знову комусь цікаві.

Я не знала, чи любить Темлін живопис. Адже його життя пов’язане з кров’ю і смертю.

Він відчинив двері галереї, і мені перехопило дух.

Світла дерев’яна підлога блищала у променях сонця, що лилися з великих вікон. Кімната була майже порожня, за винятком кількох великих крісел та лав, щоб присісти на них і неквапливо розглядати…

Я ледве усвідомлювала, що йду довгою галереєю, — дивилася на картини, від захвату притуливши руку до шиї.

Їх було дуже багато, тих картин. Геть не схожих одна на одну, вишикуваних у єдиний потік… Такі різні погляди, сприйняття і фрагменти світу під різними кутами. Пейзажі, портрети, застигле життя… Кожен ділився своєю історією, кожен пропонував свій погляд. Кожен голос кричав, шепотів, співав про власний життєвий досвід, про почуття, волав про те, що трапилося з ним, що все це існувало. Картини були викликом, кинутим у прірву невблаганного часу… Попри те, що час у Прифії плинув зовсім по-іншому.

Траплялися картини, написані в несподіваних кольорових гамах, про існування яких я навіть не здогадувалася. Це був інший, незнайомий мені погляд на світ. Такі картини впускали в духовний світ художника, який геть відрізнявся від мого. Інші митці бачили світ моїми очима, з тими кольорами й формами, які я розуміла. Про деякі барви я навіть не замислювалася, і творці, які клали їх на полотно, були для мене загадкові. Ті картини — як магічний портал до розуму істот, зовсім не схожих на мене. Утім, я дивилась на них, і їх споглядання знаходило відгомін у мене в душі.

— Я навіть не знав, — мовив Темлін з-за моєї спини, — що люди здатні…

Він не доказав. Я повернулася до нього, і моя рука, що застигла на шиї, ковзнула до серця. Воно переповнилося шаленою радістю, пронизливим сумом і смиренним захопленням перед таким дивовижним мистецтвом.

Темлін стояв біля дверей, трохи схиливши голову, як уважний звір, і не міг знайти слів.

Я витерла мокрі щоки.

— Це… — почала я і замовкла.

Прекрасно, неперевершено, за межами моєї найсміливішої уяви. Усіх цих слів було замало. Я досі тримала руку на грудях.

— Дякую, Темліне, — тихо сказала я, притискаючи долоню до серця.

Бо не знайшла інших слів, щоб подякувати йому за казковий подарунок: дозвіл сюди прийти.

— Приходь сюди завжди, коли захочеться.

Я усміхнулася йому, ледве стримуючи неймовірну радість. Темлін подарував мені у відповідь дуже обережну, але сяйливу усмішку, а потім залишив мене, щоб я насолодилася галереєю наодинці.

Я споглядала полотна ще кілька годин, аж поки не сп’яніла від високого мистецтва, а в голові не запаморочилося. Напевно, від голоду.

Після обіду Ейсіл повела мене до порожньої кімнати на першому поверсі, де стояв стіл, а на ньому — полотна різного розміру. Поряд лежали пензлі, поблискуючи дерев’яними лакованими ручками. І фарби в баночках. Їх була неймовірна кількість. Це не те, що ті чотири кольори, якими я розмалювала котедж. У мене знову перехопило дух.

І коли Ейсіл пішла й кімната поринула в тишу й очікування, коли вона стала тільки моєю… тоді я почала малювати.

Минали дні, тижні. Я малювала й малювала. Щоправда, більшість моїх спроб була жахлива.

Я нікому не дозволяла дивитися на них попри під’южування Темліна і єхидні посмішки Люсьєна. Мій одяг був заляпаний фарбами. Образи заполоняли мою уяву, але їх відтворення на полотні не задовольняло мене. Зазвичай я малювала від світанку і до заходу сонця, іноді у тій кімнаті, іноді в саду. Доти, доки було природне освітлення.

Час від часу я робила перерву, і тоді ми з Темліном кудись їхали. Поверталася я зі свіжими задумами й на ранок, ледь розвидниться, спурхувала з ліжка, щоб хутчіше зробити замальовку або відтворити кольори, які побачила на прогулянці.

Однак траплялися й такі дні, коли на кордоні володінь Двору Весни з’являлася чергова загроза, і тоді Темлін вирушав туди. Мене не могло розрадити навіть малювання, доки він не повертався. Я помічала, що він у чужій крові, що був у подобі звіра. Він ніколи не розповідав, що з ним трапилося на кордоні, а я не наважувалася розпитувати. Мені було досить його щасливого повернення.

Навколо маєтку більше не з’являлося ознак присутності таких істот, як наги чи боге, однак я трималася подалі від західних лісів, попри те що доволі часто зображувала їх за своїми спогадами. Уві сні мені досі ввижалися смерті, свідком або причиною яких я була, і жахлива бліда жінка, яка знову і знову роздирала мене на шмаття під наглядом тіні, яку я ніяк не могла розгледіти, але дедалі менше боялася.

Залишайся із Вищим Лордом. Ти будеш у безпеці. Це я і робила.

Двір Весни був землею з пологими зеленими пагорбами, густими лісами і чистими бездонними озерами. Магія тут не ховалася в затишних куточках, — навпаки, ці землі зрошувалися магією. Але хай би скільки малювала, я ніколи не могла вловити головного — відчуття магії. Іноді я наважувалася малювати свого покровителя — верховного правителя, який завжди, коли в нього видавався вільний день, вирушав на прогулянку зі мною верхи на коні. Я залюбки розмовляла з ним. Утім, з ним приємно було й помовчати. Ми могли годинами їхати так.

Можливо, саме магія туманила й заколисувала мої думки про покинуту домівку. Я не згадувала про своїх, поки одного ранку не пішла до живоплоту в пошуках нового місця для малювання. Легенький вітерець з півдня ворушив моє волосся — свіжий і теплий. У землях смертних наближалася весна.

Моя родина, батько й сестри живуть у достатку. Їм ніщо не загрожує. Змінена пам’ять підказує їм, що я залишилася в далекої родички й живу в розкоші. Вони навіть не уявляють, де я тепер насправді. Світ смертних… живе собі далі, наче мене ніколи й не існувало. Шепіт мізерного життя, замовклий і забутий усіма, про кого я піклувалася, з ким була знайома.

Того дня я не малювала й не поїхала на прогулянку з Темліном. Замість того я сіла перед білим полотном, не маючи в уяві жодних кольорів.

Ніхто не пам’ятатиме мене вдома — для них я все одно що мертва. І Темлін дозволив мені забути про них. Можливо, навмисно відволікав мене фарбами — щоб я не скаржилася, а він більше не чув про моє бажання побачитись із родиною. Мабуть, я припиню розпитувати його про стан справ у Прифії і про недугу. Нараз я піймала себе на тому, що цілком підкорилася наказам суріеля й більше не ставлю йому запитань. Слухняне, ні на що не спроможне людське дівча.

Під час обіду я буквально змушувала себе всидіти за столом. Темлін та Люсьєн помітили мій настрій і вели бесіду лише між собою. А в мені наростав гнів, і, покінчивши зі своєю порцією, я вийшла в залитий місячним сяйвом сад, щоб загубитись у зелених лабіринтах живоплотів і клумб.

Я не зважала, куди йду. За якийсь час зупинилася в саду серед троянд. Місячне сяйво заливало червоні пелюстки, і вони через те здавалися темно-пурпуровими, а білим пелюсткам місяць додавав сріблястого блиску.