Сара Маас – Двір шипів і троянд (страница 36)

Дуже холодне, жорстоке зізнання.

— Я оголосив Люсьєна своїм підданим, зробив його своїм емісаром, позаяк у нього вже було чимало друзів при різних Дворах, і язик у нього добре підвішений… на відміну від мене… Мені це дається непросто. Відтоді він залишається тут.

— А чи йому як посланцю, — почала я, — колись доводилося мати справу із батьком? Або з братами?

— Так. Його батько так ніколи перед ним і не вибачився, а його брати надто бояться мене, щоб завдати йому шкоди.

І натяку на зневагу, сама лиш крижана правда.

— Однак він досі пам’ятає, що вони скоїли з його коханою і що намагалися вчинити з ним. Хай навіть удає, що забув.

Усе це не виправдовувало ставлення Люсьєна до мене: слів, учинків і навіть пропозиції мене вбити. Утім, тепер я бодай знала його страшну історію. Мені стали зрозумілі стіни й перешкоди, які Люсьєн звів довкола себе. Моє тіло здалося мені дуже кволим, щоб умістити такий великий біль. Я подивилася на озеро з мерехтливим зоряним сяйвом і важко зітхнула. Треба було змінити тему розмови.

— А що буде, коли я вип’ю цієї води?

Темлін напружився на мить, а потім розслабився, наче зрадів можливості відволіктися від давнього смутку.

— За легендами, будеш щасливою до свого останнього зітхання. Гадаю, нам обом не завадив би келих такої води.

— Мені не стало б і всього озера, — сказала я, і Темлін засміявся. — Два жарти за один день — це справжнє диво, послане мені Котлом.

Я теж усміхнулася. Він підійшов на крок ближче до мене. Відчувалося, він зусиллям волі відсунув від себе сумні й страшні події, що стосувалися Люсьєна. У його очах відбивалося зоряне сяйво.

— А чого б було досить, щоб зробити тебе щасливою?

Я відчула, що червонію від шиї до чола.

— Я… я не знаю.

Я й справді не знала — ніколи навіть не думала про щось, окрім щасливих шлюбів для сестер, достатньої кількості їжі для нас із батьком і вільного часу для того, щоб навчитися малювати.

— Гм, — протягнув він з лукавою усмішкою, не відступаючи: — А як щодо того, щоб подзвонити в блакитні дзвоники? Стрічки із сонячного світла? Або намисто з місячного сяйва?

Справжній Вищий Лорд Прифії. А по суті — Вищий Лорд Омани. І він знав… він знав, що я відмовлюся, що зніяковію, залишившись із ним наодинці.

Ні. Я не дам йому насолодитися моїм зніяковінням. З мене досить було цього відчуття, годі бути дівчиною, закутою у крижані кайдани гіркоти. Я мило всміхнулася Темліну, щосили вдаючи, що в животі у мене не крутить від страху.

— Було б непогано поплавати.

Я не дала собі часу передумати. І неабияк пишалася тим, що пальці в мене не тремтіли, коли я знімала чоботи, розстібала туніку і штани й скидала їх на траву. Моя білизна була доволі пристойна, щоб не демонструвати зайвого. Я зупинилася на трав’янистому березі, але не відпускала його погляду. Теплий легіт цілував оголену шкіру мого живота.

Дуже повільно його погляд ковзнув нижче, нижче, потім знову вгору. Він розглядав мене, зриваючи поглядом залишки одягу, залишаючи зовсім голою.

Наші очі зустрілися. Ліниво усміхнувшись, Темлін узявся й сам роздягатися. Він не квапився. Блиск у його очах став хижим і голодним. Я відвела погляд і, перш ніж зайти в сяйливу воду, скористалася нагодою, щоб поглянути на його широкі груди, перевиті м’язами руки й довгі сильні ноги. Статурою він був зовсім не схожий на Айзека, тіло якого застрягло між хлопчиком і чоловіком. Чудову статуру Темліна удосконалили століття битв і життя в жорстокому світі.

Озеро було приємно тепле, і я заходила в нього дедалі глибше. Трохи попливла, а тоді зависла в сяйливій рідині. Вона була густіша й ніжніша за воду. Мене наче загорнули в теплий шовк. І я так захопилася відчуттям пропускання сріблястої рідини крізь пальці, що не помітила, як Темлін опинився поруч зі мною.

— Хто навчив тебе плавати? — спитав він, а потім пірнув із головою у сріблясту рідину.

І виринув усміхнений. Його золотою маскою стікали струмочки мерехтливого зоряного сяйва.

Я не ризикнула зануритися, не впевнена, що він жартував, коли казав, що сяйлива рідина зробить мене щасливою, якщо я її ковтну.

— Хто навчив тебе плавати? — повторив він своє запитання.

— Сама навчилася. Коли мені було дванадцять, я дивилася, як діти із селища плавають в озері, а потім і сама взялася вчитися. І це був мій дуже жахливий досвід. Поки вчилася, чи не пів озера випила. Однак я здолала свою сліпу паніку й жах, зуміла опанувати рухи й повірити в себе. Уміння плавати я вважала дуже важливою навичкою. Я чула про людей, яким воно рятувало життя, але ніяк не думала, що колись плаватиму в зоряному сяйві.

Темлін знову пірнув, а коли виринув, провів рукою по своєму золотому волоссю і спитав:

— Як твій батько втратив свій статок?

— А ти як про це дізнався?

Темлін пирхнув:

— У тих, хто походить із селянських сімей, вимова геть інша. Селяни не говорять, як ти.

Я хотіла була прокоментувати його снобізм, але не стала. Чи могла я дорікати Темліну за його спостережливість?

— Мого батька називали Принцом Купців, — відповіла я, пропускаючи крізь пальці дивний шовк озера.

Рідина майже не чинила опору — тепла й легенька, наче повітря, вона змивала напруження тіла.

— Отже, у минулому твоя сім’я була дуже заможна? — спитав Темлін.

— Титул ще не означає багатства. Батько успадкував цей титул від свого батька, а той — від свого. Проте за ним ховалося три покоління боржників. Батько роками шукав шляхи, як полегшити тягар тих боргів, а коли знайшов можливість виплатити всі борги одразу, попри ризики вхопився за неї. — Я проковтнула клубок у горлі. — Вісім років тому він уклав усі наші кошти в три кораблі, що пливли до Бгарату за безцінними спеціями та одягом.

— Ризикована затія, — насупив брови Темлін. — Треба знати, як добиратися, інакше можна врізатися в скелі. Зазвичай судна туди йдуть окружним шляхом, попри те що це значно довше.

— А батько цього не зробив. Насідали кредитори, у нього просто не було часу. Тож він ризикнув відправити кораблі прямим шляхом до Бгарату. До якого вони не дісталися…

Я нахилила голову, опускаючи волосся в озеро, щоб змити спогад про вираз батькового обличчя того дня, коли ми отримали вбивчі для нас новини.

— Коли кораблі потонули, кредитори оточили його, як зграя вовків. І шматували, доки від нього залишилося саме спаплюжене ім’я та кілька золотих монет, щоб купити той котедж у селищі. Мені було одинадцять. Мій батько після того втратив надію.

Я не змогла озвучити фінальний огидний момент про того кредитора, що разом зі своїми поплічниками скалічив батькові ногу.

— Саме тоді ти почала полювати?

— Ні, хоч ми й переїхали до котеджу, гроші остаточно скінчилися лише за три роки, — мовила я. — Полювати я почала, коли грошей не стало зовсім. Мені тоді виповнилося чотирнадцять.

Його очі замерехтіли — ані натяку на того воїна, що змушений був нести тягар відповідальності Вищого Лорда.

— А тепер ти тут. Чого ще тобі довелось навчатися самостійно?

Можливо, через магію чарівного озера або завдяки щирості його інтересу я усміхнулась і розповіла йому про всі ті роки, що їх провела в лісі.

Втомлена, однак дуже задоволена від кількох годин плавання, а потім ще й обіду та відпочинку на галявині, я все поглядала на Люсьєна, коли по опівдні ми рушили назад до маєтку. Ми їхали широким лугом, порослим соковитою весняною травою. Темлін опинився попереду нас, я ж навмисно притримала коня, щоб порівнятися з Люсьєном.

Його металеве око примружилося, друге неспокійно поглядало на мене.

— Що?

Цього запитання було достатньо, щоб не нагадувати йому про страшне минуле. Я теж ненавиділа, коли мене жаліли. А він навіть не знав мене, і тому мої найщиріші слова — в душі я щиро співчувала йому — викликали б лише презирство та кпини.

Я дочекалася, поки Темлін від’їде на достатню відстань, коли навіть його гострий фейський слух не зможе почути моїх слів.

— Я так і не подякувала тобі за пораду стосовно суріеля.

Люсьєн напружився.

— Невже?

Я подивилася вперед на Темліна, який спокійно їхав собі попереду нас на коні. Кінь, здавалося, навіть не відчував ваги свого могутнього вершника.

— Якщо ти досі бажаєш моєї смерті, — сказала я, — спробуй наступного разу докласти для того більше зусиль.

Люсьєн шумно видихнув.

— У мене не було лихих намірів.

Я виразно подивилася на нього.

— Але сльози не лив би, — додав він.

І не збрехав.

— Утім, те, що з тобою сталося…